Неділя, 2 квітня 1876

Ченці, церкви, монастирі — все це мене дуже забавляє, і я люблю Рим через ченчиків, що в ньому панують. Мені це подобається — здалеку, звичайно, бо сама я не хотіла б бути в монастирі.
Я щойно від Шпільмана, де ми обідали, вийшовши з церкви. Російська церква в Римі розташована у палаці посольства і дуже маленька, так що в ній почуваєшся, ніби в маленькому салоні. Наприкінці меси ми стояли самі, осторонь, — усі інші, з дружиною посла на чолі, збилися в гурти, ходили туди-сюди, перемовлялися. Я нічого не сказала мамі, і ми пішли до мадам Саразен, але зустріли її по дорозі разом із чоловіком. Вона так рада бачити маму, що її маленьке біло-рожеве личко здається мені чарівним. Вони вдруге були у нас вдома, але мама хвора, а ми на Пінчо, — нікого не застали. Ми знову зустрічаємо їх у Шпільмана. Потім я зачиняюсь, відкриваю свій нещасний щоденник і ридаю. Давно вже я не плакала.
Аплечеєв у Римі, він привітав мене в церкві. Він уже знайомий із послом та його дружиною, так що коли пані Аплечеєва приїде, для неї вже все буде готове. Ви знаєте історію цих двох подружніх пар?
Іксюль був старим холостяком, у нього був секретар на імʼя Глінка, який був одружений. Одного разу Глінка застав посла зі своєю дружиною, так міцно схопив його за руку, що вивихнув йому палець, і змусив його одружитися зі своєю дружиною, попередньо розлучившись із нею і взявши на себе всю провину перед Синодом. Ця історія не стара — все це сталося три роки тому. Глінка поїхав секретарем посольства до Швейцарії, забравши двох дітей, а барон Іксюль поїхав одружуватися з колишньою дружиною Глінки до Ніцци. Хіба Глінка не шляхетна душа? Аплечеєв узяв дружину з петербурзького будинку розпусти і представив її в петербурзькому товаристві, звідки його вигнали, як тільки дізналися, що він не одружений. Те саме повторилося в Ніцці. Тоді він одружився зі своєю коханкою, і їх більше не виганяють — навпаки.
Хіба не жахливо бачити, як подібних негідників усюди шанують і приймають, а самій, чистій, шляхетній і чесній, ніде не бути прийнятою, як остання з нещасних!
Мені надто погано, щоб писати, надто погано, щоб бути честолюбною, — я вважала б за найвище щастя, якби могла мати хоч якесь місце в суспільстві. Усі ці росіяни в церкві дивляться на нас як на речі, а не як на собі рівних. Я навіть пера не можу втримати.
Я хотіла б бути некрасивою, погано вбраною, непоміченою! Я ненавиджу себе, ненавиджу всіх. Замість того щоб змушувати мене так жити, Боже мій, — дай мені померти! Це буде в сто разів краще.
О половині третьої я вийшла сама й наказала кучерові їхати до Сан-Стефано-Ротондо. Проїхавши Колізей, я розпитала його про всі монастирі поблизу та звеліла проїхати ступою повз монастир Сан-Джованні, але третьої ще не було; я звеліла їхати далі, і Луїджі, бачачи, що я така ласа до монастирів, показав мені один жіночий, і я знову повернулась на площу Сан-Джованні е Паоло. Було рівно три, стояла спека; я зупинилась навпроти монастиря і, повернувшись спиною до сонця, чекала. Кілька вікон, що виходять на площу, заґратовані й забиті.
— Щоб побачити, — сказав мені Пʼєтро, — треба піти до вілли Матеї.
Я бачила віллу Матеї навпроти, але не наважилась йти сама й у білому, тим більше що не мала при собі ні сантима. Дві жінки, що лежали на сонці, жебрак, дитина, подеколи ченці різних кольорів, священики й досить кумедні руїни — ось усе, що я побачила. Щоб не скидатися на божевільну, я зайшла до якихось двох церков і повернулась. Мабуть, він не зміг показатися, — але коли він вийде з монастиря, я йому це закину. Я більше не сумніваюся. Навіщо йому складати таку казку? Чому б не сказати просто, що він їде до Террачіни? Треба бути недовірливою, але треба й визнати очевидне. Нещасний! Хай спочиває в мирі.
Сьогодні о четвертій на віллі Боргезе, на площі Сієни, відбуваються перегони людини і коня.
Якийсь Бертаккіні запропонував парі графу Не знаю кому. Парі на чотири тисячі франків: людина зобовʼязується обійти шістдесят разів площу Сієни — приблизно сорок чотири кілометри — за менший час, ніж кінь цього графа рисею.
Такий цікавий виклик і чудова погода притягли величезний натовп.
Ми пішли на газон, де прогулювався весь елегантний Рим і росіяни теж: баронеса Іксюль, графиня Кісельова, мати Торлонії, Мещерські, княгиня Урусова, князь Оболенський і т. д., і т. д. Само собою, я сиділа як на голках і не знала, куди дивитись, — коли для моєї втіхи зʼявився мій приятель Брускетті. Я одразу втішилася, і за три хвилини ми знову сіли в екіпаж.
Навіщо підходити! Хіба він не бачить, що я не хочу з ним говорити, що я ледве не повертаюся до нього спиною, що я його ненавиджу!
Навіть вершник із нього кепський, він не з Caccia-Club, він не із «золотої молоді» Риму, — і я його ненавиджу! Він багатий — та що мені з його багатства! Хай іде до чорта, огидна тварюка! [Один рядок закреслено.] Над ним усі глузують — особливо після того, як я йому відмовила. Очі у Торлонії були такі червоні, що, гадаю, він був, як сам каже, «під мухою». Я бачила, як він підійшов до панни Мещерської і фамільярно схопив (це найточніше слово) її за руку. Це довело мене до сказу — тому що Клемент говорив із жінкою; але і втішило мене — тому що Клемент був так само з княгинею, як і зі мною: вільний, безтурботний. Перегони закінчились після шостої, натовп розлився, як лютий океан, і кинувся перестрибувати через огорожі, і нам довелося на кілька хвилин зупинитися; тим часом Торлонія підійшов сказати нам, що переміг чоловік. Я була сумна, розлючена, — і ці кілька слів жалюгідного герцога повернули мені веселість і майже спокій.
Я цілий день була на ногах, я дуже втомлена і дуже закохана в Торлонію. Він невисокий, але здається великим і величним. Вельможа і негідник — змішайте все це, і вийде Торлонія. У ньому є те, що було в герцога Гамільтона, — я не можу сказати, що саме. Я зараз пригадую: коли я правила його кіньми, він загорнув мені ноги і вкрив мені сукню своїм суконним пледом із срібною пряжкою з літерою «C». Він зробив це так добре, так природно, завівши праву руку мені за талію, щоб зʼєднати обидва кінці пледу, що я в захопленні від цього й досі. На мить обидві його руки обвили мені талію — але я навіть не почервоніла, бо добре відчувала, що він робить це з найбільшою повагою. Інший не наважився б на це, навіть щоб поправити плед — або наважився б, але з зухвалим наміром. А він... що ще можу я сказати? Все, що він робить, — зроблено добре; все, що він каже, — сказано добре, навіть коли він каже щось, за що іншого вигнали б, і що у іншого було б підлістю, — у нього все дуже природно і дуже добре. Він здається мені таким не тому, що він мені подобається, — а подобається мені тому, що він такий.
навскоси
У ті часи я вважала за свій обовʼязок захоплюватись багатьма людьми. Достатньо було бути плобстером, щоб заслужити це захоплення, яке я одягала у вічне слово: кохання.
А Пʼєтро тим часом у монастирі й думає про мене. Ну що ж — я нічого йому не обіцяла, я цілком вільна.
Мене дивувало, що він ще не говорив із батьками. Але що б він їм сказав, якщо я кажу, що не кохаю його? Якби я сказала протилежне, якби погодилась на його пропозиції — то була б інша справа.
Я бачила чарівну принцесу Марґеріту. Їй двадцять чотири роки, і вона просто чудова. Невже мавпа Умберто віддає перевагу таким старим, як принцеса Джинітті та герцогиня ді Ріґано, а не їй! Він мавпа, скажете ви, — цілком природно, що він любить мавпиць. Ні, це неприродно — некрасиві люблять красивих.
Ще пʼять днів — і Пʼєтро вийде зі свого доброго притулку. Я певною мірою рада цим пʼяти дням відсутності — лягатиму рано й буду свіжіша і сильніша. А Плауден? Плауден ніколи не затримується після половини дванадцятої, і Плауден приходить о девʼятій.
Шкода їхати, а доведеться скоро — 16 або 17-го цього місяця. Я люблю Рим.
викреслено[Сім рядків закреслено, за ними — сторінка, вирвана Марі]
Мене раптово охоплює велика ніжність до мого бідного ченця, і я поспішаю це записати. Опівніч. Що він робить зараз? Мабуть, спить. Дали йому хоч ліжко, чи укладають спати на «холодному камені»? Зі злості я кохатиму його цього вечора. Може, це й безглуздо, але мені це здається якоюсь помстою за зневагу Торлонії.
— Я страшенно досадую на цю жінку, — сказав Торлонія минулого разу, коли ми бачили його на Пінчо, — страшенно досадую!
— А чому? — питає мама.
— Ах, мадам, ви не знаєте — це тягнеться ще від Капітолію.
Памʼятаю, на Капітолії я тільки й робила, що поверталася до нього спиною і з найбільшою зневагою зустрічала його залицяння. Не те щоб він мені не подобався, — але я шукала й бачила лише Антонеллі. Я ніколи собі цього не прощу! Торлонія робив усе, щоб я з ним заговорила, — йшов за мною, говорив до мене, — а я навіть не звернула на нього уваги. Діна весь час нашіптувала мені:
— Та глянь же, он «милий блондин» — поговори з ним, він такий приємний.
І я не послухала! І ще в Аполло на першому балу він прийшов і стояв перед нашою ложею, а я ледве йому відповідала. Він говорив до мене дуже близько і пах коньяком. А потім, коли я поверталась до ложі разом із Мещерською, я побачила, що він сидить у віконній ніші коридору й дуже захоплено розмовляє із якоюсь маскою.
— Мої вітання! — кинула я йому, проходячи повз.
Мені було трохи прикро бачити його таким захопленим цією жінкою, — адже він усе одно був «милий блондин». О дурепо, о тварюко, о божевільна! Я пішла шукати Антонеллі! Коли Клемент був там і сам мене шукав!
Ось тобі й маєш — а де ж моя ніжність до брата-ченця? Годі!
— Ні, справді, — сказав мені Торлонія, — ви обійшлися зі мною на Капітолії так грубо, зовсім... просто неподобно.
Ще б пак — я була шалена. Сучка! Несамовита дурепа! Ні, я ніколи собі цього не прощу.
Ах, проклятий Клемент, ти плюєш на мене? Добре! Я кохатиму Антонеллі цього вечора — тобі від цього ні гаряче ні холодно, ти й знати не знатимеш, — але я кохатиму його, щоб тебе роздратувати. Мені це певною мірою приємно. Ні, це прикро. А дотепний же цей диявольський герцог. Досі у мене були лише графи: Мержевський, Брускетті, Антонеллі — і один простий смертний: Плауден. Всього четверо. Це мало. Замість того щоб соромитися того, що закохуюсь по шість разів на тиждень, — я цим пишаюсь. Я вихваляюся своєю непостійністю, і це мене забавляє. Зрештою, це дуже добре — хоча б для того, щоб давати чоловікам відсіч, мати, так би мовити, останнє слово.
Бідний Пʼєтро — хай думає про мене зараз, я теж думаю про нього. Нехай дякує Торлонії. Ні, я на себе наклепую. Не знаю, чому я хвалюсь тим, що закохана в проклятого герцога. Я не закохана в нього — так, ні, так... зрештою, я нічого не знаю. Я повернуся до Риму наступної зими — і, будемо сподіватися, за кращих обставин.

Примітки

Слово Марі: irremarquée [sic]. ↩
В оригіналі латиною: «Requiescat in pace». Традиційна поминальна формула; Марі іронічно «ховає» Пʼєтро в монастирі. ↩
В оригіналі: «plobster» — власне слово Марі, уживане з 1874 року для ошатних, багатих і родовитих світських чоловіків. Коли в серпні 1874 року її спитали, як Дорія може бути плобстером, «nʼétant ni gros ni rouge» (не будучи ні гладким, ні червоним), вона відповіла: «parce quʼil est extrêmement noble et riche» (бо він надзвичайно знатний і багатий) (023.0210). ↩
В оригіналі іспанською: «buen retira» (так у тексті; очевидно, buen retiro) — «добрий притулок/відступ». Іронічний натяк на знаменитий королівський палац Буен-Ретіро в Мадриді. ↩
«Froide pierre» (фр.) — «холодний камінь», традиційне чернече ложе. ↩
В оригіналі італійською: «Via !» — «Геть!», «Годі!». ↩