Середа, 22 березня 1876

Ми були в пані Львової, і говорили про мою любу княгиню, яку я так по-дурному прозвала Дурепою. Вона пише лист за листом і питає, що для мене зробили й чи справляю я велике враження.
Учора, не знаю де, говорили про дивне ставлення пані Ікскюль до нас, тим дивніше, що, бувши дружиною ватажка дворянства, моя мати має повне право бути відрекомендованою при італійському дворі й навіть з’явитися при російському. Пані Львова вважає, що можна бути відрекомендованим поза посольством, вона говорила про це з однією дамою й гадає, що це можна владнати. Вона лише просить її не називати, бо це йде проти посольства. Я нічого в цьому всьому не розумію: чи мала мама рацію, чи ні, що не пішла до посольства вдруге? У всьому цьому Суковкіна добряче все заплутала своїм втручанням. Та облишмо. Річ у тім, що всі про це говорять, дивуючись і питаючи себе про причину холодності, чи то пак нечемності пані Ікскюль. Найгірше те, що гадають, ніби мама просила про це представлення письмово і їй відмовили.
Усе це мені прикро. Від цієї дами я їду освіжитися на Пінчо, думаючи про купу всіляких речей.
Юрба, бо вілла Боргезе сьогодні зачинена, і щойно ми під’їжджаємо до музики, як Антонеллі підходить до екіпажа. Мене це засмучує, бо в місті починають говорити. Ми про це нічого не знаємо, бо немає кому нам розповісти, але я знаю, що говорять, як говорять про представлення в Квіриналі.
Він вельми здивований моєю стриманістю. Він іще й не таке побачить.
Торлонія під’їжджає на своєму фіакрі зовсім близько до нас, вклоняється, зіскакує й зникає. Мене наче облили холодною водою. Він пішов балакати з англійськими панянками, до однієї з яких, кажуть, залицяється.
[На полях: Герцог Торлонія
Герцог Клемент Торлонія]
Їх було двоє — Клемент і Плауден; Клементові, поза всяким сумнівом, надали перевагу, Плауден заходився його обмовляти, і наслідком стало те, що перед Плауденом зачинили двері. Лише тепер я зрозуміла, чому Плауден так спохмурнів, коли йому сказали, що ми знайомі з Торлонією. Бідолашний Плауден, я перекажу йому, щоб поїхав зі мною верхи. Ніхто не любить його в Римі, він із превеликими труднощами зумів вступити до Каччіа-клубу. «Він несимпатичний», — кажуть.
Нема чого плакати, я йому не подобаюся — та й годі. Сумно це казати. Це переконання стуляє мені вуста й сушить губи протягом усієї прогулянки. Я дивлюся, не бачачи, слухаю, не чуючи. І, дивна річ, саме в такому стані я говорю найкраще, коли говорю. Ми зустріли грецького міністра, спинили його на Корсо, щоб сказати, що ми переїхали. Що ж, я була дуже мила, проста й холодна. Усе це через Торлонію. У «Торлонії» немає дев’яти літер, та й ім’я не починається на «А», а проте бачите! Я думала, що з Одіффре весь цей бруд скінчиться. Авжеж! Тут те саме. Я боюся очей і думок мами й Діни, я боюся зустріти того добродія, я червонію, я бліднію, я роблюся дурна.
Ви ж самі бачите, що до Одіффре була сама лише вражена гордість, бо те саме я почуваю й до Торлонії. А хто вам сказав, що я не закохана в Торлонію? Я плутаюся на папері так само, як і в думках. «Міньйон» була забута, я повертаюся й сідаю за рояль; арія «Чи знаєш ти той край» — розрада зболених душ і супровід усіх печалей. Тепер я це бачу.
Я не ходжу, я волочуся, я не говорю, я невиразно бурмочу, мені дуже тоскно, слово честі.
Я шкодую, що взяла ложу в Опері. Я хочу, щоб театр згорів, аби туди не йти. Лебідь і сова! Яка нудьга!
Я була зачесана, ліниво наділа сукню зі світло-блакитного шовку, яка, попри мою лінь, мені дуже личить. Ми в ложі № 23, праворуч, моя улюблена ложа. У барккаччі лише князь Бельмонте, мій ворог, як я його зву, бо мені здається, що він має говорити про мене погане, і граф Анджеліні, якого я сто разів бачила в Ніцці, приймаючи його за ніццянця. П’єтро каже, що той дуже добре нас знає в обличчя (ще б пак!), а надто що він знає Поля — по кав’ярнях та інших, незрівнянно менш пристойних місцях. Лише тепер, у Римі, я дізнаюся частину братових пригод. Їх вистачило б на тридцятирічного чоловіка, і якби не деякі гидкі речі, про які ви, певно, пам’ятаєте, я могла б сказати, що Поль — чарівний дивак.
Народу багато, попри прийоми в Квіриналі.
Я наче вві сні. Бельмонте розглядає мене в лорнет, я дивлюся на нього, не бачачи, і час від часу позіхаю. Ложу Клементе, що на нижньому ярусі навпроти нас, займають три якісь пики.
Брускетті в нашій ложі, я говорю з ним італійською, у нас розмова, повна філософських абстракцій, я зрештою кажу, що для мене не існує нічого, крім Ніщо, а він каже, що я створена, щоб зводити чоловіків з розуму. Я відповідаю, що вони помиляються, бо я вже й не знаю чому.
— Та що б треба було, щоб вам сподобатися, щоб видатися вам гідним уваги?
— Королівство, пане.
Він зовсім не дурний, але якщо я з ним говорила, то лише тому, що хотіла, аби мене почули наші сусіди ліворуч — молода княгиня Урусова, уроджена Абаза, граф Блондов та інші.
Усоте кидаю погляд на ложу Клементе й угледіла його бороду з-під драпування. Я червонію, як у Ніцці, і тієї самої миті П’єтро з’являється в барккаччі. Аби лиш мій рум’янець не приписали йому.
За кілька хвилин Брускетті йде до Квіриналу, я шумно зітхаю й вмощуюся на своєму стільці з вельми помітним виглядом задоволення.
П’єтро робить мені очі з барккаччі, яку відділяють від нашої ложі три ложі. Клементе… не знаю, що робить Клементе, бо не наважуюся дивитися вниз.
Антонеллі приходить, але я й далі стримана й навіть трохи сумна, аби не подумали, що цей добродій мені особливо до вподоби. Я не хочу, щоб Торлонія думав дурниці. Я женуся за двома зайцями водночас. Становище делікатне і мені пасує. Торлонія приходить у барккаччі, стає навпроти мене, і ми весь час дивимося одне одному в очі. Для П’єтро ж я мала вигляд, ніби дивлюся на сцену.
— Як уважно ви слухаєте сьогодні! — казав він мені десять разів на годину.
А коли я дивилася на сцену, то відчувала, що Торлонія теж дивиться на мене. У нього найсимпатичніше обличчя на світі. Я обожнювала б його, якби він захотів мене покохати. Ні! це безглуздя, ось я знову в озері принижень! Увесь цей час у Римі я панувала, а ось я знову в неволі. Я вагаюся, я боюся, я ні на що не наважуюся.
Завтра з нагоди середопістя в «Арджентіні» буде veglione. Здається, я зачепила П’єтро, але рана швидко загоїться: один привітний усміх — і все забуте. Жіноча влада неймовірна, і я вже не шкодую, що я жінка, бо найкраща роль, безперечно, її. У сто разів приємніше, легше й зручніше боронитися, ніж нападати. Приймаєш або відштовхуєш. Тоді як чоловік раз у раз наражається на відсіч.
Зауважте, що в Ніцці я була діаметрально протилежної думки. У Ніцці я була на кілька місяців молодша, а кілька місяців, у моєму віці й у тому, що стосується любовних справ, — це проміжок часу неоціненний.
Торлонія не в парадному вбранні, тож до Квіриналу не піде. І справді, він лишився до кінця.
Як тут слухати «Фауста»? Клемент унизу, П’єтро поруч! Тож я нічого й не почула. Я була особливо гарненька (знов-таки міряючи по самій собі) сьогодні ввечері, чим мама була дуже задоволена.
Ми виходимо в супроводі Антонеллі й Брускетті, який повертається з палацу.
Я вже подала руку цим добродіям і сиділа в глибині екіпажа, коли, на превеликий свій подив, побачила Торлонію, який перепрошував, що не зміг підійти побажати нам доброго вечора через своє вбрання.
— Панно, — каже він, — я чудово зрозумів вашу антипатію, чудово.
— Та що ви, справді! Але ж ви чули про моє лихо: мені купили коней, не знаю, які вони, може, білі, сірі, жовті, червоні!

Примітки

Maréchal de noblesse — у російській імперській системі ватажок дворянства був виборним урядовцем, що представляв дворянські збори губернії чи повіту; звання, яке мало неабиякий суспільний престиж.
Каччіа-клуб (Мисливський клуб) — найексклюзивніший аристократичний клуб Рима, доступний по суті лише римським родинам «чорної» знаті; труднощі Плаудена зі вступом підтверджують його суспільну маргінальність.
Марі раніше відзначала забобон: її великі пристрасті мали імена з дев’яти літер, що починалися на «А» (Audiffret — дев’ять літер). «Torlonia» — вісім літер і починається на «Т», а проте з’явилися ті самі симптоми.
«Connais-tu le pays» — славнозвісна арія (Kennst du das Land) з опери Амбруаза Тома «Міньйон» (1866) за «Вільгельмом Майстером» Ґете; в опері вона виражає тугу за втраченою батьківщиною.
«Лебідь і сова!» — один із вигадливих вигуків Марі; мовні нотатки позначають його як химерну особисту лайку.
Barcaccia — див. примітку до 1876-03-10.
veglione — по-італійськи: великий маскований бал, нічна забава.
Mi-carême — середопістя, четвер четвертого тижня Великого посту; традиційно святковий день посеред посту з маскованими балами й карнавальними розвагами.