Середа, 2 лютого 1876

Я нудьгую, мені хотілося б писати без кінця, коментувати весь свій щоденник, виправляти його, бо знаю, що там тисячі помилок, і не від мого невігластва, а саме від лінощів думати, від моєї надмірної поспішності. Я ніколи не знаю, що писатиму, і то й краще, немає нічого бридкішого за щоденник обдуманий, вилизаний, надто коли ти не великий письменник. Та я ще й люблю свої листи більше за листи пані де Севіньє! «О ослице!» — вигукуєте ви. Я даю вам вигукувати, і то лише тому, що не можу інакше. Її стиль такий манірний, такий вимучений під своєю позірною простотою, що мені аж недобре стає. Тоді як мій стиль не має стилю, я роблю помилки, але принаймні не чепурю свого писання.
Я пишу свій щоденник із потаємним переконанням, що мене ніколи не читатимуть, і ще потаємнішою надією на протилежне.
Моє життя таке одноманітне, таке сумне. Я понудьгувала на Пінчо, потім ми пішли до Суковкіної, і я познайомилася з її донькою. Боже, яка ж пронира ця стара! Вона хоче вдати, ніби буває скрізь, ніби знайома з усіма, а насправді вона знає геть усе на світі — статки, борги, скандали, усе. Це дуже корисна особа.
Звідти ми їдемо лишити свої картки в пані де Рекюла.
Жодної змоги зустріти Сороку на вулиці, я бачила його лише в Опері, що становить три рази загалом.
Гадаю, що той, кого я називала чортом, — не сер Фредерік Джонстон, і що чорт — той самий чоловік, якого я бачу тут. Словом, Фредерік — не сер Ф. Джонстон, той, кого я вважала сером Ф. Джонстоном, — не сер Ф. Джонстон.
Чоловік, якого я бачу тут, той самий, що я бачила в Ніцці. Виходить, що я не знаю, хто він, а сер Фредерік Джонстон — особа вигадана.
Словом, того, що тут, ми називаємо просто Фредеріком; усе це до того, що колись я багато на нього дивилася, а тепер уже геть не дивлюся, ну геть, як сказав би Дивовижний, і що він починає викаблучуватися.
Аби лиш він не виявився мужиком, було б шкода, він такий вродливий. Він завжди ходить пішки.
Та хто такий Сорока? Аби лиш він не виявився якимось підрядником чи фатом. Ні, фат не мав би такого зухвальства.
Ми зустріли високого Дорію на Корсо пішки. У Римі він набагато елегантніший і кращий.
Я заздрю всім цим людям, вони такі щасливі. Якщо в них і трапляються прикрощі, то це з жиру, як кажуть російською, дуже влучний вислів, з жиру — це коротко означає ось що: пес скаженіє від того, що надто розгодований.
Я кашляю, я застудилася. А раптом я втрачу голос чи захворію на сухоти?
Сумно, коли немає на землі куточка, куди хотілося б поїхати, де тобі добре, де тебе люблять і де на тебе чекають. У Римі я нудьгую, у Ніцці теж нудьгую. Поїду до Росії. Достеменно вічний жид.
Мені сімнадцять, це майже дитинство, але час іде так швидко; знаєте, що каже Доменіка?
Мілорадович має сім мільйонів карбованців капіталу, а на додачу тридцять чи сорок тисяч десятин землі. Зменшмо вдвічі, і вийде три мільйони п'ятсот тисяч карбованців і двадцять тисяч десятин землі; три мільйони п'ятсот тисяч карбованців під 5% дають сто сімдесят п'ять тисяч карбованців на рік. А земля — кожна десятина щонайменше дає два карбованці (бо є піски й ліси), отже, це сорок тисяч карбованців. Сто сімдесят п'ять тисяч і сорок тисяч становлять двісті п'ятнадцять тисяч карбованців, що у французьких грошах дає десь сімсот тисяч франків ренти.
Усе це за мінімумом і зменшене вдвічі, бо вірити треба лише половині того, що кажуть. Це дуже гарний статок.
Увечері, уся вбрана в чорне, я виходжу пішки з Діною, Лолою та їхньою матір'ю. Крамниці зачинені, нікого порядного немає, сама лише наволоч.
Гадаю, у Ніцці діється щось погане, ось уже два дні ми не отримуємо листів.
Я хотіла піти до Опери, аби побачити Сороку чи радше показатися Сороці, але знову дають «Рюї Блаза».
Припустімо, що мені це цілком байдуже, та й до того ж я дуже люблю слухати ту саму оперу, але було б схоже, ніби я йду не заради опери, а ще ж не варто показуватися надто часто.
Я хотіла б мати власну ложу, велику, зручну, оббиту атласом, з гарненькою віталенькою, завісами. Якщо Бог дозволить, я колись здійсню цю мрію в Ніцці. І з такою ложею я була б вільна, я ховалася б, я показувалася б, як мені заманеться. А тоді б приходили мене відвідувати, можливо, більше задля ложі, ніж задля мене. Для цього треба буде знести перегородку й зробити з двох лож одну. Ложі № 1 і 2 праворуч цілком мені б підійшли.
Боже, яка туга!
Відколи Лола з матір'ю тут, ми майже завжди сміємося, вони жваві, усе їх бавить, тоді як мама морально вмерла. Кажуть, вона була дуже дотепна. Хвороби й жалі багато цього в неї відібрали, вона, однак, не дурна, але часто їй бракує такту, і вона робить нетактовності.
Ах! якби я мала її вроду! За браком кращого я зробилася б акторкою з усіма наслідками, і мене славив би цілий світ. Із моїм обличчям це сумнівно, і я не ризикуватиму нічим небезпечним.
Я ніколи не бачила обличчя гарнішого за її — очі, чоло, ніс, рот, підборіддя, щоки, усе. Вуха дуже звичайні, і щоб гарно довершити все це, вони мали б бути такі, як мої.

Примітки

«Вилизаний» (фр. tiré à quatre épingles) — буквально «витягнутий на чотирьох шпильках»: бездоганний, надмірно вичепурений; тут переносно про вимучене письмо.
«Мужик» (рос.) — селянин; тут розмовно про людину низького суспільного стану.
«Фат» (фр. faquin) — нахаба, хам, погано вихована людина.
«З жиру» (рос. от жиру) — буквально «від жиру/надмірності»: клопоти від того, що маєш забагато, а не справжні нещастя.