Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Середа, 23 лютого 1876

Я вже збиралася почати оповідь про цей великий день, коли мене урвав прихід Вісконті, що дедалі більше виявляє себе двораком.
Ми йдемо на наш балкон над Корсо, у туалетах, бо кидають лише квіти. Наші сусіди вже там, ця дама направду люб'язна особа. Дуже жваво, є дві чарівні платформи. Одне дерево, оголене від листя, а на кожній гілці сидять чоловіки, перевдягнені мавпами.
Йому плескали, і була квіткова баталія. Кілька добродіїв, яких я знаю по карнавалу й які завжди дарують мені квіти, приходять сьогодні більше, ніж будь-коли.
Серед них надто один, дуже молодий, дуже білявий і дуже гладкий, якому я дала камелію, прив'язану до довгої мотузочки. Він простягнув свої товсті руки й своє таке дурне обличчя, а я кілька секунд тримала мотузочку на кілька дюймів закоротко, щоб мати втіху бачити, як він підстрибує й шаріється.
Тройлі й Джорджо в гарному екіпажі з двома великими кіньми, а слуга й візник у білих панталонах — це був найкращий екіпаж.
Поки ми тут кидаємо й ловимо квіти, ми бачимо наше ландо, а в ньому Валіцького, якому я позавчора телеграфувала, щоб приїхав. Він засипає нас
букетами, і решта, певно, питала себе, хто цей гарний пан, сам-один і такий галантний. Минуло щонайменше півгодини, поки йому вдалося покинути Корсо й піднятися на балкон. Та я навіть не маю часу його обійняти. Урешті лунає гарматний постріл, надходять солдати: коні зараз побіжать, а Антонеллі не прийшов. Та приходить учорашній молодик, і, оскільки наші балкони стикаються, ми починаємо фліртувати, він дарує мені букети, я дарую йому камелію, і він каже мені все те ніжне [затерто: і закохане], що порядний чоловік може сказати панянці, якій не мав честі бути представленим.
[Навскоси: Чоловік не повинен казати нічого ніжного, поки не представлений, як на мене.]
Він присягається берегти цю квітку завжди, висушити її у своєму годиннику.
— Quando lei ritorna a Nizza?
— Nel mese d'aprile o forse di maggio, — відповіла я.
Тоді він обіцяє приїхати в Ніццу, щоб показати мені висушені пелюстки камелії, яка завжди лишатиметься свіжою в його серці. Це було дуже кумедно. Він спитав мене, через кого міг би бути представлений моїй матінці, і я назвала йому Вісконті й Антонеллі. Здається, я навіть сказала йому своє ім'я.
Чи ми на карнавалі, чи ні?
Я була приготувала ще одну білу камелію з пагоном для Антонеллі, та він не приходив, але граф Брускетті (це ім'я гарного незнайомця) мене не засмучував, я справді розважалася, коли, опустивши погляд аж до ницого юрмища внизу, побачила Антонеллі, який мене вітав, я так збентежилася й так зашарілася, що тільки й знала, що впасти на стілець, аби сховати цей рум'янець. Діна кинула йому букет, і десяток мужицьких рук простягнувся, щоб упіймати його на льоту, один чоловік таки впіймав, та Антонеллі з найбільшою у світі незворушністю схопив його за горло й тримав у своїх жилавих руках, поки той негідник не випустив здобич. Це було так гарно, що чоловік мав вигляд майже величний, я була в захваті й, забувши свій рум'янець і знову шаріючись, дала йому свою камелію, а мотузочка впала разом із нею, і він узяв її, поклав до кишені й зник. Тоді я, ще вся схвильована, обернулася до Брускетті, що чигав на слушну мить, щоб знову сказати мені якийсь комплімент — про те, як я говорю італійською, чи про будь-що інше.
Барбері проносяться, мов вітер, серед галасу й
свисту черні, а на нашому балконі тільки й мови, що про чарівний спосіб [затерто: яким] Антонеллі відібрав той букет. І справді, він мав вигляд лева, тигра, я ніколи не сподівалася такого від цього тендітного молодика. Це, як я й казала спочатку, химерне поєднання млості й сили. Я й досі бачу його зціплені руки, що стискають горло того холуя.
Може, ви посмієтеся з того, що я зараз скажу, та я однаково скажу: запевняю вас, що таким учинком чоловік може змусити покохати себе шалено, відразу. Він мав такий спокійний вигляд, душачи того мужлая, що мені аж дух перехопило. І протягом вечора вдома, щоразу, як про це розповідали — а розповідали разів двадцять, — я шарілася, мов ніццька троянда.
За три чверті години, у розпалі мого флірту із сусідом, я побачила на кінці довгої жердини, всієї оздобленої золотим і кольоровим папером, величезний букет, що його ніс холуй, який не знав, кому його піднести, коли тростина, спершись на жердину, нахилила її в мій бік. Це Антонеллі повертав мені мою камелію.
Спершу я не зрозуміла, я не бачила Антонеллі, я й справді не знаю, що зі мною було, та за секунду вагання я з бідою підняла розкішний букет, узяла його в обійми й усміхнулася бридкому попівському синові.
— О! Та це ж розкішно! — кричала англійка.
— È bello veramente, — казав Брускетті, трохи спантеличений.
— Це чарівно, — казала я сама, у захваті аж до глибини серця.
І, несучи свій трофей, я сіла в екіпаж, і ми поїхали. Я добре знала, що немає в Римі нічого чарівнішого за бридкого попівського сина.
[Навскоси: Одразу видно, що все це було для мене новиною.]
Побачивши, що я взяла його букет, він уклонився мені у свій спокійний спосіб і знову зник невідь-куди.
Увесь вечір я говорю тільки про це й уриваю всі розмови, щоб говорити про це знову.
— Хіба ж Антонеллі не чарівний?
Я кажу це ніби жартома, та дуже боюся, що думаю так насправді. Я не вмію писати сьогодні ввечері, я забуваюся, я спиняюся.
Зараз я намагаюся переконати своїх, що клопочуся Антонеллі, і мені не вірять, та щойно я скажу
протилежне до того, що кажу зараз, [затерто: тоді повірять] — і матимуть рацію.
Я знову нетерпляча, я хотіла б спати, щоб скоротити час, аби потрапити на балкон, а надто щоб у п'ятницю піти на бал-маскарад в Аполло. Я хотіла б спати аж до п'ятниці, я нетерпляча, мене вабить невідомо до кого, до чого. Початок гарячки, як торік навесні в Ніцці.

Примітки

Homme de cour (фр.) — дворак: людина, спритна у світських тонкощах вишуканого товариства. Тепер я повечеряла, побалакала й замкнулася в себе, тиха й сама, тож починаю. ↩
Білі панталони — парадна ліврея кучерів і лакеїв на урочистих виїздах. Вони засипають нас квітами, Діна червона, а обидві мами сяють. Екіпажі їдуть один за одним, ця баталія справді граційна. ↩
Італійською: «Коли ви вертаєтеся до Ніцци?» ↩
Італійською: «У квітні або, може, у травні». ↩
Антонеллі хапає за горло селянина, що впіймав кинутий йому букет, — учинок аристократичного насильства, виконаний з такою незворушністю, що Марі бачить у ньому щось майже піднесене. ↩
Fils de prêtre (фр.) — дослівно «синові священника»: Маріїне іронічне прізвисько Антонеллі, дядько якого був кардиналом — державним секретарем. Див. запис від 15 лютого. ↩
Італійською: «Він і справді гарний». ↩