Середа, 23 лютого 1876

Я вже збиралася почати оповідь про цей великий день, коли прийшов і урвав мене Вісконті, що дедалі більше виявляє себе двораком. Тепер я повечеряла, побалакала й замкнулася в себе, тиха й сама, тож починаю.
Ми йдемо на наш балкон над Корсо, у туалетах, бо кидають лише квіти. Наші сусіди вже там, ця дама направду любʼязна особа. Дуже жваво, є дві чарівні платформи. Одне — дерево без листя, а на кожній гілці сидять чоловіки, перевдягнені мавпами.
Йому плескали, і зчинилася квіткова баталія. Кілька добродіїв, яких я знаю по карнавалу й які завжди дарують мені квіти, підходять сьогодні частіше, ніж будь-коли.
Серед них надто один, дуже молодий, дуже білявий і дуже гладкий, якому я дала камелію, привʼязану до довгої мотузочки. Він простягнув товсті руки й витягнув таке дурне обличчя, а я кілька секунд тримала мотузочку на кілька дюймів закоротко, щоб потішитися тим, як він підстрибує й шаріється.
Тройлі й Джорджо в гарному екіпажі з двома великими кіньми, а слуга й візник у білих панталонах — це був найкращий екіпаж. Вони засипають нас квітами, Діна шаріється, а обидві мами сяють. Екіпажі їдуть один за одним, ця баталія справді граційна.
Поки ми тут кидаємо й ловимо квіти, ми бачимо наше ландо, а в ньому Валіцького, якому я позавчора телеграфувала, щоб приїхав. Він засипає нас букетами, і решта, певно, дивувалася, хто цей гарний пан, сам-один і такий галантний. Минуло щонайменше півгодини, поки йому вдалося покинути Корсо й піднятися на балкон. Та мені навіть ніколи його обійняти. Урешті лунає гарматний постріл, надходять солдати: коні зараз побіжать, а Антонеллі не прийшов. Та приходить учорашній молодик, і, оскільки наші балкони суміжні, ми починаємо фліртувати, він дарує мені букети, я дарую йому камелію, і він каже мені все ніжне й закохане, що порядний чоловік може сказати панянці, якій не мав честі бути представленим.
навскоси
Чоловік не повинен казати нічого ніжного, поки не представлений, як на мене.
Він присягається берегти цю квітку завжди, засушити її в годиннику.
— Коли ви вертаєтеся до Ніцци?
— У квітні або, може, у травні, — відповіла я.
Тоді він обіцяє приїхати в Ніццу, щоб показати мені висушені пелюстки камелії, яка завжди лишатиметься свіжою в його серці. Це було дуже кумедно. Він спитав мене, хто міг би представити його моїй матінці, і я назвала йому Вісконті й Антонеллі. Здається, я навіть сказала йому своє імʼя.
Чи ми на карнавалі, чи ні?
Я була приготувала ще одну білу камелію на стеблі для Антонеллі, та він не приходив, але граф Брускетті (це імʼя гарного незнайомця) мене не засмучував, я справді розважалася, коли, опустивши погляд аж до ницого юрмища внизу, побачила Антонеллі, який мене вітав, я так збентежилася й так зашарілася, що тільки й знала, що впасти на стілець, аби сховати цей румʼянець. Діна кинула йому букет, і десяток мужицьких рук простягнувся, щоб упіймати його на льоту, один чоловік таки впіймав, та Антонеллі з найбільшою у світі незворушністю схопив його за горло й тримав у своїх жилавих руках, поки той негідник не випустив здобич. Це було так гарно, що він мав майже величний вигляд, я була в захваті й, забувши свій румʼянець і знову шаріючись, дала йому свою камелію, а мотузочка впала разом із нею, і він узяв її, поклав до кишені й зник. Тоді я, ще вся схвильована, обернулася до Брускетті, що чигав на слушну мить, щоб знову сказати мені якийсь комплімент — про те, як я говорю італійською, чи про будь-що інше.
Барбері проносяться, мов вітер, серед галасу й свисту черні, а на нашому балконі тільки й мови, що про чарівний спосіб яким Антонеллі відібрав той букет. І справді, він був схожий на лева, на тигра, я ніколи не сподівалася такого від цього тендітного молодика. Це, як я й казала спочатку, химерне поєднання млості й сили. Я й досі бачу його зціплені руки, що стискають горло того холуя.
Може, ви посмієтеся з того, що я зараз скажу, та я однаково скажу: запевняю вас, що таким учинком чоловік може змусити покохати себе шалено, відразу. Він мав такий спокійний вигляд, душачи того мужлая, що мені аж дух перехопило. І ввечері вдома, щоразу, як про це розповідали — а розповідали разів двадцять, — я шарілася, мов ніццька троянда.
За три чверті години, у розпалі мого флірту із сусідом, я побачила на кінці довгої жердини, всієї оздобленої золотим і кольоровим папером, величезний букет, що його ніс холуй, який не знав, кому його піднести, коли тростина, спершись на жердину, нахилила її в мій бік. Це Антонеллі повертав мені мою камелію.
Спершу я не зрозуміла, я не бачила Антонеллі, я й справді не знаю, що зі мною було, та, повагавшись секунду, я насилу підняла розкішний букет, узяла його в обійми й усміхнулася бридкому попівському синові.
— О! Та це ж розкішно! — кричала англійка.
— Він і справді гарний, — казав Брускетті, трохи ображений.
— Це чарівно, — казала і я, у захваті до глибини душі.
І з трофеєм у руках я сіла в екіпаж, і ми поїхали. Я добре знала, що немає в Римі нічого чарівнішого за бридкого попівського сина.
навскоси
Одразу видно, що все це було для мене новиною.
Побачивши, що я взяла його букет, він спокійно, як завжди, вклонився мені і знову зник невідь-куди.
Увесь вечір я говорю тільки про це й уриваю всі розмови, щоб говорити про це знову.
— Хіба ж Антонеллі не чарівний?
Я кажу це ніби жартома, та дуже боюся, що думаю так насправді. Сьогодні ввечері в мене не пишеться, я все забуваю, спиняюся.
Зараз я намагаюся переконати своїх, що клопочуся Антонеллі, і мені не вірять, та щойно я скажу протилежне до того, що кажу зараз, тоді повірять — і матимуть рацію.
Мене знову бере нетерплячка, я хотіла б спати, щоб скоротити час, аби потрапити на балкон, а надто щоб у пʼятницю піти на бал-маскарад в Аполло. Я хотіла б спати аж до пʼятниці, я нетерпляча, мене вабить невідомо до кого, до чого. Початок гарячки, як торік навесні в Ніцці.

Примітки

Homme de cour (фр.) — дворак: людина, спритна у світських тонкощах вишуканого товариства. ↩
Білі панталони — парадна ліврея кучерів і лакеїв на урочистих виїздах. ↩
В оригіналі італійською: «Quando lei ritorna a Nizza ?» ↩
В оригіналі італійською: «Nel mese dʼaprile o forse di maggio». ↩
Антонеллі хапає за горло селянина, що впіймав кинутий йому букет, — учинок аристократичного насильства, виконаний з такою незворушністю, що Марі бачить у ньому щось майже піднесене. ↩
Fils de prêtre (фр.) — дослівно «син священника»: Маріїне прізвисько Пʼєтро Антонеллі, дядько якого був кардиналом — державним секретарем; уперше вжите 18 лютого 1876 року. ↩
В оригіналі італійською: «E bello veramente». ↩