Четвер, 16 березня 1876

Я познайомилася з Торлонією за найсумніших прикмет. У понеділок, тринадцятого числа, у негоду, та ще й була в чорному.
Хіба цього не досить, щоб зовсім зневіритися.
Об одинадцятій цей грізний — чи то пак того бояться — чоловік приходить зі своїм другом П’єтро. Ми їдемо за Народну браму, і там П’єтро пересідає в екіпаж, а я сідаю у візок Торлонії й беру до рук поводи. Ці коні мчать дуже швидко, і незабаром ми лишаємо далеко позаду ландо й усе, що в ньому є.
Чи знаєте ви новину? Закладаюся, що не знаєте, але я вам її скажу. Я закохана в Торлонію. Це найшло на мене під час прогулянки. Я в захваті від його вишуканих манер, від його такої добірної розмови, навіть від його вимови, від його особи, від його обличчя — словом, від усього. Він стримувався, та попри це сказав одну дурницю.
— Я ніколи не бачила волів із такими величезними рогами, — кажу я, побачивши, як проїжджає віз, запряжений парою цих таких рогатих тварин.
— Так, — відповів Торлонія, — тут вони дуже розвинені.
Я не стала розвивати цю тему, та й могла ж і не зрозуміти.
А загалом він був бездоганний.
— Я завжди захоплююся вашим станом, — каже він, коли ми наближалися до Народної брами, — у вас справді чудовий стан.
— Справді, — кажу я доволі по-дурному, — а я думала, що в моєму стані немає нічого особливого.
— Я не зношу робити компліменти, я ніколи їх не роблю, а коли хтось гарненький, як ви, то, певно, чує їх багато?
— А оце ж і комплімент!
— О! ні, але скажіть, це ж, мабуть, вам набридає, чи не так?
— Ет, я ніколи не знаю, що відповісти.
— Ні, скажіть, ви їх чуєте безліч, і вам це набридає?
— Та так, це ніяково, і що можна відповісти? «Дякую».
— Або «ви дуже люб’язні».
— Або «ви дуже добрі», з опущеними очима.
— Отож-бо.
— А в принцеси Маргеріти гарний стан?
— Так, але не для принцеси; у неї спідниці затягнуті надто туго, не як для принцеси.
— Я не люблю осиних талій, та якби й любила, не змогла б затягуватися: спробувала якось і дуже мучилася. Гарний стан — це багато важить.
— Ще б пак, це величезне значення, — каже він із виглядом знавця.
— Це дуже прикрашає жінку.
— Так, але вам це не потрібно, такий стан — то справді диво, — каже він ще.
Ми приїхали, я була дуже свіжа.
Я бачила, як П’єтро щось казав мамі, поглянувши на мене, і дізналася ввечері, що він їй сказав:
— Пані, чому вона така червона?
— Поїдьмо снідати до Шпільмана, — каже мама. — Я знову сідаю в ландо, П’єтро сідає до Торлонії, і ми їдемо до Шпільмана.
П’єтро й Торлонія згадують своє військове життя, Торлонія розповідає про розпачливі депеші, які він слав матері. Самотній і незалежний, як він сказав учора.
За сніданком він дивився на мої вуха, кажу це, бо мені завжди здається, що їх не помічають.
Як же помиляєшся в цьому грішному світі! Єдиний, хто справді чоловік, сказала я, — це Дорія. А саме Дорія й не чоловік. Коли Діна сказала, що цей величезний пан мене лякає, Торлонія від щирого серця розсміявся й, нахилившись до Валіцького, щось шепнув йому на вухо. Згодом я дізналася, що він сказав.
Дружина Дзуккіні покинула його, у неї були для цього дуже вагомі причини, і Дорія в такому самому стані, що й Дзуккіні.
Як же часом помиляєшся.
Від Шпільмана пропонують піти до сновиди, і ми всі йдемо туди пішки. Останнього дня карнавалу герцогиня де Сан-Фаустіно, не знаю яка ще принцеса, Торлонія та інші добродії обідали в Шпільмана.
Ми всі були напідпитку, — каже Торлонія, роблячи промовистий жест, — і тарілки, що оздоблюють стіни в Шпільмана, наражалися на велику небезпеку. О, ці римські дами! Сан-Фаустіно — нинішня левиця Рима.
Але всю втіху від прогулянки, сніданку й сновиди псує Пратер, з яким стається дуже гидка пригода. Ми стримувалися, але зрештою розреготалися, і це було вкрай гидко. Фе! огидна тварюка.
Я втомлена. Відпочивши годину, я пішла з нашими до Беснара, він малюватиме мій портрет. Я спитала в нього поради щодо черевичків, які мала вдягти.
— Бо сьогодні я взута ганебно, — кажу я, — ми їздили за місто, і я наділа чоботи.
— Прогулянка для розваги?
— Так, майже, були тільки ми, герцог Торлонія й граф Антонеллі.
— Клементе Торлонія?
— Так.
— Це ж тутешній лев, Торлонія; а Антонеллі, з яким ви знайомі, — це молодший?
— Так, наймолодший, чорнявий, — каже мама.
— Чи радше сірий, бо він уже не чорний і ще не білий, — кажу я.
— Це Торлонія часто буває «сірий», тобто напідпитку, — каже Беснар сміючись.
— Справді?
— О! так, до того ж він тут дуже бажаний, дуже модний, Антонеллі теж.
На це мама розповідає своє вічне «про оту я не дбаю».
— О! — каже Беснар, — репутація Клементе Торлонії саме така.
— Як це?
— Я маю на увазі в цьому роді.
Я знала все це й до цієї розмови, але волію переказувати те, що кажуть, ніж говорити сама.
Та мені кортить дійти до вечора. Скажу лише, що ми були на Пінчо, що Валіцький і П’єтро розважали нас, дуріючи в алеях, і що П’єтро дійшов до того, що хотів закластися, ніби скупається вдягнений у басейні Пінчо.
Увечері в нас двоє художників, брати Сведомські, і Брускетті. Я йду до вітальні, докладаючи нелюдських зусиль. Брускетті гарний, шляхетний, багатий, дуже хоробрий на війні, у нього медаль за військову доблесть, а я його терпіти не можу! Фе!!! Фе!
Близько десятої приходить П’єтро. Вітальня дуже велика й гарна, у нас два роялі — один із хвостом і один маленький. Маленький стоїть у кутку, спиною до публіки. Це чарівне місце, і я йду сісти туди під приводом зіграти якусь дурничку. Антонеллі тільки цього й треба було. Брускетті пішов, почувши, як я кажу, що люблю лише собак, коней і рушниці; Сведомські балакали з мамою, Діною й Валіцьким.
Я заходилася тихо грати «пісні без слів» Мендельсона, а П’єтро взявся співати мені свій романс. Що більше він укладав у це серйозності й запалу, то більше я сміялася і то холоднішою ставала. Мені несила уявити Антонеллі серйозним. Усе, що каже та, кого кохають, видається чарівним; я часом забавна навіть для байдужих, то й поготів для тих, кому небайдужа. Посеред фрази, сповненої ніжності й кохання, я казала щось невідпорно смішне, для нього, і він починав сміятися, тоді я дорікала йому за цей сміх, кажучи, що не можу вірити дитині, яка ніколи не буває серйозною, яка регоче з усього, мов навіжена. І так кілька разів, аби довести його до сказу. Я дозволила взяти й поцілувати свою руку, і він почав розповідати, як усе почалося, з першого ж вечора, на виставі «Весталки».
— Брускетті вас кохає? — питав він десять разів поспіль, а я давала відповіді, які, бувши заперечними, казали «так».
— Зрештою, усі вас кохають, інакше й бути не може.
Я не робила цього навмисне, не знаю, як воно виходить, знаю лише, що довела його до неможливого стану; він сміявся, але сміявся тому, що не міг плакати; я забороняла йому говорити італійською, а говорити чужою мовою завжди певною мірою сковує.
— Заради неба, благаю вас, скажіть мені, що ви мене ненавидите, проженіть мене, і нехай це скінчиться! Ви крижана кокетка, у вас манія робити жертв, я це бачу, проженіть мене!
— Ні.
— А чому?
— Бо я вас не ненавиджу, — кажу я, на мить уриваючи акомпанемент до розмови.
— Скажіть мені піти, і я піду, скажіть мені, що ви мене ненавидите!
— Та ні, не хочу вам цього казати, я вас не ненавиджу.
— Я більше не хочу приходити до вас! — вигукнув він люто.
— Тим гірше для вас, — кажу я, знову беручись за свій романс без слів.
— Чому?
— Бо ви більше мене не бачитимете й будете нещасні.
— Тоді! покохайте мене.
— Помалу, пане, гадаю, ви втрачаєте глузд.
— Скільки вам років?
— Шістнадцять.
— Боже ж мій! це неймовірно! Бачите, ми молоді, у нас попереду чудове майбутнє! Послухайте мене, прошу вас, не мучте мене. Я дурний, що сказав вам, що кохаю вас, що показав вам це, тепер ви з мене насміхаєтеся!
— Та зовсім ні, запевняю вас.
— Ви смієтеся й не бачите, якого болю мені завдаєте; у мене чутлива вдача, а ви мене мучите!
— Сновида так і сказала.
— Благаю вас, не насміхайтеся з мене, — каже він знову, спиняючи мою праву руку на роялі й притуляючи до неї свою палаючу щоку.
Я не заважала, я бачила очі, що дивилися на мене з коханням і страхом, я відчувала закохану руку, що стискала мою руку; він був чарівний отак, притуляючи, мов дитя, свою щоку до моєї руки. Та я не виходила за межі холодної зверхності — кажуть, що це найбільше вражає молодість.
Тоді я почала переконувати його, що він надто молодий, і наводити йому безліч слушних доказів, аби він мене більше не кохав, та хлопець, замість слухати їх, дедалі затятішав.
— Я так вас кохатиму, я думаю лише про вас, у мене немає й хвилини спокою, будьте доброю, ви ж любите Шоколада, я буду вашим Шоколадом, ви наказуватимете!
— Ну гаразд, я поїду до Росії, вийду заміж, а ви будете моїм Шоколадом.
Я сказала це серйозно, і він так розлютився, що я змушена була взяти його за руку.
— Я так вас кохаю, — каже він, — що зробив би заради вас будь-що, скажіть мені піти й пустити собі дві кулі з револьвера — і я це зроблю!
— А що сказала б ваша мати?
— Моя мати плакала б, а брати сказали б: ну ось, замість трьох нас тепер двоє!
— Це зайве, я не хочу таких доказів.
— То чого ж ви хочете, скажіть, хочете, щоб я вистрибнув із цього вікна в басейн, що там унизу?
І він кинувся до вікна; я його втримала, і він уже не схотів випускати моєї руки.
— Ні, — каже він, ковтаючи щось схоже на сльозу, — бачите, тепер я спокійний, але хвилину тому! Боже!.. не доводьте мене до такого сказу, відповідайте мені, скажіть щось!
— Усе це безумства!
— Так, може, безумства молодості, але я так не думаю, ніколи я не відчував того, що відчуваю тепер, оце щойно тут я думав, що збожеволію!
— За місяць я поїду, і все забудеться.
— Я піду за вами всюди.
— Вам цього не дозволять.
— А хто мені завадить! — вигукнув він, кинувшись до мене.
— Ви надто молодий, — кажу я, змінюючи музику й переходячи до ніжнішого й глибшого ноктюрна, — батько не дозволить вам одружитися.
— Та мій батько лише цього й бажає, та він благає мене про це від ранку до вечора, мати теж, одружімося, у нас попереду чудове майбутнє!
— Так, якби я цього захотіла.
— Ах! боже ж мій, певно, ви хочете, отже, — він дедалі більше розпалювався, а я не ворушилася й навіть не мінилася на обличчі.
— Ну гаразд, — кажу я розважливо, — припустімо, що я вийду за вас, а за два роки ви перестанете мене кохати.
Я думала, він задихнеться. «Ні, чому, — каже він уривчастим голосом, — чому такі думки, я… вас» — і, важко дихаючи, зі слізьми на очах.
— Ні, ні, — вигукнув він, — треба, щоб… — і, перш ніж я встигла почути кінець його фрази, я відчула його тремтливу руку в себе на стані й його губи на своїй щоці… правій. Зауважте, що в мене правий бік завжди передує лівому.
[Примітка 1881 р.: На доказ того, що першою уражається саме права легеня, а також вухо.]
Я відсунулася, червона від гніву. О роялю-захиснику! Що б ми робили без тебе. А я ж іще вчора хотіла його розвернути!
Та що ще вам сказати, я й так, гадаю, забагато сказала, такі речі не переказують, а коли їх переказують, вони видаються безглуздими.
Я була розлючена через поцілунок, і він став навколішки, щоб вимолити в мене за нього прощення, як вимолюють прощення в Бога. Я була червона й дивилася на нього з усім холодним гнівом, який лише змогла зібрати.
— У вас, мабуть, добра вдача, — каже він.
— Ще б пак, інакше я вже наказала б викинути вас за двері, — відповіла я, відвернувшись, щоб засміятися.
Мені більше не було чого слухати, мама покликала мого закоханого, певно, стривожена, але він за мить повернувся спитати, чи може він сподіватися, та купу всього в цьому роді. Я усміхалася, відповідаючи й не відповідаючи, потім підвелася спокійна й задоволена й пішла люб’язно поговорити зі Сведомськими, які незабаром ідуть.
А Антонеллі, щоб мати змогу ще лишитися, пропонує Валіцькому позмагатися, показати трюки на силу й спритність, і обидва — один чорнявий і худий, другий білявий і гладкий — качаються по підлозі, перестрибують через стільці й відзначаються, треба віддати їм належне.
Але треба було йти.
— Час уже, чи не так, — спитав він із запитальним поглядом.
— Так, — каже Валіцький.
Стисло переказавши мамі та іншим суть справи, я замикаюся у своїй кімнаті й, перш ніж писати, сиджу годину, затуливши обличчя руками й запустивши пальці у волосся, усе намагаючись усвідомити власні почуття.
Здається, я себе розумію!
Бідолашний П’єтро, не те щоб я нічого до нього не почувала, навпаки, але я не можу погодитися стати його дружиною. Багатства, вілли й музеї Руспольї, Дорія, Торлонія, Боргезе, Ск’ярра розчавили б мене. Я честолюбна й марнославна понад усе.
А подумати тільки, що такого створіння кохають! Бо його не знають, а якби знали це створіння… ах! ет! його кохали б усе одно. Честолюбство — благородна пристрасть.
Чому ж це, дідько його бери, Антонеллі, а не Торлонія? О! я весь час повторюю ту саму фразу, міняючи імена, тільки друге ім’я попередньої фрази завжди стає першим у наступній.
Не те щоб я була розбещена й не знала, чого хочу, а просто тому, що не знаю обставин. Наразі Торлонія видається мені добрим, хтозна, чи це правда.
Ах! ось мені пригадується дещо з Торлонії.
— Чи оглядали ви віллу мого дядька? — спитав він мене.
— Ні, я не зношу оглядати.
— Це як я, днями Дзуккіні… чому ви смієтеся?
— Нічого, це ім’я мене завжди смішить, воно приносить мені щастя; одні люди мене смішать, інші змушують плакати.
— Ах! ви потерпаєте від антипатій?
— Ще й як!
— Я теж, але я люблю людей, які потерпають від антипатій, бо вони так само здатні…
Екіпаж саме доїхав до свіжобрукованого відтинку дороги, і кінець я не дочула.
У Торлонії чарівний рот, дитячий рот.

Примітки

Panier — легкий швидкий двоколісний екіпаж із кошиковим кузовом.
По-італійськи corna (роги) були традиційним символом рогоносця — чоловіка, якому зрадила дружина. Зауваження Торлонії «тут вони дуже розвинені» — двозначність, що натякає на велику кількість рогоносців у Римі.
Juponnage — мистецтво укладати спідниці під сукнею, щоб досягти модного силуету. Торлонія критикує штучність, з якою принцеса Маргерита приховує свою статуру.
Натяк, переданий пошепки, полягає в тому, що і Дзуккіні, і Дорія були статево безсилі, що давало їхнім дружинам привід піти від них або бути нещасними.
Lionne — у світському жаргоні 1870-х років: найбільш модна, уславлена жінка моменту; жіночий відповідник «лева сезону».
Lion — найбільш уславлений, жаданий чоловік у товаристві; світська знаменитість римського сезону.
Марі грає на політичних барвах розколотої римської аристократії: чорний — папська/клерикальна партія, вірна Папі; білий — ліберальна партія, вірна об’єднаній Італії під владою Савойського дому. П’єтро Антонеллі, небіж покійного папського державного секретаря, переходив із одного табору до другого.
По-французьки gris означає водночас «сірий» (колір) і «напідпитку» — Беснар переводить гру слів із політики на відому пристрасть Торлонії до чарки.
Songs Without Words (Lieder ohne Worte) — славнозвісна серія коротких фортепіанних п’єс Мендельсона (1829–1845), кожна з яких відтворює пісенну мелодію без тексту.
Цю примітку Марі додала 1881 року — похмурий самодіагноз: саме праву легеню першою вразив туберкульоз, який убив її 1884 року.