Вівторок, 28 березня 1876

Треба залишати Рим. Тут більше нема чого робити. Від Риму я взяла все, що можна було взяти цього року. Не треба нічого силувати. Ніцца знову починає мені усміхатися.
Але яке нещастя! Приносять листа на адресу Валіцького, ми розпечатуємо. Це Трифон написав усього чотири рядки:
Пану Валіцькому.
Вчора Юрков наклав на себе руки в Монако. Пані Романова
зараз у пані Сапоженікової.
Трифон.
Ну й ну! Ну й ну! Ну й ну!
Мені мороз пішов поза спиною, і я засміялася. Я завжди смієюся, коли дуже схвильована або налякана.
Цей шахрай Трифон не зміг утримати новину при собі. Трифон — кумедний слуга: жвавий, допитливий, розумний, злодіюватий, розпусний, відданий, загребущий і по-своєму чесний. Але цей нещасний Паріс! Ніна, певно, збожеволіла. Памʼятаю, як вона була в розпачі від смерті свого улюбленого собачки. І як подумаю, що це Юрков, її кумир, якому вона жертвувала всім, задля якого залишила Росію, дім, статки, становище! Нещасний Паріс! Нещасна Ніна!
Я тепер боюся самої себе. Вже два тижні мені здавалося, що хтось має померти: я говорила про це вдома, і мене називали сичем, а я сміялася й наспівувала уривки з «Реквієму» Верді.
Мені ще здається, що незабаром ми вдягнемося в жалобу: я часто забуваюся і говорю так, ніби хтось уже помер, і дивуюся, коли бачу кольорові сукні.
Пʼєтруччо обіцяв мені розбити собі голову, коли стане офіцером, щоб подарувати мені видовище військових похорон, але вчора він передумав: замість накласти на себе руки, він записується у флот і їде в якусь невідому країну. Він говорив про це з батьком. Батько послав його до біса.
Мама так схвилювалася через смерть нещасного Паріса, що з нею трапився сильний нервовий напад. Ця сумна новина дійшла до нас о восьмій годині. Зараз десята. Мама в ліжку й досі страждає.
Сьогодні я не виходила. Весь день просиділа в себе в кімнаті й думала, що тим часом Антонеллі, мабуть, з якоюсь жінкою — а це мені дуже не до вподоби. Але я не маю права забороняти йому: я ж його не кохаю. Що, втім, не заважає мені ревнувати. Годі! Треба повернутися додому, до своєї блакитної кімнати, — щоб швидше поїхати в Росію і ще швидше повернутися назад.
День той — повен сліз,
коли з попелу постане
винна людина на суд.
Помилуй же її, Боже.
Ось вам і траурний настрій! У мене немає жодного заняття, я нидію, я нудьгую. Чарівне слівце.
Антонеллі вже приївся; Плауден цікавий мені хіба як ще один залицяльник; Торлонія цікавив би мене, якби я хоч трохи цікавила його.
Треба перед відʼїздом написати картину, де будуть усі ці пани. Пандола, Дз... Дз... Дзуккіні, Пʼєтро, Торлонія, Плауден, Одескальки і т.д. Сьогодні я почала малювати портрет папи — олійними фарбами, менший за натуральну величину. Подарую його черницям Доброго Пастиря. Це потішить добрих дівчат. Я малюю з фотографії і вважаю, що робити копії так само легко, як випити склянку води, — після того, як малюєш із натури: хто не малював із натури, той не знає, що таке живопис.
Антонеллі не прийшов. Чому? Він мав зустрітися з батьком — не сказав, з якого приводу. Якийсь диявол шепоче мені на вухо, що він не кохає мене серйозно: тобто зважується говорити мені про кохання, але одружуватися не хоче. Адже досі він жодного разу не сказав мені прямо й просто: «Чи хочете ви бути моєю дружиною?» Не може бути, щоб він наговорив мені стільки всього лише для того, щоб убити час. І потім — словам можна не вірити, але не вірити тому, як вони сказані — неможливо. Не слова, а тон робить музику. Отже, я сумніваюся не в ньому. Ні, я не сумніваюся в ньому. Він думає те, що каже. Але от що я припускаю. Він говорив із батьком, той став дибки — звідси й та певна нерішучість, яку я, здається, помітила в Пʼєтро.
Справді, треба мати неабияку зухвалість, щоб говорити мені те, що він говорив, не маючи на меті шлюбу. Я кажу все це, щоб заспокоїти своє самолюбство, яке задоволене не цілком, — адже я не бажаю виходити заміж за Пʼєтро. Я знаю, що з часом він стане дуже багатим, але поки що мені довелося б жити з його батьком, матірʼю, двома братами в двох-трьох кімнатах, які вони б нам відвели. Ви легко зрозумієте, що така перспектива мене не приваблює. Але я хотіла б побачити, як родина мого молодого друга робить потрібні кроки, щоб задовольнити моє марнославство.
Вчора ввечері мені хотілося покласти голову йому на плече й сказати, що я його кохаю. Я б і не зовсім збрехала. Я вмію робити це жартома. Але ні: навіть жартуючи, я не могла б так принизитися. Я хочу, щоб мене обожнювали і вважали за щастя здобути величну поблажливість з мого боку. Але Пʼєтро — не такий. Він хоче, щоб його кохали так, як кохає він сам. Хоче. І він правий, і він виростає в моїх очах. Він мене кохає, але не слухається. Це мене трохи дивує. Я думала, йому можна наказувати і поводитися з ним, як із псом. Можна наказувати — але не показуючи цього: інакше він стає дибки. Я ніколи не бачила запальнішого чоловіка. Він спалахує, як сірник, від найменшого слова. Та й найбільші дурниці, які я кажу, він сприймає всерйоз. Втім, це хиба, спільна для всіх, хто кохає по-справжньому.
Я б не хотіла втратити Пʼєтро — він гарний хлопець, та й це мене принизило б. На свій сором мушу зізнатися: обличчя пʼяниці мене переслідує. Ось зовсім інший характер: якби я вдарила Антонеллі, він не дав би мені здачі, а Торлонія дав би здачі, та ще й двічі додав би від себе. Торлонія гірший за Антонеллі — мабуть, саме тому я й тягнуся до нього. Запальний, зухвалий, нездатний до поезії — о, геть нездатний! — схильний до цинізму і до чого завгодно, аби задовольнити свої нестримні примхи. Ось яким мені здається Торлонія, і я не помиляюся. Він не здатний кохати, скажете ви. Які ж ви безглузді! Він здатний кохати — і саме така людина вміє кохати по-справжньому, до шаленства. Якби він кохав — ніщо б його не зупинило: ні фізичні перешкоди, ні моральні. Перші він зламав би кулаком, інші — залізною волею.
— Я люблю все, що сильне, — каже він.
Я теж люблю все, що сильне, — ось чому я його люблю. Ця проклята французька мова — одне слово на стільки всього! По-французьки aime і страву, і жінку. Немає love і like, як в англійців. Я поки що не love Торлонію, але like його надзвичайно. Мені, видно, судилося завжди мати якогось негідника, перед яким я тією чи іншою мірою схилятимуся. Я хочу, щоб мене обожнювали — бо я сама здатна обожнювати.
Я обожнюю герцога Гамільтона — для мене він Той, Хто Є. Зрештою, дуже шикарно мати якусь тінь за ідола — перед ким схилятися, кого обожнювати, заради кого жертвувати всім і перед ким принижуватися. Я люблю принижуватися з власної волі. У цьому є щось надприродно велике. Гамільтон теж великий пʼяниця. Аби тільки він не надто отупів до того часу, коли я зможу прийти до нього й розповісти про весь свій шал заради нього.
— Те, що я до вас відчуваю, — не кохання, — каже мені Антонеллі, — це пристрасть.
Я насміхаюся над ним, бо він мій. Якби він був далеко, він здавався б мені золотим левом; але оскільки він приходить щодня, проводить час у нас і розповідає мені все — він здається мені восковою вівцею. Побачивши його з модними дамами й панами з Caccia-Club, я люблю його значно більше — я навіть ревную його.
Цього вечора він не прийшов. Чому?
Я, мабуть, смішна, але якщо хтось мене кохає — я вимагаю, щоб він робив тільки це. Слово, сказане іншій, здається мені зрадою, непробачним забуттям.
Як! Він міг прийти й поговорити зі мною — і не прийшов! Я сказала йому, що не кохаю його. Але як же скажу, що кохаю, якщо він ще не став на коліна перед усіма моїми примхами, якщо він ще не зневажив усе заради мене! Я не знаю, чи всі такі, як я, — але я знаю, яка я.
Нічого до мене, нічого після мене, нічого поза мною! Такого кохання не існує! О, ще й як існує! Коли я кохатиму — я кохатиму саме так.
Чи зрозуміли ви мене достатньо? Думаю, так. Якщо ви ще мене не знаєте — ви просто тварюки.
Одружімося й поїдемо до герцога Гамільтона. Треба побачити, що він за людина.

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre ! Bigre ! Bigre !». ↩
Ласкаве зменшувальне імʼя від «Пʼєтро» (іт.). ↩
В оригіналі італійською: «Via !» — «Геть!» / «Ну, досить!»; Марі переходить на італійську для вигуку. ↩
В оригіналі латиною (чотири рядки; далі в тексті): «Lacrymosa dies illa / Qua resurget ex favilla / Judicandus homo reus / Huic ergo parce Deus.» — з «Реквієму» Верді, «Lacrimosa». ↩
В оригіналі латиною: Huic ergo parce, Deus — із «Lacrymosa» Реквієму Верді: «Той день сліз, / коли з попелу постане / грішна людина на суд, — / тож помилуй її, Боже». ↩
Монастир Доброго Пастиря (Bon Pasteur) — католицький чернечий орден. ↩
Марі вживає «lʼivrogne» («пʼяниця») як своє прізвисько для Торлонії. ↩
Марі переходить на англійську, щоб пояснити, чого не вистачає французькій: love (глибоке кохання) та like (симпатія, приязнь). Англійські слова тут — предмет розмови, тому лишаються в оригіналі. ↩
Алюзія на біблійне «Я є Той, Хто Є» (Вих. 3:14) — Марі підносить Гамільтона до рівня божественного. ↩
Caccia-Club (іт.) — елітний мисливський клуб у Римі, де збирається вище суспільство. ↩