Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Четвер, 17 лютого 1876

Нарешті я його побачила!
Та почнімо з початку. Уже о пів на дванадцяту я вийшла спершу зі старшими в екіпажі, а потім із Лолею пішки. Не доберу тільки, як інші примудряються ходити в Римі? Що ж до мене, то я щомиті втрачала рівновагу на цій неможливій бруківці, і саме переходячи від віа Кондотті до Корсо, мало не розставивши руки, щоб не перекинутися, я бачу Дорію, який проїжджає повз мене у фіакрі й дивиться на мене зі здивуванням — у чорному й пішки.
Так ми ходили вулицями Рима до третьої години, тоді я вернулася, і ми взялися малювати білим дротяні маски.
Тільки-но я наділа капелюшок, як Діна приходить по мене, запевняючи, що невидимець на Пінчо; хоч я й не вірю жодному її слову, бо вона завжди бреше, я стрибаю в екіпаж, і ми вирушаємо.
Та на Пінчо лишилися тільки рештки чудової прогулянки, та ще приязний Дорія у великому екіпажі, яким правив сам.
І саме на Корсо я нарешті бачу Антонеллі — він поважно спирається на чиюсь руку й дивиться просто себе, як колись Одіффре. Ми бачимо його ще двічі точнісінько так само. Він мав вигляд, ніби й не здогадується про мою присутність. Надзвичайно поважний вираз, який напускають на себе лише пройдисвіти його породи.
Він гарний хлопець, не надто, та кращого за нього в Римі немає.
Россі провів у нас першу половину вечора.
— Я бачив Антонеллі при виході з театру того вечора, він був би надзвичайно радий, якби його вам представили. Чи можу я представити його в театрі?
Мені зіпсували мого Антонеллі! Ми не просили познайомити нас із ним, а проте все так, ніби ми просили. Я почуваюся ніяково, я хотіла б, щоб це тривало довше. Як і з Одіффре: я ніколи не зазнавала радості, рівної тій, що того вечора, коли Ґалула прийшов до нашої ложі у Французькому театрі просити дозволу представити свого друга, пана Еміля д'Одіффре.
Я так його прагнула! Я не годна сказати, як палко я його прагнула! Лише дві речі я прагнула так сильно: одну в минулому — герцога Гамільтона, одну в теперішньому — світ.
Ось Антонеллі змусив мене забути про свого братика Еміля, — сказала я, щойно Россі пішов, і взялася писати такого листа:
— Бідолашне тіло!
Твоя душа чинить мерзоти! Налякані її бунтівними корчами, ми були замкнули її в клітку, та вона перегризла ґрати й подалася стрибати по келіях, вводячи нас у спокусу й чинячи такі спустошення, що ми поставали навколішки на цілу добу, та ніщо не допомогло — її годі заспокоїти, і ніхто з нас не зважується її схопити, боячись опоганитися на все життя.
Наш превелебний отець-настоятель написав побожній панні Башкирцевій, що нині рятує свою душу в Римі, благаючи її надіслати йому свяченої води через Святого Отця й дві ланки з ланцюга святого Петра, щоб покропити й закувати бунтівну сутність.
Якщо ці засоби нас підведуть, ми будемо змушені вдатися до правосуддя, щоб примусити твоє тіло знову прийняти свою душу, в інтересах нашого спасіння, а отже, й спасіння громадського, бо розумовий розлад у нашому святому братстві справив би найзгубніший вплив на суспільство загалом і на Артюра Даніса зокрема.
In nomine Patris, Filli et Spiritus Sancti. Amen.
Брати-ченці Сіміе.
Як тобі це не до смаку, о Емілю, то це бо ти надто вередливий.
Вісконті був у нас за годину після Россі.

Примітки

Латиною: «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь» (Марі помилково пише Filli замість Filii). ↩