Середа, 29 березня 1876

Я сказала, що Пʼєтро ще не зневажив усе заради мене.
— Я вас кохаю, — сказав він мені, — я зробив би все що завгодно заради вас!
— Папа вас прокляне, кардинал вас прокляне і ваш батько вас прокляне.
— Та що мені до всіх цих людей, коли йдеться про вас! Не дам і шеляга за цілий світ, коли так хочу! Коли я вас кохаю!
— Це ви до них не такі вже й байдужі, а от мені на них геть начхати.
— Якби ви кохали так, як я кохаю, ви б казали те, що я кажу. Якби ви відчували до мене таку пристрасть, як я до вас, — ви б не говорили так, як говорите, і в цілому світі бачили б лише того, кого кохаєте!
Що ж, мені здається, ось щось цілком за моїм рецептом. А вам як здається?
Я поїду, вирушу до Росії, постараюсь усе влаштувати і повернусь до Риму. Поки мене не буде, він, мабуть, трохи мене забуде, але, побачивши мене знову, покохає мене наново — і ще дужче. Я не хочу ні до чого себе зобовʼязувати, бо можу знайти краще за Антонеллі.
Увесь день я дописувала Папу. Він закінчений і вдався. Тим краще. Я почала його вчора й закінчила сьогодні. Не виходила, а ввечері, зачесавши волосся на кшталт грецької куртизанки із золотою повʼязкою на чолі, сіла читати Шекспіра у вітальні.
— Мадемуазель, — сказав Фортюне, входячи, — пан граф Антонеллі і пан герцог Торлонія.
У мене так крутонуло штопором у серці, що я перекинула стілець і кинулась до своєї кімнати перевести дух.
А мама лежить у ліжку! Втім, байдуже, бо ні Торлонії, ні Антонеллі не було. Це був жарт Валіцького. Я була така розлючена, що відлупцювала б його, трапись він під руку. Негідник!
Близько десятої Антонеллі зʼявився насправді. Мені було нудно, або точніше — Валіцький і Діна навели на мене нудьгу; особливо Діна з її промовистими гримасками, безперервними приводами відійти й залишити нас наодинці! Ненавиджу це! Я не потребую їхньої послужливості. Ця дівчина закохана в Пʼєтро і мовчки мені заздрить — від цього я в сказі.
— Більше не показуйте мені портрет Папи, — сказав він, — того вечора ви мені його показали, і відтоді у мене стільки нещасть!
— Яке нещастя??
— Дуже велике.
— Яке саме.
— Не можу сказати, але це справді велике нещастя.
Мені майже не потрібно, щоб він мені говорив: я і сама вгадую це велике нещастя. Розмова зі старим Антонеллі. Хотіла б знати, до кого вони зверталися по довідки.
Ну й ну, ну й ну — мені треба поговорити з Пʼєтро. Треба багато про що його запитати, бо не годиться, щоб ця бридка невизначеність тривала довше. Моє становище хибне. Погодитися або відмовити — то моя справа, але все має бути зроблено пристойно. Нижче моєї гідності так тягнути далі: він приходить розважатися, а його батько не хоче давати згоди. Треба з ним поговорити. Де? Як? Втім, просити про цю зустріч має він. Мені здається, він уже не кохає мене, — я ревную до всіх.
Бідний Юрков! Йому було лише тридцять шість років.
Він так дивився на мене сьогодні ввечері. Я була вбрана і зачесана надто... ви розумієте? Цієї ночі я йому снитимуся. Розумієте? Бʼюся об заклад, що так.
— Я вас не кохаю, — сказала я йому позавчора, — але я вас терплю, і цього цілком досить.
— Ні, цього не досить, я не хочу, щоб мене терпіли!
— Чого ж ви хочете?
— Хочу, щоб мене кохали.
— Ах, ха!
Пʼєтро не просто хлопчисько. Я помилилася щодо нього, він дедалі більше розкривається, і я починаю відчувати до нього певну повагу.
Лише один вечір він не сказав мені «я вас кохаю» — і вже мені здається, що він мене більше не кохає. Я ненавиджу невизначеність у подібних випадках, а я зараз у ній по саму шию.

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre, bigre». ↩
«Position fausse» (фр.) — двозначне, соціально хитке становище. ↩