Неділя, 26 березня 1876

Ми були в церкві й зустріли там пана й пані Сарасен; пані Сарасен — донька адмірала де Бока, губернатора та ад’ютанта великого князя Володимира. Бок — наш давній друг. Поки ми снідали в Шпільмана, вони були в нас. Сарасен — швейцарець.
Досить! Досить! Досить! Було б нижче моєї гідності говорити про це далі. Я не скажу більше ні слова. Я звала Пратера його ім’ям, я весь цей час клялася лише ним та його бородою. Basta!
Ми зустрілися в Боргезе, ми пішки, він в екіпажі; на Пінчо ми стояли, він проїхав туди й назад зовсім близько, не спинившись. Я йому не подобаюся, я його не цікавлю, облишмо його!
Це й справді було б дуже добре, якби це було так само легко зробити, як написати.
Я не можу дати йому спокій. Я жадаю його всюди, я шукаю його, мені здається, що я бачу його всюди, я сто разів помиляюся, бачу його десять разів і повертаюся, нашвидку обідаю, замикаюся й лягаю долі! Чудово.
[Навскоси: Ідеться про Торлонію.]
Треба віддати Торлонії належне. Він безглуздий. Я вам це доведу. Узявши мене, він мав би гарну дружину, яка б його кохала й не зраджувала, а ще мав би неабиякий статок. Я дала б йому своє кохання й свої гроші, [замазані слова: а він дав би мені блискуче] становище. Це все, чого я прошу. Місце у світі й при дворі. Не так уже й легко знайти дружину, яка приносить вам шістдесят тисяч франків ренти зараз і близько ста тисяч франків у майбутньому. Вілла в Ніцці, не забуваймо про цю добру віллу на набережній Англійців, яка коштує чотириста тисяч франків і легко може приносити щонайменше п’ятнадцять тисяч франків на рік.
Якби він це знав, то діяв би інакше.
Гляньте, добрі люди, як я опустилася! Раніше я була на продаж, а тепер сама намагаюся купити.
Вісконті приніс мені портрет папи з написаними власноруч Святим Отцем словами: Pax vobis. Я роздобув його, каже він, лише сказавши, що це молода російська дівчина, яка виходить за католика.
[Три рядки закреслено]
Я нещасна, я бачила все це товариство в Боргезе — дружину посла з княгинею Мещерською, потім римлянок і римлян, словом, усіх.
Ми наказали спинити екіпаж біля гурту російських художників, на чолі яких Боткін і Валіцький. Цей Боткін — чоловік дивний, він багатий, його скрізь приймають з розкритими обіймами, а він проводить життя по шинках із нікчемними художниками. Усі разом вони мали вигляд жебраків, що сидять на холодному камені. Валіцький поряд із ними здавався справжнім денді.
Хоч і ніби ненароком, Боткін знає все, що діється, і вхожий до найкращих домів. Кажу це з утіхою, бо він спитав Валіцького, як я прийняла пропозицію Брускетті. Це доводить, що всі про це знають. Це втіха. Який мені був би з цього зиск, якби про це навіть не говорили?
Антонеллі був у фіакрі з Роспільйозі.
Я була зачесана не так, як завжди. Волосся розпущене по спині, а спереду кучма прозорих золотавих кучерів здіймалася аж до маленького дитячого капелюшка з видрового хутра. Це мені дуже личило. Але вигляд у мене, мабуть, був тоскний, лихий, бо я була тоскна й лиха.
Плауден у своєму купе, запряженому двома гарними кіньми.
Та облишмо це й повернімося до тієї миті, коли я кинулася долі, замкнувши на ключ усі троє своїх дверей.
Я не зношу досади. Я люта.
Щойно Вісконті вийшов, як зайшов Плауден. Він починає дуже закохуватися й дурнішати.
Сьогодні ввечері я бавлюся, мучачи двох чоловіків — Плаудена й П’єтро.

Примітки

Basta — по-італійськи: «Досить!».
Pax vobis — по-латині: «Мир вам» (папське благословення).