Четвер, 3 лютого 1876

Знову Красень-Денний.
Уві сні я виразно чула, як голос тричі повторив: «Бержеро! Бержеро! Бержеро!» Хай його чорт ухопить.
Об одинадцятій, у темному вбранні, я йду на Капітолій з Лолою, Діною й Доменікою. Ми знову переглядаємо статуї, Лола смішить своїми заувагами. Гадаю, ми збентежили одного пана своїм прискіпливим розгляданням умирущого гладіатора.
Фортюне з нами, його це бавить.
Ми виходимо трохи присоромлені, але справді даремно думати лихе; що до мене, то я дивлюся на найоголеніші статуї без жодної задньої думки, і то з вагомої причини — голий чоловік дуже бридкий і навіть смішний. Я ніколи не натішуся, милуючись Агриппіною: у неї виразне й пухкеньке підборіддя, ніс, чудовий формою і виразом, і маленький, трохи підібганий рот, що мене захоплюють. До того ж Нерон у профіль точнісінько на неї схожий. Цей жорстокий вираз мені до вподоби.
Звідти ми переходимо до Італійського пантеону, там виставлено лише кілька бюстів. Обличчя пана Пуссена вразило мене своєю величною красою, він схожий на Петра Великого; потім до Етруського музею, куди ми входимо й зчиняємо великий галас довкола маленьких розбитих статуеток, бронзового бичачого заду, теж бронзового кінського переду й купи маленьких глиняних горщиків — ми уявляємо собі, що це кухонне начиння богів, а custodi йдуть за нами, дивуючись з нашої веселості. Потім картинна галерея, яка наганяє нудьгу.
І є ж кретини, що захоплюються цією жахливою мазаниною — мадоннами без брів, справжніми машкарами замість людських облич. Мучеництво святого Себастьяна тут на кожному кроці, воно дратує мене, як голова Ченчі. У кутку я знаходжу гарненьку картину — «Викрадення Європи», полотно тридцять сантиметрів. Європа на спині бика, що перепливає море. Мушу це скопіювати.
Є тут Тиціани з цим гарним рудим волоссям і цими величезними зап'ястями, надто обличчя його коханої, на яку схожі всі його картини.
Жодне полотно не привернуло моєї уваги, ні, одна Магдалина, схожа на хвору китаянку. Мерзенна пика. Вічний святий Себастьян, увесь утиканий стрілами, який наче й не відчуває цього, неначе в нього кидають троянди.
«Свята Петронілла» Ґверчіно затримала мене на кілька хвилин, бо Бенса дав мені скопіювати дві руки й дитячу голівку, які він сам скопіював з цієї картини, коли йому було двадцять два роки. Його копії, як я бачу, жахливі.
Бюсти Сократа (їх у музеї три) мене бавлять. Скільки філософії в його носі!
[Навскоси: Усе це я оглянула, як варварка.]
Ми вертаємося до готелю на кілька хвилин, я випиваю келишок вина, з'їдаю хлібину, і ми знову вирушаємо.
У Ватикані ми мали лише півтори години, ми тільки промайнули, голосно розмовляючи й роблячи зауваги, через станци Рафаеля, лоджії Рафаеля, які мене розчарували; картинна галерея. Нарешті! Ось живі обличчя, гарні картини, на які приємно дивитися.
У Сикстинській капелі ми зчиняємо такий галас, що сторож приходить кричати: «silenzio
Подивившись на славетний «Страшний суд» Мікеланджело й виявивши, що всі його люди одного кольору, що неприродно, я пішла вглиб, за лави.
Там є двері, які ми марно намагалися відчинити, тож я зазирнула в замкову шпарину, Лола вчинила так само, але відсахнулася, скрикнувши, це мене заінтригувало, я зазирнула знову, та щойно приклала око до шпарини, як теж відсахнулася з вигуком, за яким настав напад веселощів, недоречних у капелі, Діна й Лола сміялися, як я. Бо замість покою, який я побачила першого разу, цього разу я побачила лише величезне око й половину носа. Це було таке страшне, що навіть несподіване, ні, я хочу сказати навпаки.
Треба повернутися, ми мало побачили.
Ах! «Мучеництво святого Еразма» Пуссена. Який жах. Я бачила й Рафаелів, але ви ж не чекаєте, чи не так, на кишеньковий путівник.
Однак по совісті я мала б сказати про «Преображення», бо всі про нього говорять.
Ні, правда, це дуже гарно й дуже природно. Але цей шахрай Рафаель сам малював дуже мало. Він рисував, але цього замало.
Я була там недосить довго, аби критикувати, іншим разом.
Щойно ми сідаємо до столу, приходить пан Бенар, але його не приймають.
Я проводжу вечір, верзучи дурниці про статуї й зав'язуючи стрічку на шиї Пратера. Мама нездужає, а я тривожуся за Ніццу. Уже три дні жодного листа.
Уже пізно, я поспішаю, мене хилить на сон.
Купа дрібних тривог, Ніцца, потім антична сукня, що не вдається, ну, добраніч!

Примітки

«Красень-Денний» (фр. Belle-de-jour, березка) — лиховісне кодове ім'я Марі для постаті, що повторюється в снах і віщує нещастя.
«Умирущий галл» (також «Умирущий гладіатор») — славетний античний римський мармур у Капітолійських музеях, що зображує пораненого воїна в останні миті життя.
Італ. музейні наглядачі, сторожі.
Нікола Пуссен (1594—1665) — великий французький класицистичний живописець, який більшу частину життя провів у Римі.
Портрет Беатріче Ченчі (1577—1599), що його довго приписували Ґвідо Рені; зображує молоду жінку, страчену за батьковбивство, і став уславленою іконою стражденної невинності.
Класичний міфологічний сюжет: Зевс, перевтілений у бика, викрадає Європу, перепливши з нею море до Криту.
Джованні Франческо Барб'єрі, прозваний Ґверчіно (1591—1666) — італійський живописець бароко. Його «Свята Петронілла» (1621—23) зберігається в Капітолійських музеях.
«Нарешті!» (фр. À la bonne heure!) — вигук схвалення: «Оце вже інша річ!», «Нарешті!».
Італ. «тиша!».
«Кишеньковий путівник» (фр. guide Diamant) — популярна серія дешевих туристичних путівників; Марі має на увазі, що не збирається давати систематичний туристичний опис.
«Преображення» Рафаеля (1516—1520) — його остання й найуславленіша картина, нині у Ватиканській пінакотеці.