Четвер, 24 лютого 1876

Учора Бенар був у нас. Учора ввечері ми їздили подивитися на ярмарок на площі Навона, в екіпажі й у масках. Валіцький був із нами. Я обожнюю виходити в масці, я обожнюю карнавал, під час карнавалу я забуваю всі свої муки, я щаслива.
Послухайте, мені знову наснилося, що Россі приносить мені візитну картку:
Жорж Бержеро
скрипаль Короля.
Хіба ж не дивно?
А справжнього Бержеро я бачила в екіпажі з вельми гарною жінкою, на Корсо. Сьогодні було втричі більше люду, ніж учора. Усі кидали букети, і ніхто особливо не вирізнявся.
— Що ви зробили з моїм бідним другом, ви звели його зовсім із розуму, — каже мені пані де Лорнкур.
— Який друг, пані?
— Брускетті, він геть занедужав, і я сумніваюся, чи зможе він прийти, ви звели його з розуму.
— Яке лихо! Та повірте, я зробила це ненавмисне.
Брускетті їде в екіпажі з другом, та я саме дивилася деінде й пропустила його. Він приходить на балкон лише на біг барбері, як і його друг, що схожий на бідолашного Ерістова, — його я назвала б просто Ерісом.
Невдовзі ми їдемо, і він ледве встигає піднести мені чарівну бонбоньєрку з червоного атласу, на накривці якої — ластівка, мальована на білому атласі. Він також показав мені вчорашню камелію, прикріплену до білого картону, як звичайні коштовності, і вкладену в коробочку.
— Вона назавжди лишиться такою, — каже він мені.
— Доброго вечора й щиро дякую, — кажу я йому, бо мене кликали їхати.
У бонбоньєрці я знаходжу його візитну картку: граф Вінченцо Брускетті.
Я не встигла сказати Ерісові жодного слова, і не було, як учора, безнастанного обміну квітами й цукерками.
Брускетті має породистих і золотавих коней та гарний екіпаж. Я бачу його вже давно на Боргезе й на Пінчо.
Він дуже приязний, і я хотіла б, щоб нам його представили.
Мерзотник, негідник, кардинальчик, не показався.
Я все думаю про вчорашнє; будь-хто інший лишив би букет напризволяще, а втім, річ не в букеті, не про букет ідеться, букети отримуєш, кидаєш, та річ у тому, як він повівся. Ніхто не зробив би цього, хто ж піде битися з мужиком за звичайний карнавальний букет! Антонеллі — і ніхто інший.
навскоси
Овва!
Через усі ці дурниці мені, здається, його сьогодні бракувало, і я вернулася майже сумна.
Мене займає також і Брускетті.
Думаю також про Одіффре. «Це вельми цікаво», як сказав би Ґалула з Ніцци. До речі, Джорджо й Тройлі сьогодні не кинули жодної квітки — мабуть, усе розпродали.
Тітка пише, що Одіффре тільки те й робить, що ходить до Проджерсів та гуляє з Оливкою. Мама написала їй, що я кашляю, і вона відповідає: «Це все той негідник-нікчема, та шельма [шахрай, по-російськи], той... Сорока — він винен у всіх бідах! Проклята Ніцца! Бісів Одіффре!» Вона мене смішить. На щастя, всьому цьому скоро кінець: говоритимуть про Антонеллі, а про Одіффре не скажуть нічого. Цей Одіффре завжди буде для мене живим приниженням. Тьху! Кажуть: «Вона його хотіла, а він її не захотів».
Тьху! Тьху! Тигр і гієна.
Замість «клуб» Антонеллі каже «клеб»; і я повторюю «клеб», і корчу гримаси, як кардинальчик, і сміюся, і червонію.
Не скажеш, що він оригінальний, але він гарний, і до того ж він трохи кардинал, і коли про нього говорять, мені дуже приємно; одне слово, він не такий, як усі. І подумайте! Щойно я вчеплюся думкою в якогось чоловіка, як цьому чоловікові до мене байдужісінько. Бо я певна, що Антонеллі на мене начхати.
Я казала, що більше й кроку ні для кого не зроблю, а щохвилини мені кортить робити кроки заради Антонеллі. «Хоче мене бачити, — казала я, — хай сам приходить». Так, бо йшлося про якогось Сороку; та щойно йдеться про чоловіка, який мене цікавить, я готова сама піти його шукати. І навіщо? Хіба це не безглуздо? Навіщо клопотатися тими, хто дивиться деінде? Ось вічне питання. Дивляться на мене чи не дивляться, але якщо людина так створена, що мене цікавить, то вона мене цікавить, і всі максими, всі міркування летять під три чорти. Я кажу це не про Антонеллі — до такого ще не дійшло, — а взагалі.
Брускетті має колір обличчя, як у Гамільтона, сірі очі, такі ясні й щирі, що аж приємно глянути, гарні губи, біляві вуса й волосся. Тонкий ніс і, здається, досить елегантна постава.
Я спорожнила бонбоньєрку й поклала туди картку Антонеллі та картку Брускетті.
Чую, як Валіцький розповідає всякі історії про наш дім і про чарівного Жоржа, хай його чорти задушать. Прости мені, Боже.

Примітки

В оригіналі французько-італійською: «violoniste del Re». Придворний скрипаль. ↩
Bonbonnière (фр.) — невелика оздобна коробочка для цукерок, тут піднесена як памʼятний дарунок. ↩
В оригіналі італійською: «Starà sempre cosi». ↩
В оригіналі італійською: «Buona sera e molte grazie». ↩
В оригіналі італійською: cardinalino — «кардинальчик», пестливо-глузливе прізвисько Марі для Антонеллі, небожа кардинала. ↩
В оригіналі російською: chelme (рос. шельма) — шахрай, пройдисвіт; пояснення в квадратних дужках («coquin en russe») належить виданню. ↩
Сорока (рос.; скорочено від «брита сорока») — домашнє прізвисько Еміля дʼОдіффре (див. 053); тітка звинувачує його в кашлі Марі. ↩