Вівторок, 7 березня 1876

— День починається добре, — каже згодом Валіцький, — ми його бачили.
І я усміхаюся. Ні, справді, я не «синя», а радше «жовта». Я була закохана в Одіффре, і двох місяців вистачило, щоб це знищити, чи радше кількох днів, бо до останньої миті перед Антонеллі я ще займала свої думки Дивовижним.
Мені не було чим зайнятися кращим: доки не з’являлося нового, тривало старе. Герцог тривав до Одіффре, Одіффре тривав до Антонеллі. Мені ніколи не випадає бути серцем здоровою. А втім, у цьому разі здоров’я — це хвороба. Коли ні про кого не думаєш, тупієш.
Я добре знаю, що ці двоє — дешевий мотлох, що їм не дорівнятися до Гамільтона чи Дорії, але вони мені до вподоби, і я їх не боюся. Не думаю, що була закохана в Дивовижного: він просто діяв мені на нерви, та й годі. Що ж, це минуло, я вже не можу про це судити.
Облишмо це, як каже Вісконті. О третій ми вже біля Порта-дель-Пополо. Лебеке, Плауден і Антонеллі нас там зустрічають. Антонеллі допомагає мені злетіти в сідло, і ми вирушаємо.
Моя амазонка з чорного сукна, пошита Лафер'єр з одного шматка, тож у ній немає ані англійської закляклості, ані звичайної убогості. Це сукня-принцеса, що облягає… всюди.
— Який же ви шик верхи на коні, — каже Антонеллі.
Плауден мені набридає, безперестанку прагнучи лишатися зі мною. П’єтро турбується тим, що поробляє мама, яка їде за нами в ландо разом із Валіцьким.
Опинившись наодинці з кардинальчиком, ми цілком природно зводимо розмову на кохання, почавши її з Сократа.
— Вічне кохання — це могила кохання, — каже малий, — треба кохати один день, а потім міняти.
— Чарівні погляди, це вас навчив їх ваш дядько кардинал?
— Так, — каже він сміючись, — але послухайте, от, наприклад, побачивши вас, я одразу закохався у вас, а потім це минуло.
— Ви справді дуже люб’язні.
— Це правда!
— Бридка правда.
— Правда ніколи не буває бридкою.
— Фе!
Мерзенний сину пса й попа, гадаю, він мене розсердив майже всерйоз цією правдою, сказаною зі своїм спокійним виглядом!
Опинившись за містом, ми переходимо в галоп, перестрибуємо рови й мчимо, мов вітер. Це чудово.
Виходить так, що ми часто опиняємося наодинці з тим добродієм, та я нічого іншого й не бажаю. Він чудово їздить верхи.
Лебеке вихваляє прусських військових, П’єтро спалахує, і вони б’ються своїми хлистами замість шпаг і шабель. На щастя, це лише хлисти, інакше Лебеке був би пропащий, бо несамовитий кардинальчик, спритний, як чорт, завдає йому удару впоперек грудей, який розтяв би його надвоє, якби був із заліза. І він у захваті, мов дитя.
Ми в’їжджаємо в отару овець, на березі Тибру. Я знервована.
— Їдьмо подивитися, що поробляє пані, — каже Антонеллі.
— Їдьмо, — кажу я.
— Та ні, — перебиває Плауден, — об’їдьмо ось тут.
— Ну то й об’їдьмо.
Тоді Антонеллі мчить, як шалений, до екіпажа, що лишився далеко позаду.
Я хотіла, не подаючи знаку, уникати Плаудена; я його не ненавиджу, але кардинальчик мені куди любіший.
Він повертається швидко, мов вітер, і ми лишаємося позаду; він тішиться, говорячи мені компліменти, і надумує взяти мене за руку.
— Ет! та що ж, хіба так уже погано поцілувати руку! — вигукує він.
— Авжеж, це погано.
— Ви не хочете?!
— Ні.
— Та в цьому ж немає нічого поганого.
— Ні, ні.
Ми під’їжджаємо до інших і бачимо Діну пішки, і Плаудена теж, який бігає за своїм конем. Діна мала ласку перелетіти через голову свого коня, а кінь перестрибнув через її голову.
На щастя, ні вона, ні кінь нічого собі не пошкодили.
«А потім це минуло» не виходить мені з голови й робить мене німою.
Плауден архі-запопадливий, а кардинальчик стрибає, снує туди-сюди, мов п’ятнадцятирічний хлопчисько.
Повітря рівнини, сонце й вівці з їхніми замурзаними пастухами оживляють мене, і я заводжу реквієм Верді.
Антонеллі відвертається, споважнівши.
— Ну то й що, — кажу я, — це мій спів робить вас таким похмурим?
— Не знаю, я зачарований, — відповідає він, удаючи той самий поважний і захоплений вигляд.
— Перепрошую?
— Нічого.
— Я не почула.
У мене не було хлиста, тож кардинальчик, угледівши воза, їде до візника попросити його батога, але селянин кепсько дослухається до його переконливих слів; бачачи, що красномовство тут безсиле, він купує в нього батога, тож моя елегантна особа має селянського батога — це дуже оригінально, і перехожі дивляться на мене вельми зацікавлено через цю штукенцію, яку я тримаю достоту, як справжній хлист, із цілком невимушеним виглядом. Він маневрує так, щоб віддалити Плаудена, і ми лишаємося самі.
— Ви не хочете, щоб я за вами впадав, — каже він услід чомусь, чого я вже не пригадую.
— Ні.
— Але ж можна залицятися, коли кохаєш.
— Авжеж, коли кохаєш.
— Я вас кохаю.
— Це неправда.
— Ви мені не вірите!
— Звісно, ні, після тих гарних речей, що ви наговорили.
— Тоді я жартував; я вас кохаю.
— Дурниця, дурниця.
— Дозвольте мені за вами впадати.
— Ні, я дозволяю за собою впадати лише тому, хто кохає.
— Я вас кохаю.
— Це неправда.
— Ох, якщо ви мені не вірите… — і він відвертається й підбирає губи, щоб удати, ніби ображений.
Гадаю, він насмілюється жартувати.
— Ви, мов п’ятнадцятирічна дитина, — кажу я йому згодом.
— Це правда, але хіба мені треба відпустити бороду?
— Ет! хто вам говорить про зовнішність!
— А душею який я?
— Дитя.
— А що треба робити, щоб бути чоловіком?
— Треба змінитися, треба жити інакше.
— Я дуже змінився останнім часом.
— За останній рік?
— Ні, не знаю, за останні двадцять, п’ятнадцять днів.
— Цього не видно, та й не можу я судити, бо не знала вас раніше.
— Запитайте всіх, хто гуляє разом зі мною, вони вам скажуть.
На цьому ми під’їжджаємо до Порта-дель-Пополо, спішуємося, і я сідаю в екіпаж.
Я записала лише ті кілька фраз, що лишилися мені в голові, ви ж самі розумієте, що це не все. Була ще розмова про дружбу й про багато іншого, але це коли ми були всі разом; що ж до мене й Антонеллі, то ми говорили лише… про інше, та й про що ви хочете, щоб ми говорили!
Я не втомлена, я закохана й люта, бо не думаю, що П’єтро теж закоханий.
Увечері він присилає мені букет конвалій і троянд — програв його мені вчора в карти. Гадаю, я почну любити квіти. Немає нічого безглуздішого, ніж любити всі квіти, зривати їх, купувати їх. Я люблю квіти лише тоді, коли їх мені дарують. Надто троянди, бо, як каже Аріосто:
«Giovani vagine donne innamorate
Amano averne i seni e tempie ornate».
Це разюче правдиво. Мій вік — для кохання, тож не дивуйтеся, що чуєте, як я весь час про нього говорю; згодом буде інакше, і так само, як зараз мені важко уникнути цього слова, згодом мені буде важко його зустріти.
Відверто кажучи, наразі в мене тільки це й є.
Антонеллі запаморочує мене й не дає думати про мій вічний смуток, я не хочу про нього думати, ні, ні, прийде мить, коли всі гіркоти озвуться разом:
«Giovani paghi e donne innamorate
Amano averne i seni e tempie ornate».
Він дуже любив цього собаку Аріосто, ось чому так добре на ньому знається.
Я пишу й дивлюся на квіти кардинальчика. Це не букет, складений, як у крамницях, а просто квіти.
[Один рядок закреслено]
Ми знову спізнюємося на збір для полювання. Бачимо, як проходить П’єтро попідруч із величезною жінкою, здається, герцогинею Санте.
Я доволі сумна на Пінчо, Плауден це помічає й нарікає, що Антонеллі заважав йому розмовляти зі мною під час кінної прогулянки.
Виїжджаючи з Пінчо, ми раптом зупиняємо екіпаж — це Антонеллі. Стоїмо кілька хвилин, і він проситься прийти ввечері. Ми обідаємо в Шпільмана. Така прикрість: Вісконті приходить, але лишається недовго й не встигає зустріти кардинальчика, який з’являється лише о десятій.
Оскільки я ніяк не хотіла вірити, що він був військовим, він приносить свою фотографію в мундирі та своє лейтенантське посвідчення. Він розповів, що якось у гніві качався по підлозі, трощив усе й викидав меблі з вікна.
Щоб реабілітувати Шпільмана-старшого, який нас днями так погано почастував і якого він нам порекомендував, Антонеллі просить піти завтра поснідати на Пінчо в павільйоні, а Шпільман-старший обслуговуватиме.
Стільки наговоривши дурниць, я закохалася в цього шибеника. Не можна сказати, що це кохання, але це примха.
Валіцький на полюванні з Брускетті. Антонеллі подарував свій портрет мамі, і, щойно він пішов, я несу портрет до себе, і дивлюся на нього, і знаходжу його чарівним, і люблю його, і засинаю, мріючи про нього, і бачу його в уяві, і знаходжу стільки всього, що хотіла б йому сказати.

Примітки

По-італійськи, з «Несамовитого Роланда» Аріосто: «Юні милі закохані жінки / Люблять прикрашати ними груди й скроні». У Марі помилка переписування: «vagine» замість «vaghe» («милі»).
Той самий рядок Аріосто, повторений з іншою помилкою: «paghi» замість «vaghe».