Четвер, 23 березня 1876

День починається добре. Ми з мамою силкуємося розлютити одна одну, удається лише мені, тож вона лютує, а я сміюся. Це бридко.
Я й кроку не ступаю з дому. Заледве десять днів минуло, відколи Торлонію відрекомендували, а мені здається, що вже місяць.
У Валле дають «Доньку пані Анго». Ми йдемо в ложу нижнього ярусу, і я вмощуюся позаду мами, у дуже темному кутку. Я була сумна чи втомлена, як кому більше до вподоби, мені хотілося спати або послухати якогось Антонеллі.
Він приходить близько десятої, потім заходить до нас проситься поставити свого стільця за моїм, я не погоджувалася, і він утішився, сказавши мені, що цієї ночі провів Мулітерно до готелю де ла Вілль, що думав про когось і співав Dormi pure. Я нічого не відповідала чи майже нічого, але мені було приємно відчувати його поряд. Тільки він такий відмінний від мене, він не розуміє щастя сидіти німо й нерухомо поруч із коханою людиною, йому конче треба нахилятися, жестикулювати, бавитися віялом, брати за руку.
Він питав, що зі мною, бо насправді я була сама не своя, я нічого не казала, не сміялася, і ця поведінка разом із учорашньою холодністю давала привід замислитися. Він не розумів, що, може, саме цієї миті я трохи його кохала, якщо це взагалі кохання.
Мені здалося, що я почула, як він вимовив ім’я Торлонії, але я погано розчула й боялася говорити про Клемента.
Антонеллі нагадав мені, що я сказала йому, ніби він не вміє цілувати руки.
— Так, пане, я це сказала й повторюю.
— Не вам про це судити.
— А кому ж?
— Та ось, — каже він, — я покажу вам одну акторку.
Він підвівся, став позаду мене, і тієї самої миті я обернулася до нього така люта, наскільки лише дозволяв мій стан душевного й тілесного заціпеніння.
— Тепер, — каже він, — ви знаєте різницю, ви ж казали, що я не вмію.
Який же він йолоп! Це було накладне волосся!
викресленоЯ уявила собі, що він поцілував мій шиньйон.
Та це ж негідний і зухвалий учинок! Дзуккіні, що сидів навпроти, міг бачити, інші могли бачити! Це жах! Чи зробив він це навмисне, щоб похвалитися, чи з дурості, з гарячковості. На щастя, ніхто нічого не бачив.
— Ви п’яні сьогодні ввечері?
— Перепрошую?
— Ви п’яні, напідпитку, ви випили?
— Я не дозволив би собі з’явитися до вас у такому стані.
— А проте ви поводитеся, мов п’яний, не говоріть зі мною. Ідіть собі!
Нікчема геть зблід і взяв свого капелюха. Мама заходилася його втримувати, але він був лютий, а я здуру взяла його капелюха й попросила лишитися. Звісно ж, він закомизився.
— Я мушу провести маску до «Арджентіни», у мене побачення тощо, тощо.
— На добраніч, панно, — каже він, простягаючи мені руку. Я не подала йому своєї, навіть не сказала йому «на добраніч», і він вийшов геть блідий, геть лютий.
Яка погана вдача.
Чудово! ось вам і привід мучитися. Та чи мала я мовчати й терпіти таку зухвалість! Ні, поміркуймо, мов розважлива людина. Він пішов сердитий, лютий на мене, за півгодини він пошкодує, що пішов, картатиме себе, буде нещасний і помиратиме з бажання знову мене побачити. Усе це — якщо він мене кохає. А якщо він мене не кохає або якщо його кохання не витримає такої дурниці, то тим гірше, і хай дідько вхопить таке кохання. А проте я трохи стривожена й дуже ображена зухвалістю цього добродія. Якийсь біс нашіптує мені на вухо, що він похвалився перед Дзуккіні, що прийшов навмисне задля цього — словом, що він наймерзенніший чоловік на світі.
Мама нічого не знає, вона знає лише, що він пішов злий і блідий, але вона користується нагодою, і щойно ми дістаємося готелю, як вона каже мені, що моя сьогоднішня вранішня поведінка вже покарана Господом Богом, бо я не зуміла повестися з такою дитиною, як Антонеллі, який дав мені щигля.
Знайдіть мені щось дурніше, мізерніше й образливіше?!
Знаєте, що я відповіла? Я засміялася, сьогодні ввечері я сміюся з усього, це, може, від нервів.
Мерзенний попівський сину! Я сказала надто мало, я була надто добра. Його зухвалість слід було покарати ще після поцілунку біля рояля. Якщо він щирий, він не заслуговує нічого; а якщо ні, якщо він жартує, якщо робить це лише задля розваги, якщо закоханий у мене не більше, ніж я в нього!.. Тоді! Тоді, тоді це жахливо, і я не зможу його покарати. Як же мені помститися за таку образу?!
Не забуваймо й другої маминої люб’язності. Вона сказала мені, що своїм листом до батька я спровокую з його боку наймерзенніші анонімні листи до Антонеллі й Брускетті. Бо він здатний на все.
І це теж! Знайдіть мені щось настільки ж неприємне сказати!
Хіба ж не вона перша написала!
Фе! як я ненавиджу людей вульгарних, дурних і злих!
Я не здатна казати такі ущипливі капості. Пані моя матінка приходить до моїх дверей, благаючи відчинити, помиритися. Та я теж комизюся! До того ж усе це мене роздратувало, мало не розлютило. І через що всі ці історії. Чи ж не безглуздя!
Не мучмося, якщо він справді мене кохає, то повернеться до мене покірнішим, бо відчує свою провину. До того ж не в ньому річ. Чоловіки все роблять навиворіт! Якби Антонеллі не утнув своєї зухвалої дурниці, я дозволила б йому стати позаду мене, і він простояв би так до кінця, може, навіть тримаючи мене за руку, я була в такому гуморі, що дозволила б. Слово!
Ти сам цього хотів, безглуздий чоловіче, чи радше дитино.

Примітки

La Fille de Mme Angot — надзвичайно популярна комічна опера Шарля Лекока (1872), дія якої відбувається за часів французької Директорії. ↩
Dormi pure — по-італійськи: «Спи спокійно», італійська пісня. ↩
У моді 1870-х років вишукані зачіски часто доповнювали накладними пасмами (faux cheveux), прикріпленими на потилиці. Антонеллі поцілував те, що вважав волоссям Марі, — а то було накладне пасмо. Закреслений рядок із приміткою про шиньйон це підтверджує. ↩