Четвер, 30 березня 1876

Усю ніч мені тільки й снився Торлонія, так що коли приходить моя натурниця, я нездатна малювати.
Спершу мене засмутив сон, а довершила справу мама. Я здуру пішла до неї, і вона, хоч і хвора, зуміла стільки наговорити, що я повернулася й замкнулася у своїй кімнаті в такому роздратуванні, що годі й уявити.
Це, зрештою, її спеціальність — доводити людей до сказу.
Тепер, коли я одна, зачинена на ключ, я міркуватиму про велику справу. Чому це вже кілька днів я починаю відчувати, що моє становище якесь хибне?
Це тому, що вже кілька днів моє становище справді хибне. А чому воно хибне? Тому що Антонеллі просив мене стати його дружиною, тому що я не відмовила прямо, і тому що він говорив про це зі своїми батьками, тому що з ними непросто впоратися, і тому що Вісконті сказав мамі те, що сказав. Що сказав Вісконті?
— Треба знати, мадам, де ви бажаєте видати заміж доньку, — сказав Вісконті, вихваливши спершу Пʼєтро і його статок.
— Я ще нічого певного не вирішила, — відповіла мама, — та й донька моя така молода.
— Ні, мадам, треба говорити прямо: ви хочете видати її заміж за кордоном чи в Росії?
— Краще за кордоном, бо я думаю, що за кордоном їй було б щасливіше, адже там вона виховувалась.
— Гм, добре. Треба також знати, чи погодилася б уся ваша родина бачити її дружиною католика, а дітей від цього шлюбу — католиками?
— Наша родина із задоволенням бачила б усе, що може зробити мою доньку щасливою.
— А які були б стосунки вашої родини з родиною чоловіка?
— Гадаю, що чудові стосунки, тим більше що обидві родини бачилися б рідко або зовсім ні.
— Пʼєр Антонеллі — чарівний молодий чоловік і буде дуже багатий; це навіть зайве обговорювати, бо всім відомо, що у нього буде блискучий статок, однак Папа втручається в усі справи Антонеллі, і Папа чинитиме перешкоди.
— Але, пане, навіщо ви про це говорите? Про шлюб і мови немає. Я дуже люблю цього молодого чоловіка, але як дитину, а не як майбутнього зятя.
Ось приблизно все, що мені вдалося витягти з памʼяті мадам моєї мами.
Антонеллі стають дибки. Дуже добре. І правильно роблять, бо щойно вони стають дибки — я стаю слухняною. Ось моя проклята вдача. Було б дуже розумно поїхати, тим більше що нічого не буде втрачено — це можна відкласти до наступної зими. Я суджу з себе — тому й боюся розлуки. З очей геть — з серця геть.
Та ні, він кохає мене по-справжньому.
— Я знаю, — сказав він, встаючи після десятка моїх холодних відповідей, — я знаю, що велике нещастя — кохати у двадцять три роки і вже в цьому віці мати все життя перевернуте й отруєне. Я не говорю про дрібні закоханості, яких зазнаєш двадцять разів, — але велике, єдине, справжнє кохання не повинне починатися у двадцять три роки, особливо коли воно нещасливе.
Огидна невизначеність, нудне чекання! Він сам повинен відчувати, що так не може тривати.
Треба їхати! Уже завтра почну готуватися, тобто відвідувати римські чудеса, яких я ще не бачила. Так, але мені не дає спокою те, що опір іде не з нашого боку, а з боку Антонеллі. Це негарно, і моя гордість обурюється.
Залишмо Рим. Але хто мені каже, що є опір? Все, їй-богу! А найбільше — недомовки Пʼєтро.
Мати справу з Папою та кардиналом Антонеллі, хай і непрямо, — мені до вподоби. Якщо ми не можемо вдіяти нічого іншого, — зчинімо скандал, або принаймні посіємо розбрат. Пʼєтро не ягня, і коли він приходить, він хоче. Він хоче мене — це наробить галасу серед попів. Навіщо противитися цьому шлюбові? Релігія. Е! Аби тільки діти були католиками — решта байдуже. Хотіла б, щоб мама змусила Вісконті знову заговорити про цю справу. Я дала б їй свої настанови. Вся ця справа неясна.
Це огидно, чесне слово. Труднощі мене розпалюють; найпростіше було б вийти за нього заміж і кинути виклик усьому. Але я не хочу нічому кидати виклик — ось у чому складність. Я хочу, щоб усе було зроблено пристойно. По правді кажучи, кохання Пʼєтро змусило мене думати, що Папа й Антонеллі — лише нікчеми. Ти помиляєшся, дівчино. Я бачу це тепер, їй-богу.
Я чекаю вирішального удару. Чекаю й поступово дратуюся, і коли я роздратуюся — я... я нічого не зроблю, і що я можу зробити?
Вісконті сказав більше, ніж я думала.
— Що стосується партії, — сказав він, — вона чудова з усякого погляду, але я мушу попередити вас, що Папа не дозволить.
— Але запевняю вас, бароне, ви мене дивуєте. Я й не думаю видавати свою дитину заміж. Однак мені було б цікаво дізнатися, чому Папа не дозволив би йому одружитися з тією, кого він покохав?
— Питання релігії, мадам, питання релігії.
навскоси
Вісконті, мабуть, просто сказав, що Папа й Антонеллі не хочуть, але мама переказала мені його слова інакше — по-дурному, щоб помʼякшити.
Дуже хотіла б знати: цей старий папіст говорив від себе, чи те, що він сказав, — наслідок розмови з Антонеллі? Без сумніву, Пʼєтро говорив. Я сміюся, розважаюся, не думаю ні про що серйозне — але він та вони, то інша річ: вони ставляться до питання серйозно, обговорюють його, займаються ним. Мені це здається дивним — і разом із тим цілком природним. Треба змусити Пʼєтро говорити.
Справді дуже прикро, що вдають, ніби я їм не потрібна, тоді як я сама їх не хочу. Рим — таке пліткарське місто! Всі цим цікавляться, а я дізнаюся останньою. Завжди так.
Я ходила до Боргезе, на Пінчо і на Корсо з Діною та Валіцьким, мама й далі хвора. Вісконті приходив учора й сьогодні, він дуже любʼязний.
Я бачила герцога Браскі, у якого, кажуть, є один погляд, лише один, перед яким жодна жінка не може встояти. Мабуть, він уже кинув на мене чверть такого погляду, бо він починає здаватися мені красивим, а я ж завжди вважала його дуже негарним. Браскі — двоюрідний брат Дз... Дз... Дзуккіні.
Ні, але ви можете собі уявити таку зухвалість! Папа не дозволить! Чого ж вони хочуть для розбещеного, морально занепалого третього сина — і хтозна якого ще! Чи вони не з глузду зʼїхали! Думають, ніби я так за нього тримаюся! Ну й ну, ні, не як партія. Я в сказі від думки, що хочуть відібрати в мене Пʼєтро, але я хочу більшого і прагну більшої величі, слава Богу. Якби Антонеллі відповідав програмі — я б не гнівалась, але за людину, яку я відкинула в думках як недостатню, — через цю людину стають дибки! Треба це прояснити!
Я була мало не пʼяна від щастя, бо дорогою додому зустріла Торлонію, який дуже здивувався, не отримавши відповіді на своє вітання, — але я його не помітила. Я без тями від нього, він змусить мене покинути Рим.
Єдиний, кого я хочу, — мене не хоче! Тисяча кардиналів!
Я малюю карикатури на Торлонію і в захваті, коли вдається хоч якась схожість. Я його обожнюю. Знайдіть мені хоч одну жінку, яка не була б більшою чи меншою мірою готова зробити те саме. Закладаюся, не знайдете жодної! Добре бачу, що він у ціні серед левів, хай йому біс. Він чарівний, чесне слово. Поїдьмо — раз він плює на мене, — і забудьмо його. Забути? Ось і все, що лишається; я легко забуваю, на щастя.
навскоси
Як я могла наговорити стільки про Торлонію?!!
Ах! клятий-Клемент!
Ну й ну. Тьху! Яка ж я негідниця.
Поїдьмо до Росії і повернімося. Ще буде сотня Клементів і двісті Антонеллі. Щоразу мені здається, що ніхто інший, крім теперішнього, не може вже мені сподобатись; я думала, що ніхто, крім Дивовижного, мене більше не зацікавить. А от бачите — може. Не відчаюймося і зачекаймо. Вічно чекати — від цього можна збожеволіти.
Папська селезінка! — я роздратована. А мама ще й без кінця мені каже:
— Але він же тебе заміж не просив? Але що він тобі каже?
Я в сказі.
Але зачекайте, надходить вечір, а з вечором — Антонеллі; ми приймаємо його досить холодно — наслідок слів барона та безлічі здогадів, бо відколи Вісконті це сказав, ми тільки й знаємо, що гадаємо.
— Завтра, — каже Пʼєтро після кількох фраз, — я відʼїжджаю.
— Як?
— Куди?
— До Террачіни, пробуду там, думаю, днів вісім.
Ось справжній грім серед ясного неба!
— Його відсилають, — каже мені мама по-російськи, — його відсилають, я ж і казала, — але який сором, я заплачу з люті!
— Так, це неприємно, — відповіла я так само.
Ще б пак. Його відсилають від мене як від чогось нездорового (ах, попи собачі!).
Ви розумієте, що це принизливо до краю.
Це позначається на розмові, і я пояснюю цю раптову холодність враженням, яке справило на нас самогубство Юркова. Мама така ображена й розлючена, що в неї ще дужче болить голова, і її відводять до кімнати, Валіцький іде з нею, Діна відходить — не знаю чому. Зрештою, всі мовчазно погодились залишити мене наодинці з Пʼєтро, щоб дізнатися бридку правду.
Жартували, питали: чи через борги його відсилають, чи чому ще і т. д., і т. д.
Залишившись із ним наодинці, я сміло, хоч і трохи тремтячи, пішла в атаку:
— Чому ви відʼїжджаєте? Куди ви їдете?
Ех, куди там! Якщо ви думаєте, що він відповів мені так само прямо, як я питала, — ви помиляєтеся. Я питала — він ухилявся від відповіді, нарешті ми дійшли до шпильок, до взаємних докорів, і тоді він казав:
— Але як же так: ви хочете всього і самі нічого не робите!
— Зрозуміло.
Я пояснила йому, що я за людина.
— Яке ваше кредо? — запитав він.
— Нічого до мене, нічого після мене, нічого поза мною!
— Ну то це і моє.
— Тим гірше.
Тоді почалися запевнення — справжні, настільки справжні, що аж потворні. Слова кохання без початку і без звʼязку, спалахи гніву... чи можу я сказати — пристрасті? Докори. Я витримала цей град так само гідно, як і спокійно.
— Доведіть це мені. Скажіть.
— Просіть у мене все що завгодно, крім цього!
— Я не хочу нічого, крім цього!
— Я вам не довіряю. Я кохаю вас до смерті, але не довіряю вам — ви завжди глузували з мене, завжди сміялися, завжди були холодні зі своїми питаннями слідчого. Що ви хочете, щоб я вам сказав, коли я бачу, що ви мене не кохаєте і ніколи не покохаєте!
Я слухала — пряма й нерухома, навіть руки не даючи торкнутися. Я хотіла за будь-яку ціну знати; мені було надто погано в цій невизначеності, приправленій мільйоном підозр.
— Доведіть, що ви кажете правду; кажіть!
Ми встали, походили по вітальні, я благала його.
— Я — вам поступитися! Та ніколи в житті! Я не доживу до такого приниження!
— Ех, пане, ви справді дивні: ви хочете, щоб я покохала людину, якої не знаю, яка все від мене приховує. Скажіть — і я вам повірю; скажіть — і я обіцяю дати вам відповідь. Слухайте уважно: скажіть мені все, я обіцяю після цього дати вам відповідь. Якщо ви кохаєте — ви погодитеся; якщо ні — ідіть геть, не насолоджуйтеся видовищем, яке я вам даю, не тіштеся, бачачи, як жінка вас благає. Ви мене не кохаєте... Замовчте! Не можна дивитися, як жінка, яку кохаєш, принижується так, як я принижуюся!
— Але ви насмієтеся з мене, якщо я скажу вам, ви [нерозбірливо: viiiipichez], що це таємниця, — сказати вам це означає розкритися цілком, є речі настільки інтимні, що їх не говорять нікому у світі!
— Нікому у світі — погоджуюсь, але їх говорять тій, кого кохають. Скажіть, благаю вас, — мовила я, вкладаючи свої руки в його і наближаючись до нього так стримано-лагідно, як тільки могла. Я вам не наказую — я вас прошу.
— Якщо ви не наказуєте, то тому, що не маєте права, — але якби мали — наказали б, я знаю. У мене жахливий характер, ваш такий самий, тому ми й ніколи не погоджуємося, — ніхто не хоче поступатися, ніхто не хоче принижуватися. Ви не здатні кохати, ви — крига!
— Запевняю вас, що ні, — мовила я, лагідно усміхаючись йому в обличчя і цілком віддавши йому свої руки. Ну ж бо, кажіть, ви мусите розповісти мені все.
— Я вам скажу, але ви насмієтеся з мене!
— Клянусь, що ні.
— Клянетесь?
— Клянусь.
— Нікому не скажете?
— Нікому, клянусь. Кажіть, я чекаю.
Після безлічі обіцянок не сміятися й нікому нічого не розповідати він нарешті мені сказав!
Минулого року у Віченці, коли служив солдатом, він наробив тридцять чотири тисячі франків боргів. Відтоді як він повернувся додому — тобто десять місяців тому — у нього з батьком холодні стосунки: батько не хотів платити. Нарешті, кілька днів тому він удав, ніби збирається їхати, кажучи, що вдома з ним надто погано поводяться. Тоді мати прийшла й сказала йому, що батько заплатить борги за умови, що він вестиме статечне життя, і — для початку, перш ніж примиритися з батьками: «Ти мусиш примиритися з Богом!» Він не сповідався вже давно. Одне слово — він іде на вісім днів у монастир Сан-Джованні е Паоло, Монте-Челіо, поблизу Колізею. Запевняю вас, мені коштувало чималих зусиль зберегти серйозний вигляд. Для нас це здається дивним, але серед римських католиків — цілком природно; ось вам і таємниця! Ну й намучилася ж я з ним!
— А якщо ви мене обманюєте! — кажу я. — Якщо ви це вигадали!
І я притулилася до каміна, відвернувши голову й очі, що були — чортзна-чому — повні сліз. Він притулився поряд зі мною, і ми простояли кілька секунд, не кажучи ні слова, не дивлячись одне на одного. Крига скресла — мої руки в його руках, мої очі в його очах; ми простояли годину — і говорили про що? Про кохання, їй-богу! Я знаю все, що хотіла знати, витягла з нього все — дозволивши цілувати ліву руку і поклавши праву йому на плече. З ним мені все здається дозволеним — він здається мені своїм, родичем.
З батьком він не розмовляв, жодної серйозної розмови про мене не було. Була одна, але щодо монастиря. Це нещастя, яке наслав на нього Папа, — то вісім днів у монастирі; лише сьогодні він на це зважився. Але матері він розповів усе, назвав моє імʼя.
— Зрештою, — каже він, — ви можете бути певні, що мої батьки не матимуть нічого проти, є тільки питання релігії, але це!
— Я добре знаю, що вони не матимуть нічого проти, і не можуть мати, бо якби я погодилась вийти за вас заміж, то честь була б для вас, а не для мене!
Я дбаю про те, щоб показувати себе суворою, навіть надміру цнотливою, і виголошую моральні принципи просто неймовірної чистоти — щоб він усе це переказав матері, адже він їй усе розповідає. Він сто разів запитував, чи я його кохаю.
— Хоч трішки? — питав він.
Я нічого не відповідала. Він ніколи не говорив зі мною так, як цього вечора.
— Я вас кохаю, я вас обожнюю, я збожеволів, — сказав він дуже тихо й дуже швидко, — чи ви мене кохаєте, хоч трішки? Скажіть!
І він обхопив мене за талію і притягнув до себе так, що я й не помітила; втім, мені ніяк не вдається побачити в цьому щось непристойне — з ним усе мені здається цілком природним.
Я вам сказав усе, у мене немає від вас жодної таємниці, я весь ваш — кохайте мене хоча б трішки.
— І якщо я вас кохатиму — що з того вийде, для чого це?
— Щоб ми були щасливі, їй-богу!
— Я не можу вирішувати сама — є батьки й матері.
— Мої нічого проти не мають — можу вам гарантувати!
— Побачимо.
— Поцілунок, — сказав він так тихо, що я ледве почула, — дайте мені поцілунок, один-єдиний.
І це — з такими очима, від яких і в святого біс уселився б.
— Яка нісенітниця! — кажу я вголос, щоб не розмʼякнути. — Я б не поцілувала навіть свого нареченого.
— Заручімося.
— Не так швидко. Що ви сказали матері, як з нею говорили?
— Я сказав їй, що от, тобто ні, от — ви так хотіли, щоб я одружився, ну так от — я знайшов когось, кого кохаю, і хочу одружитися зараз і жити як належить. А мати відповіла, що треба добре подумати, перш ніж зробити такий серйозний крок, і всяке таке.
— Це цілком природно. А з батьком ви говорили?
— Ні.
— Я питаю про це тому, що про це говорять у місті; казали мамі, і вона дуже розгнівалась.
— Хто говорив — Россі? Якийсь монсеньйор?
— Так, якийсь монсеньйор. Але ви — ви нічого не говорили батькові?
— Нічого, клянусь, але мати, мабуть, говорила з ним.
Вже по другій, я ніколи не скінчу писати, якщо скажу хоча б половину. Та й це безглуздо: записати можна лише гіркі речі, а солодких — не записати, а тільки їх і цікаво читати.
У неділю о третій я буду навпроти монастиря, а він покажеться у вікні, витираючи обличчя білим рушником, щоб я не помилилась.
— Але як же, — каже він, — щоб туди поїхати, треба буде пояснювати, казати кучерові, а вас запитають — навіщо!
— Ні, ні, я дам собі раду, ніхто нічого не запідозрить; я візьму путівник для маскування — будьте спокійні.
Насилу він іде, поцілувавши мені руку сотню разів. Я була добра — навіть ніжна, його кохання передалося мені.
Він не обіцяє кохати вічно, але я можу підписати вам гарантію на рік — щонайменше, якщо я не вийду за нього. Це багато — рік, коли тобі двадцять три й тебе не кохають.
Одразу я біжу заспокоїти вражене самолюбство мами; розповідаю все, все — сміючись, щоб не здатися закоханою. Поки досить; у міру того, як пригадуватиму, розповідатиму далі. Я спокійна, щаслива — передусім щаслива і горда перед своїми, які вже встигли опустити хвости й вуха.
Справді пізно, треба спати. Я тепер шкодую, що не поцілувала його; після монастиря це буде краще — але ні, марно: коли я остаточно вирішу послати його до біса, дам йому поцілунок як утішний приз.
Тепер він мені дорогий — я знову його знайшла, вже здавалося, що він утрачений. Те, що знаходиш знову, те, що вважав утраченим, — любиш значно дужче. Я жахливо говорю — я засинаю.

Примітки

В оригіналі італійською: «permetterà» (майбутній час) — Вісконті мимоволі перейшов на італійську посеред французької мови. ↩
В оригіналі французькою: «Bigre». ↩
«Le Surprenant» («Дивовижний») — Маріїне прізвисько для графа Одіффре, давнішого предмета її захоплення. ↩
«Rate du Pape!» — вигаданий Марі комічний вигук, буквально «Папська селезінка!». ↩
В оригіналі цю репліку записано російською. ↩
Іт. San Giovanni e Paolo — монастир пасіоністів на пагорбі Монте-Челіо в Римі, поруч із Колізеєм. ↩