Пʼятниця, 31 березня 1876

Я стільки писала листів ченцям у Сіміє і стільки вбирала Еміля в рясу, що ось і знайшла тут справжнього ченця. Це було передчуття. Брат Пʼєтро Злиднів і Мотузки.
Це неабиякий доказ кохання — розповісти те, що він мені розповів. Я не сміялась, я сказала, що це дуже добре. Він попросив у мене портрет, щоб узяти його з собою до монастиря.
— Ніколи, пане, — така спокуса!
— Я все одно думатиму про вас увесь час!
Ну хіба не смішно — ці вісім днів у монастирі! Бідний Пʼєтро! Що сказали б друзі з Caccia-Club, якби знали це! Що сказав би Торлонія, що сказали б Пандола, Чезаро, Дзуккіні! Бідна дитина. Я нікому ніколи не скажу. Мама, Діна й Валіцький не в рахунок — вони мовчатимуть, як і я. Бідний Пʼєтро — у монастирі! Це кумедна штука. А якщо він усе вигадав? Тигр і гієна! Ні — навіщо вигадувати таку безглузду річ. Просто в наше століття це здається мені таким величезним, таким неймовірним, що я не можу повірити.
Я закінчила з Ватиканом — бачила все, усім захоплювалась, усе схвалила. Хотіла б мати Ватикан. Такого зібрання скарбів не можна собі уявити — аж розум губиться.
Я не прийшла на побачення. Між двома і трьома я повинна була бути на Пінчо, щоб побачити нещасного самітника. Певно, він був дуже розчарований! Я зробила це навмисне: якщо він мене обманув — так йому й треба. Я в усьому сумніваюсь! Тепер мені здається, що він насміявся з мене. Жахлива річ — такий характер. Я нікому не вірю, всі чоловіки негідники — їх треба міняти, як рукавички. До цього висновку я дійшла, коли о шостій спускалася з Пінчо. Думаю, не варто проганяти залицяльника просто задля втіхи його прогнати, — хай усе йде своїм ходом; але щойно починаєш помічати певну недбалість і певне віддалення — треба поспішати вказати йому на двері: і щоб залишити за собою останнє слово, і щоб утримати його, — бо це єдиний спосіб його утримати.
Що ти в цьому розумієш, дитино, запаморочена кількома успіхами? Що я розумію — ну й ну, все. У таких справах потрібно трохи досвіду і багато хисту — і ти вже підкована. Я досить знаю зараз; через деякий час я знатиму ще більше, але це не доведе, що я не була обізнана вже й тепер.
Я збиралася провести вечір у пеньюарі, але прийшов Плауден, і не показатися було б незручно. Увійшовши до вітальні, я виявила, що у нас більше одного гостя. Другий був... і з тисячі спроб не вгадаєте, як та проклята Севіньє, — Брускетті. Я говорила лише з Плауденом.
— Він хоче повторити свою пропозицію, — каже мені англієць.
— Це буде помилкою, — відповідаю я, — дивуюсь, як він наважується приходити.
Плауден попросив мене не виходити заміж до наступної зими, бо: «Я вас кохаю» І це вже третій!
— А от хто у вас закоханий, так це Антонеллі, — каже він.
— Які жарти.
— Ні, запевняю вас, і він за вами залицяється; тільки по-своєму.
— Ви знаєте його манери?
— Так, загалом — як він залицяється до інших; Антонеллі ніколи не буває серйозним, і я знаю його манери з того, як він залицяється до... до всіх взагалі.
Розумієте — камінь в город Антонеллі?
Але мені байдуже! Я не дам і шеляга за цих людей. Я бачила Торлонію на Корсо — він ішов із бароном де Сен-Жозеф, досить некрасивим неаполітанцем. Я не подобаюся Торлонії — чи треба твердити це без кінця! Проклятий магнетизм! Бідний Пʼєтро! В рясі, у келії, замкнений! Чотири проповіді на день, меса, вечірня, утреня! Я не можу звикнути вірити в такі дивні речі. Думаю, без нього мені буде нудно.
навскоси
Якби я могла бути певна, що Антонеллі справді залицяється до всіх і сміється з усіх, — я б була задоволена. Це надає йому ваги і робить мені більше честі.
Чи ж це можливо, що Торлонія мене не кохає! Як бачите — дуже можливо. Це дуже некрасиво. Бридко!
Фанні Лір вислали. Граф Мірафйорі, одружений із сестрою графа де Лардереля, надто скомпрометував себе з нею, і Король, як добрий батько, викликав Фанні Лір до міністра, який попрохав її залишити Італію і заплатив за готель та дорожні витрати до кордону. Вона вислухала все ввічливо й мовчки, і коли міністр закінчив:
— Який же ви нерозумний! — сказала вона, і, не додавши жодного слова, повернулась і вийшла.
Бідолашна жінка! Їй приписують живий розум, бурхливий характер, але на вигляд її можна прийняти за тиху, маленьку, добру й нерозумну жіночку. Цими переслідуваннями її зробили знаменитою, і її постійне спілкування з більш-менш коронованими особами, від яких вона добуває компрометувальні листи й оприлюднює їх, — можливо, дасть їй місце в скандальній історії нашого століття. Щаслива жінка! Вона опублікувала в Англії листи великого князя Миколи, де цей молодий безумець говорив про наміри імператора проти Британської Індії. От жінка. Не маючи можливості зробити щось інше — вона творить скандали! І правильно робить.
Боже, якщо Пʼєтро вигадав монастир — і якщо мої перші здогади були обґрунтовані.
Ця думка здатна мене мучити.
Ах! Торлонія.

Примітки

Гра слів: «Misère et corde» («злидні й мотузка») звучить так само, як «miséricorde» — «милосердя». ↩
Іт. Caccia-Club — елітний мисливський клуб у Римі, один із найвишуканіших аристократичних зборів. ↩
В оригіналі французькою: «bigre». ↩
«Ferré» (фр.) — буквально «підкований» (як кінь), а в переносному значенні: досвідчений, обізнаний, знавець. ↩
Je vous le donne en mille («даю вам тисячу спроб») — відлуння листа мадам де Севіньє від 15 грудня 1670 року про одруження Лозена, де вона пише «je vous le donne en cent». ↩
В оригіналі англійською: «I love you». Плауден говорить по-англійськи. ↩
В оригіналі італійською: «Brutto !» — «Бридко! / Погано!»; Марі переходить на італійську для більшої виразності. ↩
Фанні Лір (Гаррієт Блекфорд, 1848–1886): див. 050.0516. Граф Мірафйорі — Емануеле Альберто Ґуеррʼєрі (1851–1894), син короля Віктора Емануїла II від Рози Верчеллани, графині Мірафйорі, і чоловік Бʼянки де Лардерель; звідси королівське «як добрий батько». ↩