Середа, 5 квітня 1876

Якби була зима, я, мабуть, не думала б так багато про Торлонію, але ця проклята весна так загострює всі відчуття, що зрозуміти це морально — це все одно що фізично відчути, якби тебе спалили й шкіра тільки-но відросла, ніжна й рожева, як у новонародженого. У цій фразі я відчуваю граматичну помилку, але мені байдуже.
Мрієш, ніжнієш, стаєш поетичним. Небо ясно-блакитне, сонце не показується, але лише дає відчути свою присутність і освітлює загально, сліпуче. Це приховане сонце — якщо говорити мовою фізики, — і воно дуже неприємне в такому прихованому стані, бо стомлює, тяжить, душить.
Тепер я пишу не лише ввечері, а й уранці, вдень, кожну вільну хвилину. Пишу в міру того, як живу.
Малюю сина Стелли, малюка п'яти років, гарного як янгол з очима демона. Скоро закінчу. Сьогодні я робила його без Каторбінського; той подивився й був вражений до здивування.
— У цьому стільки гарного, — сказав він мені, — що я просто здивований.
Поза складна: малюк прямо навпроти, голова схилена, а очі дивляться мені у вічі. На жовтому тлі. У білій сорочці, шия відкрита. Я дуже рада таким добрим успіхам.
Сьогодні почала ще одну жінку — з каштановим волоссям, кучерявим, як у негритянки, зі світло-сірими очима й білим рожевим личком. Риси виразні, уста чудові. Вона схожа на янгола з картини, де Іліодор спустошує посудини храму, але делікатніша. Пишу її на яскраво-жовтому тлі з гілками невизначеного кольору, щоб пом'якшити тон. Цей жовтий здається вам, мабуть, дивним, але запевняю вас — він чудово підкреслює м'які відтінки шкіри й справляє дуже оригінальне враження.
Ми гуляли на Фарнезіні, я бачила Пандолу і принца Умберто. Яка цікавість. Біля клубу вже нікого немає — здається, усі пішли вслід за П'єтро до монастиря. Втім, Чезаро я бачила на Пінчо.
z... Цуккіні зник. Я дуже втомлена — повертаюся з Politeama Romano, якогось величезного театру-цирку.
Знаменита Рісторі грала Юдит на користь народної освіти кварталу Трастевере. Народу було стільки, що я нікого не бачила, окрім росіян зі скачок у Боргезе. Мама хворіла, і баронеса запропонувала нас супроводжувати.
Кажуть, Рісторі шістдесят років. Якщо правда — це диво. Грає вона божественно. Сюжет "Юдити", її роль, сама епоха — усе це так далеко від нас, що ми вже не можемо збагнути ситуацій; але навіть у цьому незбагненному, надміру пристрасному, захопленому й натхненному — Рісторі зуміла зберегти стільки природності, грації і почуття, що залишаєшся зачарованим. У ній немає нічого від тієї смішної манірної скутості трагедійних актрис, яких чуєш скрізь. Це перша трагедійна актриса, що має вигляд жінки, а не манекена, вдягненого в костюм і що рухається й говорить лише за наказом.
Я застудилася.
Ще два дні — і я побачу П'єтро. Але чим ближче час, тим він здається далі. Я весь час боюся, що він більше не повернеться.
Торлонія більше не з'являється; я бачила його здалеку, лише мить, пішки на Корсо.
Відстань і відсутність створили навколо нього якийсь ореол — навколо нього, навколо його матері, його коней, всього, що його торкається; я дійшла до того, що простерлась перед ним, що хочу, щоб він погано зі мною поводився, бив мене, справді бив. Хіба це не досить дивно. Але я вже казала, що у добровільному приниженні є якась вища велич і, може, більше гордості, ніж у будь-чому іншому.
Думаєте, я не змінила б думки, якби якимось дивом він закохався в мене? Поки пишу — відчуваю все, що пишу, але наступного дня сміюся з Торлонії і не розумію, як могла говорити стільки дурниць. Я його не люблю — це чиста примха. Не знаю, який диявол змушує мене примушувати себе його любити, возвеличувати, говорити про нього, ставити на п'єдестал; з його зростом п'єдестал не завадить.
І ви побачите, що силою слів і писанини я сотворю собі другого бога — бога Торлонію, як раніше був бог Гамільтон. І як тільки це божество буде створено в моїй душі, я поклонятимуся йому — особливо здалеку, — і чим більше мине часу, тим більше воно здаватиметься гідним поклоніння. Так само, як Гамільтона, я найбільше любила його, коли він виїхав із Ніцци, — у рік після від'їзду і в наступний рік.
Обожнити Торлонію! Треба бути мною, щоб вигадати таке дивне.
[Навскоси: Торлонія ніколи не був і ніколи не буде Гамільтоном, хоча й є дуже порядною людиною найвищого тону.]
Я вже звикла писати про нього цілі сторінки. Він не в моїй глибині, він ніде, але я кажу про нього тут і думаю про нього — особливо під час писання. Все це не має жодного глузду, все це породжене глибокою нудьгою. Малюю й читаю, але цього мало. Для такої марнославної, як я, слід прив'язатися до живопису — бо це нетлінний твір, тоді як найбільша вченість умирає разом із тим, хто здобував її з такими труднощами, якщо тільки не пишеш книг. Але мені досить свого щоденника; до того ж є стільки виснажених, блідих, зморщених істот, що пишуть учені речі, — мене серед них не бракує; та й не ці (болісні) й поважні твори дають гучну, галасливу, запаморочливу славу — саме таку, якої я хочу.
Хочу бути знаменитою — чим? Усім! Я не буду ні поетесою, ні філософом, ні вченою. Я можу бути тільки співачкою і художницею. Це вже гарно. А ще хочу бути модною. Це головне. Суворі духи, не знизуйте плечима, не критикуйте мене з удаваною байдужістю, щоб здаватися справедливішими, — у глибині ви всі однакові! Ви дуже добре стежите, щоб цього не показувати! Фі! Але це вам не заважає в глибині душі знаходити, що я кажу правду.
Марнота, марнота, марнота. Початок, кінець всього, і вічна — єдина причина всього. Що не породжене марнотою — породжене пристрастями. Пристрасті й марнота — це справжні, єдині владарі світу. Пристрасті породжують марноту, а марнота породжує пристрасті. Basta, починаю повторюватися.

Примітки

Basta — іт. «Досить».