Субота, 25 березня 1876

Торлонія не приходить. А подумати тільки, що я через нього сп’яніла. Часом я думаю, що я дурна, ні, не дурна, а навіжена, і навіжена навмисно.
Ах! якби Торлонія прийшов сьогодні ввечері. Невже він мене зовсім не кохає!! Це обурливо! Невже немає способу домогтися, щоб тебе покохали! Невже моє таке велике бажання марне!!!
Тигр і гієна! У слові Торлонія не дев’ять літер, і починається воно не на «А», але в цьому імені вісім літер, як у Гамільтоні, і Торлонія — герцог, як Гамільтон.
Злидні зі злиднів і песький песе!
[Замазані слова: Ми] провели вечір із Плауденом. Він дуже хитрий і знається на людях, але каже мені багато, ніби й ненароком.
Звісно ж, як казав Лебеке, він складає своє серце мені до ніг. Мені до цього не байдуже, але це завжди лестить.
Єдиний спосіб мене зворушити, каже він, — це дратувати мене, дошкуляти мені й суперечити мені.
— Плаудене, ви дотепні, клянуся честю Марі.
Антонеллі не прийшов. Попервах я непокоїлася, але, побачивши, що мама, і Діна, і всі врешті сприймають це як належить, я заспокоїлася й цілком спокійна.
Антонеллі не вважає, що мене образив, навпаки, він вважає скривдженим себе. Він, може, і відчув би слушність моєї поведінки, якби я не кепкувала з нього два дні поспіль і без жодної причини. Останнього вечора в нас я прийшла дуже серйозно зажадати від нього відповіді за капості, які він наговорив про мене Торлонії й Фості. Він образився, геть блідий, і благав мене назвати ім’я того, хто його обмовив.
— Я ще ніколи не бився, це буде мій перший дуель!
Цей негідник таки бився б. Я знаю, що, розпалившись, він здатний на все.
Тепер він вважає себе скривдженим, я даю йому двадцять чотири години, щоб почуватися дуже нещасним; опинившись у такому стані, він почне знаходити в собі провину й зрештою цілком звинуватить себе. Опинившись винним, він знатиме, що йому [замазане слово: треба] робити. Але я вам скажу, [замазані слова: ось, це, певно, смішно,] та однаково скажу. Я шаленію від Торлонії. А якби я й справді його покохала? О! ні; я не вчиню такої дурниці. Він, його мати, його коні, його візитна картка — усе це мені симпатичне, усе це мене цікавить! Я ніколи не перестану про це говорити; я писатиму про це без кінця. Це безглуздя, бо він про мене не думає. Його таке симпатичне обличчя, його чарівна усмішка, його вигляд, упевнений, гордовитий і водночас простодушний… Не смійтеся, є з чого, скажете ви, можливо. Не годиться вживати такі вислови, говорячи про чоловіка, я знаю. Але ж я його обожнюю!
Ми пройшлися пішки по віллі Боргезе, що вельми здивувало всіх завсідників загалом і з…з…Дзуккіні зокрема. У цього пана ніс достоту такий, як раніше. Він був із молодим придворним маркізом, якого ми бачили у Валле за кілька днів після нашого прибуття до Рима, маркізом Ґвіччолі.
Повітря було важке й гаряче, тож дощ, що пішов близько шостої, нікого не здивував.
Коли ринула злива, ми вже були на Корсо. Торлонія, пішки під тінню парасолі, пройшов непомітно. Я знову побачила його під портиком клубу з з… Дзуккіні. Безглуздо сміятися, бачачи цього пана, але can't help it!
Чому я відмовилася з ним знайомитися, П’єтро десять разів просив відрекомендувати мені Zuccone Дзуккіні.
Сьогодні ввечері прийде Фості дати мені перший урок.
Цікаво, чи прийде П’єтро?
Безглуздо з мого боку чекати Торлонію, він не прийде, якби мав прийти, то вже прийшов би.
Подивімося, що скажуть карти, бо я знову стаю забобонна, як у Ніцці.
Карти сказали «ні». Тепер подивімося, чи прийде Антонеллі. Знову «ні».
Якби це була правда, було б прикро. Побачимо.
Сьогодні вранці, щоб перевірити правдивість пасьянсу Наполеона I, я спитала, чи прийде Фості сьогодні ввечері, бувши певна, що він прийде. Карти сказали: ні, і я засміялася. Побачимо.
Щойно я написала побачимо, як мені приносять картку Фості з його вибаченнями: у нього болить око.
Ця пригода кидає мене в розпач. Отже, П’єтро не прийде. І одразу мені здається, що Фості не хоче давати мені уроків. Безглуздо бути такою, як я.
Уже дев’ята, не знаю, чи стане мені терпіння чекати до десятої. Що робити, читати — не можу; писати — нема чого писати; грати на роялі — я схвильована, нещасна.
Кепська вдача, та й годі! Легко сказати, але хотіла б я побачити іншу на своєму місці. Та нема чого мучитися! а я мучуся!
Хай йому грець двічі! Песький песе!
Подвійна тварюко! навіжена дурепо, безголова! Ні, не варто так себе картати. Я не заслуговую на такі бридкі епітети, я не дурна, я лише молода.
Я ще не звикла, іншим разом знатиму краще. Я боялася, бідолашна простачка! Я боялася марно, цілком марно, бо Антонеллі прийшов на чверть години раніше, ніж зазвичай, блідий, цікавий, сумний і спокійний.
Щойно Фортюне оголосив про нього, як я озброїлася з голови до п’ят холодною стриманістю в поєднанні зі світською чемністю, якраз такою, щоб довести до сказу в подібних випадках.
Я лишила його на десять хвилин із мамою. Хоч мене й поривало йти до вітальні, я наказала Леоні поміняти мені черевички, щоб змусити себе примусити його чекати.
Бідолашна тварино! Ревнує до Плаудена!
— Тепер ви можете поїхати верхи, Плауден здоровий!
І це з дуже ображеним виглядом. Як же бридко бути закоханим. У вітальні нам не вдавалося порозумітися. Ми холодно розходимося. Я йду до себе [Викреслено: а він іде до передпокою]. У мене не було свічки, треба було піти до передпокою. Ми зустрілися. Він подав мені свічку.
— Який же ви навіжений! — кажу я, беручи її. Знаєте, я серйозно розсердилася.
— Ах! справді, це ви розсердилися, це вам сердитися!
— Ще б пак!
— Ах! це вже занадто!
— А проте це так.
І я завела доволі довгу промову, пояснюючи йому, що так не роблять, не кажучи, чого саме не роблять.
— Та що ж я зробив!!
— Ви не знаєте!
— Я пішов?
— Ви надто марнославні, любий мій пане, і ваш відхід не міг завдати мені ані радості, ані гніву.
— То я зламав віяло?
— Дурниця!
Або я навіжена й уявила собі те, чого ніколи не було, або Антонеллі такий самий шибеник, як і я. Та чому б мені це здалося, чому б він казав: тепер ви можете судити про різницю?
Якщо це й справді було, то йому не можна довіряти, бо він мав цілком невинний вигляд, вигукуючи це.
— Та що ж я зробив? — повторював він.
— Я не можу цього сказати, якщо ви нічого не зробили, якщо це лише в моїй уяві — тим краще. І ви ж самі розумієте, що я вам цього не скажу, аби навіть не подати вам думки, що можна бути аж настільки зухвалим.
— Це ви наговорили мені зухвалостей, це ви сказали мені, що я п’яний. Можна сказати, що я ходжу пити до клубу, але щоб я прийшов п’яний у ложу!!
— Облишмо це, я помилилася, тим краще, на добраніч.
— Я заприсягся більше не приходити до вас.
— Чому ж ви прийшли?
— Я подумав, що це було б дуже грубо щодо пані вашої матінки, яка така люб’язна.
— Якщо це задля цього, то можете йти й більше не повертатися. Прощавайте.
— Ні, ні, це задля вас.
— Тоді це інша річ.
Після Валле бідолаха пролежав тридцять шість годин, від люті.
Він бере мене за руку й розповідає про свій розпач.
— Я завинив дуже сильно, — каже він, — я це знаю.
— У чому завинили?
— У тому, що дав вам зрозуміти, що сказав вам, що… Що?
— Що я вас кохаю, — каже він, стискаючи губи, мов чоловік, який не хоче плакати.
— Та-та! це не провина.
— Це велика, неосяжна провина, бо ви цим користуєтеся й граєтеся мною, мов лялькою, мов м’ячиком.
— Що за вигадки!
— О, я знаю, я знаю, що ви така. Ви любите гратися, ну то й грайтеся! Це моя провина.
— Граймося!
— Тоді скажіть мені, ви ж не для того сказали мені те у Валле, щоб мене спекатися?
— Ні.
— Не для того, щоб мене позбутися?
— Ет, пане, мені не потрібні хитрощі, коли я хочу когось позбутися, я роблю це геть просто, як зробила з Брускетті…
— Ага! а ви ж казали, що з Брускетті це неправда?!
— Поговорімо про інше.
Він притулив свою щоку до моєї руки.
— Ви мене кохаєте? — спитав він.
— Ні, пане.
— Зовсім ні?
— Анітрохи.
Він не вірить жодному слову.
Цієї миті прийшли Діна, мама й Валіцький, і за кілька хвилин П’єтро мусив піти.
З мене досить. Він займав мене, поки мені було чого чекати. Тепер я маю все, що мені потрібно. Я тягну це з марнославства.
Двічі чи тричі прозвучало ім’я Торлонії, і це ім’я тішить мене.

Примітки

Маріїні забобони щодо імен: вона відзначила, що Hamilton — 8 літер і Torlonia — 8 літер; обидва герцоги. Цей збіг видається їй віщим.
can't help it — по-англійськи: «нічого не можу з собою вдіяти».
Zuccone — по-італійськи: «довбень», «бевзь» (збільшувальна форма від zucca — гарбуз/голова).
«Пасьянс Наполеона I» — карткова гра-ворожіння (réussite), яку приписують Наполеонові, популярна у XIX столітті.