Четвер, 23 березня 1876

— Вони червоні! — перебив П’єтро.
— Ах! дурниця! [Викреслені слова] та ні, ви ж розумієте, я звикла дивитися на ваших коней, мов на своїх, і ось! Хіба ж не прикро!
— Що відкладене, те не втрачене, панно, до того ж я не продаю своїх коней.
— Я сподіваюся купити їх навесні, бо тепер не наважуюся просити в мами ще двох коней, але за місяць.
— А коли ми вас побачимо? — каже мама.
— Котрогось із цих вечорів.
— Покваптеся.
— Ви від’їжджаєте?!
— Незабаром.
Поліцейський уже хвилини зо дві казав Луїджі звільнити місце іншому екіпажеві, зчинилася метушня, загублені слова, уклони, простягнуті руки, [замазані слова: крики кучера й поліцейського.] І нарешті ми рушаємо. Я ж у захваті, мов навіжена. Діна не омине нагоди вигукнути, що Торлонія мчав, мов шалений, щоб привітати нас при виході, що бідолашний хлопець кепсько розрахував час, що він геть захекався тощо, тощо, тощо.
«До того ж я не продаю своїх коней». Не знаю чому, але ця фраза завдає мені такої гострої втіхи. Я не можу писати, я спиняюся на кожному рядку, читаю, обходжу кімнату. Це безглуздя, гадаю, я закохана в Торлонію, не в герцога Торлонію, а просто в Клемента.
[Чотири рядки закреслено]
Він тебе битиме, каже мама. Ну й нехай битиме, а я йому віддячу.
Боже, якби він мене захотів! Я від цього божеволію.
Хіба можна бути такою дурною! Я йому байдужісінька.
Він захоплюється моїм станом, гаразд; але щоб ним не захоплюватися, треба бути сліпим, жінкою або старим.
Він закоханий в англійку, чорняву, червонясту й простацьку. Фе! та ще й з виглядом наляканої вівці. Хіба це можливо!
Під час сцени в саду Марта й Мефістофель видалися мені Проджерсом і Саетоне, а Фауст і Маргарита — Одіффре й Робенсон. Хай йому біс усе це! Клемент, Клемент, Клемент.
День починається добре. Ми з мамою силкуємося розлютити одна одну, удається лише мені, тож вона лютує, а я сміюся. Це бридко.
Я й кроку не роблю з дому. Заледве десять днів минуло, відколи Торлонію відрекомендували, а мені здається, що вже місяць.
У Валле дають «Доньку пані Анго». Ми йдемо в ложу нижнього ярусу, і я вмощуюся позаду мами, у дуже темному кутку. Я була сумна чи втомлена, як кому більше до вподоби, мені хотілося спати або послухати якогось Антонеллі.
Він приходить близько десятої, потім приходить до нас [замазані слова: проситься поставити] свого стільця за моїм, я не погоджувалася, і він утішився, сказавши мені, що цієї ночі провів Мулітерно до готелю де ла Вілль, що думав про когось і співав «Dormi pure». Я нічого не відповідала чи майже нічого, але мені було приємно відчувати його поряд. Тільки він такий відмінний від мене, він не розуміє щастя сидіти німо й нерухомо поруч із коханою людиною, йому конче треба нахилятися, жестикулювати, бавитися віялом, брати за руку.
Він питав, що зі мною, бо насправді я була сама не своя, я нічого не казала, не сміялася, і ця поведінка, додана до вчорашньої холодності, давала привід замислитися. Він не розумів, що, може, саме цієї миті я трохи його кохала, якщо тут є кохання.
Мені здалося, що я почула, як він вимовив ім’я Торлонії, але я погано розчула й боялася говорити про Клемента.
Антонеллі нагадав мені, що я сказала йому, ніби він не вміє цілувати руки.
— Так, пане, я це сказала й повторюю.
— Не вам про це судити.
— А кому ж?
— Та ось, — каже він, — я покажу вам одну акторку.
Він підвівся, став позаду мене, і тієї самої миті я обернулася до нього така люта, як лише дозволяв мені бути мій стан душевного й тілесного заціпеніння.
— Тепер, — каже він, — ви знаєте різницю, ви ж казали, що я не вмію.
Який же він йолоп! Це було накладне волосся!
[Викреслені слова: Я уявила собі, що він поцілував мій шиньйон.]
Та це ж негідний і зухвалий учинок! Дзуккіні, що сидів навпроти, міг бачити, інші могли бачити! Це жах! Чи зробив він це навмисне, щоб похвалитися, чи з дурості, з гарячковості. На щастя, ніхто нічого не бачив.
— Ви п’яні сьогодні ввечері?
— Перепрошую?
— Ви п’яні, напідпитку, ви випили?
— Я не дозволив би собі з’явитися до вас у такому стані.
— А проте ви поводитеся, мов п’яний, не говоріть зі мною. Ідіть собі!
Нікчема геть зблід і взяв свого капелюха. Мама заходилася його втримувати, але він був лютий, я мала дурість узяти його капелюха й сказати йому лишитися. Звісно ж, він закомизився.
— Я мушу провести маску до «Арджентіни», у мене побачення тощо, тощо.
— На добраніч, панно, — каже він, простягаючи мені руку. Я не подала йому своєї, навіть не сказала йому «на добраніч», і він вийшов геть блідий, геть лютий.
Яка погана вдача.
Чудово! ось вам і привід мучитися. Та чи мала я мовчати й терпіти таку зухвалість! Ні, поміркуймо, мов розважлива людина. Він пішов сердитий, лютий на мене, за півгодини він пошкодує, що пішов, картатиме себе, буде нещасний і помиратиме з бажання знову мене побачити. Усе це — якщо він мене кохає. А якщо він мене не кохає або якщо його кохання не витримає такої дурниці, то тим гірше, і хай дідько вхопить таке кохання. А проте я хоч трохи, та стривожена й дуже ображена зухвалістю цього добродія. Якийсь біс нашіптує мені на вухо, що він похвалився перед Дзуккіні, що прийшов навмисне задля цього — словом, що він наймерзенніший чоловік на світі.
Мама нічого не знає, вона знає лише, що він пішов злий і блідий, але вона користується нагодою, і щойно ми дістаємося готелю, як вона каже мені, що моя сьогоднішня вранішня поведінка вже покарана Господом Богом, бо я не зуміла повестися з такою дитиною, як Антонеллі, який дав мені щигля.
Знайдіть мені щось дурніше, мізерніше й образливіше?!
Знаєте, що я відповіла? Я засміялася, я сміюся з усього цього вечора, це, може, від нервів.
Мерзенний попівський сину! Я сказала надто мало, я була надто добра. Його зухвалість слід було покарати ще після поцілунку біля рояля. Якщо він щирий, він не заслуговує нічого; а якщо ні, якщо він жартує, якщо робить це лише задля розваги, якщо закоханий у мене не більше, ніж я в нього!.. Тоді! Тоді, тоді це жахливо, і я не зможу його покарати. Як же ви хочете, щоб я помстилася за таку образу?!
Не забуваймо й другу приємну річ від мами. Вона сказала мені, що своїм листом до батька я спровокую з його боку наймерзенніші анонімні листи до Антонеллі й Брускетті. Бо він здатний на все.
І це теж! Знайдіть мені щось настільки ж неприємне сказати!
Хіба ж не вона перша написала!
Фе! як я ненавиджу людей вульгарних, дурних і злих!
Я не здатна казати такі ущипливі капості. Пані моя матінка приходить до моїх дверей, благаючи відчинити, помиритися. Та я теж комизюся! До того ж усе це мене роздратувало, мало не розлютило. І через що всі ці історії. Чи ж не безглуздя!
Не мучмося, якщо він справді мене кохає, то повернеться до мене покірнішим, бо відчує свою провину. До того ж не в ньому річ. Чоловіки все роблять навиворіт! Якби Антонеллі не утнув своєї зухвалої дурниці, я дозволила б йому стати позаду мене, і він простояв би так до кінця, може, навіть тримаючи мене за руку, я була в такому гуморі, що дозволила б. Слово!
Ти сам цього хотів, безглуздий чоловіче, чи радше дитино.

Примітки

Марі переносить персонажів «Фауста» на людей, яких знала в Ніцці: Проджерс, Саетоне, Одіффре й Робенсон — усі імена з її ранішого ніццького періоду щоденника.
La Fille de Mme Angot — надзвичайно популярна комічна опера Шарля Лекока (1872), дія якої відбувається за часів французької Директорії.
Dormi pure — по-італійськи: «Спи спокійно», італійська пісня.
У моді 1870-х років вишукані зачіски часто доповнювали накладними пасмами (faux cheveux), прикріпленими на потилиці. Антонеллі поцілував те, що вважав волоссям Марі, — а то було накладне пасмо. Закреслений рядок із приміткою про шиньйон це підтверджує.