Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Середа, 16 лютого 1876

За чверть до дванадцятої ми знову йдемо до Ватикану.
Ми стоїмо перші праворуч, і Папа, входячи, показав на мене пальцем і сказав:
— Questa è americana.
Моє вбрання заслуговувало на цей закид. І всі ці кардинали й сановники дивилися на мене й нічого іншого не робили. Я була дуже гарна, і моя постава впадала в око серед усіх цих безформних жінок.
Пій IX цього разу здався мені молодшим. Виходячи, він дивився мені просто в обличчя, і я зробила те саме. Він, без сумніву, хотів сказати, що краще б я віддала Церкві ціну мого шлейфа.
Звідти ми піднялися до цього преблаженного кардинала Антонеллі, а він був за столом. Я бачила передпокій великого мужа. Тьху!
Я вийшла й даремно шукала небожа клятого кардинала. На Корсо був гурт, серед якого він мав би бути. Це були люди з мисливської ложі. Двері, коло яких вони тримаються на Корсо, — це двері якогось клубу.
Сорока й Ґалула знову нас переслідували, та я більше не буду морочитися цими людьми. Сорока — це такий собі Джорджо, садівник, здається. Тьху! Не говорімо про них більше ніколи й полишімо їхні чари Діні.
[На полях: Це були двоє багатих негоціантів, за одного з яких Діна могла б вийти заміж, принаймні за одного. І це я завадила цьому, боячись упасти в очах Антонеллі через таку спорідненість. О дурепо!]
Я шукаю того, іншого. Ось уже півтора місяця я в Римі й жодного разу не бачила його ні на вулиці, ні на якійсь прогулянці. Це дивовижно.
Чому це так добре видно? Чому відразу видно plobsterа? Гаразд! Я вже збиралася похвалити графа Антонеллі й додати, що в Одіффре такі самі манери. Це не комплімент Дивовижному, дурному Емілеві д'Одіффре, та віддаймо йому належне — він має манери молодого елеґантного добродія. [Затерто: І як це видно. Скажімо,] Антонеллі. Як він витягає хустинку, як сідає, як тре обличчя, як підводиться — усе, усе. Як же я розрізняю людей — елеґантного добродія від жевжика. Таких Одіффре в кожному місті по одному, у Римі це Антонеллі. А в Одіффре завжди свій особливий карб.
Листи з Ніцци.
— Я бачила Одіффре, — пише тітка, — і він мене привітав.
Оце пощастило! Далі вона пише:
— Я просто гадаю, що Марі закохана в Одіффре і що саме тому вона не хоче вертатися до Ніцци.
Увесь мій настрій сколихнувся від цих дурних слів, і я відразу їй написала ось що:
— Ви божевільна, чи дурна, чи безголова! Чи ви зроблені з дерева або з мармуру!
Я гадала, що вже не треба пояснювати, чому я не хочу вертатися до Ніцци. Ви це знаєте. Я не хочу вертатися, бо не маю сили зносити вічні прикрощі. Бути як зачумлена, не могти піти ні до клубу, ні до жодної приватної вітальні, бачити, як усі розваги проминають мене попід носом, а за всю розраду мати читання газети пана Лімузена!
Коли я нарікаю й коли плачу, невже ви думаєте, що це задля втіхи! То ви гадаєте, що мені байдуже бачити зневагу й погорду цілого міста, бачити людей на кшталт Говардів, які плюнули нам в обличчя й вигнали нас зі свого дому!
Я гадала, що ця прикра тема вже не потребує жодних пояснень, я гадала, що ви все це знаєте напам'ять. Та невже ви й справді думаєте, що мої нарікання облудні й що я голошу лише задля того, щоб згаяти час!
Пишучи, я весь час кусала губи. Це ж бо нестерпно: можна подумати, що я ніколи нічого не казала і що мене зовсім не знають!
Я знемагаю від нетерпіння, коли ж настане час їхати до Росії. Це моя єдина надія, доти я стримую нарікання й розпач.
Ми бачили Бенара, треба сказати йому, щоб прийшов, я хочу свій портрет аквареллю, у моїй білій сукні з галунами й бантами спереду до самого низу, і в моєму білому капелюшку. Усе разом — чарівний костюм трохи в дусі Ватто, а що я завжди так і з'являюся, то хочу увічнити це вбрання, яке я ношу вже майже рік.

Примітки

Італійською: «Оця — американка». ↩
Ma queue (фр.) — шлейф модної сукні, найдорожчий її елемент, неприхована ознака багатства. ↩
La loge des chasses (фр.) — мисливська ложа: театральна ложа, яку наймали гуртом аристократи-мисливці; водночас місце їхніх постійних зборів на Корсо. ↩
Plobster — спотворене Марі англійське слівце на позначення джентльмена-чепуруна (співзвучне з lobster — омар). ↩
У дусі Ватто — за манерою Антуана Ватто (1684–1721), французького живописця галантних, пасторально-романтичних сцен. ↩