Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

П'ятниця, 18 лютого 1876

На Капітолії ввечері великий парадний костюмований бал-маскарад на чиюсь чи на чогось користь.
Об одинадцятій ми туди їдемо.
Я, Діна та її мати. Я не наділа доміно. Сукня з чорного шовку з довгим шлейфом, облеглий ліф; чорна газова туніка, оздоблена срібним мереживом, задрапована спереду [Затерто: і підібрана] ззаду так, що утворювала найграційніший каптур на світі. Маска з чорного оксамиту й чорного мережива, світлі рукавички, троянда й конвалії на ліфі. Це було чарівно. [Затерто: Тож наш] вихід справляє безмірне враження.
Я дуже боялася й не сміла ні з ким заговорити, та всі чоловіки нас оточили, і врешті я взяла за лікоть одного з них, якого ніколи не бачила. Я відразу взялася розповідати йому цілу історію, кажучи, що дві години тому з ним сталася певна річ. Я не знала, що кажу, та виявилося, що цей пан це знав, бо він був дуже заінтригований. Відтоді я посмілішала. Та уявіть собі моє становище: уперше на маскараді й не мати
жодного уявлення про людей, яких зустрічаєш. Я кілька разів міняла кавалера.
— О, ось Бенар! — кажу я.
— Ага! — каже Бенар, — я тебе дуже добре впізнаю.
— Справді! Ну то скажи мені, хто я.
— Ви цього хочете?
— Так, але на вухо.
— Готель «Лондон».
— Що це доводить?
— А голос — то ви ще й досі хрипите.
— Я хрипка на сьогоднішній вечір, інакше я співаю замість говорити.
— Я це добре знаю, мов соловейко!
Гаразд, ця тварюка мене впізнала, як і більшість присутніх. Треба було вкласти менше кокетства у вбрання. Та байдуже. Троє росіян думали, що мене впізнали, і ходили за нами, голосно говорячи по-російському в надії, що ми себе викажемо, та я натомість зробила коло круг себе й заговорила італійською, і вони пішли геть, кажучи одне одному, що вони дурні й що я італійка.
Доменіка йде сідати, Діну забирає старий князь Мещерський, і я більше нею не клопочуся.
Приходить герцог Чезаро,
— [Затерто: Друже] того, кого я шукаю, — кажу я йому, — подай мені руку. І, кинувши напризволяще свого кавалера, я йду з пишним отаманом розбійників.
— Кого ти шукаєш?
— Антонеллі, він прийде?
— Так, а поки що лишайся зі мною, найелеґантніша жінко на всій землі.
— О! Ось він!
— Так, але...
— Я ще лишуся з тобою, ти чарівний.
Та за мить ми знов натрапляємо на Антонеллі.
— Любий мій, я тебе шукала.
— Та ну!
— Тільки ж я вперше тебе чутиму, тож подбай про вимову, ти багато втрачаєш зблизька, подбай про розмову!
Видається, це було дотепно, бо Чезаро й ще двоє взялися реготати, мов зачаровані. Я добре відчувала, що всі вони мене впізнають.
— Поставу добре впізнаєш, — казали мені звідусіль, — чому ти не в білому?
— Слово честі, здається, я граю роль свічника, — вигукнув Чезаро, бачачи, що ми не перестаємо розмовляти з Антонеллі.
— Я теж так гадаю, — кажу я, — іди геть.
І, взявши під лікоть молодого фертика, я пішла всіма вітальнями, більше не клопочучись рештою світу, наче [Затерто: зграєю собак.] В Антонеллі бездоганно гарне обличчя, матова шкіра, чорні очі, довгий і правильний ніс, гарні вуха, маленький рот, доволі непогані зуби й вуса двадцятитрирічного хлопця. [Закреслено: Та він малий,] нижчий за Дивовижного, не такий показний, як Дивовижний, і нагадує його тільки своїми позами в театрі.
Я узивала його дурником, молодим фертиком, нещасним, розпусником, а він із найповажнішим у світі виглядом розповідав мені, як у дев'ятнадцять років утік із батьківського дому, як по вуха занурився в розпусне життя, який він пересичений, що ніколи не кохав, і таке інше.
— Скільки разів ти кохала? — спитав він.
— Двічі.
— Ого!
— А може, й більше.
— Я дуже хотів би бути цим більше.
— Молодий зухвальцю!
— Скільки тобі років?
— Двадцять, і я заміжня вже два роки.
Тоді він засміявся, бо впізнавав мене; а наводить мене на цю думку те, що він казав мені..., але послухайте:
— Скажи мені, чому всі ці люди взяли мене за даму в білому?
— Так ти ж на неї схожа, ось чому я з тобою, я закоханий у неї як божевільний.
— Не вельми люб'язно це казати.
— Що вдієш? Так уже є.
— Ти, слава Богу, доволі на неї витріщаєшся крізь лорнет, і вона задоволена й позує.
— Ні, ніколи, вона ніколи не позує, можна сказати все що завгодно, тільки не це!
— Одразу видно, що ти в неї закоханий.
— Я закоханий у тебе, ти на неї схожа.
— Тьху! Хлопчику мій, я набагато ладніша.
— Байдуже, дай мені квітку.
Я дала йому квітку, а він навзамін дав мені гілочку плюща. Його акцент і млосний вигляд мене дратують.
— Ти схожий на священника, чи правда, що тебе висвятять?
Він засміявся.
— Я ненавиджу священників, я був військовим.
— Ти! Та ти був хіба що в семінарії.
— Я ненавиджу єзуїтів, ось чому я раз у раз у незлагоді з родиною.
— Любий мій, ти честолюбний і любитимеш, щоб тобі цілували пантофлю.
— Яка чарівна ручка! — вигукнув він, цілуючи її, — і повторював цю операцію кілька разів за вечір.
— Чому ти так зле зі мною почав? — спитала я.
— Бо спершу взяв тебе за римлянку, а цю жінку я ненавиджу.
І справді, коли я була з Чезаро, той запропонував нам сісти, і Антонеллі вмостився ліворуч від мене й, поки я відповідала своєму кавалерові, спробував обійняти мене за стан із найдурнішим у світі виглядом.
— Якщо ти не проженеш цього дурника, — сказала я Чезаро, — я піду геть.
І Чезаро прогнав дурника.
Доти я бачила чоловіків лише на прогулянці, у театрі й трохи в нас. Боже, які ж вони інакші на маскараді! Такі поважні й стримані у своїх екіпажах, такі запопадливі, такі шахраюваті й такі дурні тут!
Лише Дорія не втрачав своєї гідності — може, тому, що він надто понад людськими мізеріями.
Десять разів я покидала свою юну розвагу, і десять разів він мене знаходив.
Доменіка казала їхати, та малий мене затримував, нарешті нам щастить знайти два крісла, і тоді розмова міняється: ми говоримо про святого Августина й абата Прево.
Я знову беру Чезаро й кажу йому купу речей, від яких він підстрибує й гасає, як Даніс, шукаючи друзів, щоб переказати їм мої слова.
Та я закінчую Антонеллі, призначаю йому побачення на площі Колонна, і ми тікаємо, так що ніхто й не думає за нами
гнатися, бо всі, хто бачив мене на вулиці, мене впізнали.
Я і розважилася, і розчарувалася. Антонеллі не зовсім мені до вподоби, а проте він зіпсував мені Дивовижного.
Я говорила ще з безліччю людей, та нічого не пам'ятаю, усе сплуталося, уже четверта година, піду спати.
Ах! Мерзенний попівський син забрав мою рукавичку й поцілував мою голу ліву руку.
— Знаєш, — каже він, — я не кажу, що носитиму цю рукавичку завжди на серці, це було б дурницею, та кажу тобі, що це буде дуже приємний спогад.
Ми лишили Фортюне, щоб відвести підозри, він вернеться сам.

Примітки

«Грати роль свічника» — французька ідіома: бути зайвим, третім при закоханій парі. ↩
Святий Августин (354–430) — отець Церкви; абат Прево (1697–1763) — автор «Манон Леско». Навмисне недоладне поєднання священного й скандального. ↩
«Попівський син» — іронія Марі: Антонеллі насправді небіж кардинала (кардинали не одружуються), але вона глузливо називає його «сином священника». ↩