Вівторок, 1 лютого 1876

Монсеньйор уранці прислав сказати, що почувається трохи краще й хотів би побачити маму. Ми йдемо до нього, він стає чимраз чарівніший. Він хотів побачити нас, аби познайомити зі своєю родичкою, графинею де Рекюла, яка співає, мов Патті, і часто буває у світі.
— Я їй сказав, — каже де Фаллу, — що даю їй двох чарівних російських дам і що вона має їх розважати, водити всюди, словом, я хочу, аби вона сказала мені, що була в захваті від вас; вона приймає о шостій і буде рада бачити вас у себе.
Але з'являється один дуже худий монсеньйор, потім один дуже гладкий монсеньйор, і ми лишаємо трьох монсеньйорів разом.
Лола з матір'ю підуть до папи, і я теж; тепер у мене є чарівна чорна сукня (і я трохи покажуся кардиналам, які розглядають жінок, мов справжні Сороки).
Але ж ой! на Іспанській площі ми зустрічаємо пана й пані Теплакових. Обійми й радість.
На Пінчо. Мені не вдається побачити Сороку при денному світлі. Знаєте, Сорока гарний, наскільки я могла розгледіти.
Є один офіцер із чудовими кіньми, якого ми називаємо князем Русполі, бо він схожий на портрет цього князя, що я бачила в Сушіпі.
Може, це справжній Русполі. Байдуже, це лише до того, що ми вважаємо його дуже вродливим, дуже вродливим, дуже вродливим. Таким вродливим, що Лола присягається тільки ним, а я замовлю собі жакетик із сіро-блакитного сукна, як в офіцерів.
За обідом приносять листа з такою дивною адресою:
— Його Високоповажності послові Його Величності Імператора всія Русі, з проханням передати пані Марі де Башкирцевій.
Це пан Жорж де Бабанін пише моїй матері жебрацького листа, на щастя, нашу адресу від нього приховують.
З його листа можна припустити, що він хоче приїхати до Рима, аби «полегшити» нам життя.
Цей лист — підлий, улесливий і хвалькуватий — нагадує мені водночас усе зло, якого завдав мені цей чоловік; якби я була така гладка, як Русполі, мене вхопив би апоплексичний удар, але я не така гладка, тож у мене лише шалене серцебиття, і вся кров приливає мені до голови, і я вертаюся до своєї кімнати, аби сховати своє нервове тремтіння, і зуби мої цокотять, і я не можу не ненавидіти цей мерзенний привид, що отруює мені життя.
— Не забувай, — пише він, — що наша бідолашна мати доручила мене тобі!
Підлий лицедій. Щоразу, коли йому потрібні були гроші, він приходив до Діни говорити про «бідолашного маленького Етьєна, що помер», та одного дня вона сказала йому:
— Ідіть собі, я знаю, чого ви хочете: бідолашний маленький Етьєн помер, дай-но мені двадцять франків! (Етьєн був братом Діни).
Він просить пробачення, обіцяє виправитися, хоче жити чесно подалі від Ніцци. Нікчема, мерзотник!
О! не звинувачуйте мене в жорстокості! повірте, мені нелегко бути жорстокою й не жаліти його.
Та я його знаю, він вчинить, як син Міледі з Атосом, що простягав йому руку, аби врятувати. Його смиренні благання, його плазуючі слова — усе це розрахунок, підступ, ницість!
Треба було бачити, що він писав мамі, коли хотів, аби йому купили віллу.
Вона ночами не спала й плакала над нещасною долею свого бідолашного брата.
Тепер йому купили дві вілли, які він хоче перепродати.
Поль стане другим Жоржем, боюся я. Але він не вб'є моїх дітей, ні мене саму.
Я зречуся його при всіх, я вбережуся від його підступів.
Тепер, коли він далеко, він видається мені кращим, але я добре знаю, що помиляюся, добре знаю, що він є й буде нікчемою. Я мало його люблю, відколи він далеко, я майже ніколи про нього не думаю, хіба що іноді кажу собі: стривай, а мій брат? Я зовсім про нього забула.
Це підлість із боку моєї матері, що вона дозволяла йому (Жоржеві) робити що завгодно, що ні в що не ставила свою доньку, мене.
Боже, невже я на цьому світі лише для того, щоб страждати? Невже моє життя й справді буде лише низкою нещасть, більших чи менших?!
Боже мій, змилуйся наді мною! Я хотіла б когось, кому могла б розповісти про свою тугу, — священника, єзуїта, каналію, будь-кого, аби лиш він мене втішив!
Мені потрібні добрі слова, від яких я заплакала б, а потім помолилася б.
Пресвята Діво Маріє, захисти мене!
Я попросила Доменіку поворожити, нібито на Сороку, а насправді на Дивовижного. Вона каже мені, що він упадає за однією дамою, яку часто бачить, але подумує про подорож, аби знайти білявку, з якою хотів би одружитися, якщо вона багата. А наразі він дуже заклопотаний власними справами. Білявка далеко від нього, інша зовсім близько, і він говорить з іншими людьми про те, щоб поїхати знайти білявку й навіть запропонувати їй руку, якщо вона багата.
Що я далеко від нього — це досить точно, коли... а втім, я не вірю в карти.
Я цього вечора така слабка, що думаю про Одіффре й лютую від його зневаги. Коли я знервована, я сама себе не впізнаю.
Боже мій!
Я відповіла Жоржеві від імені матері:
— У російському посольстві попередили, щоб більше не приймали листів на ім'я пані Башкирцевої, усі, від кого вона бажає отримувати листи, мають її адресу.
З вашого листа я побачила, що ви можете приїхати до Рима, тож сьогодні ж усе буде спаковано, а завтра ми їдемо в інше місто Італії. Досить із нас ваших скандалів у Ніцці, і я була змушена виїхати через ваші паскудства.
Зайве пояснювати далі: пан Жорж Степанович де Бабанін повідомляє, що пані Д. Кандибіна, яка зветься пані Бабаніною, не має права носити це ім'я, позаяк він ніколи не був із нею одружений.
Без підпису, це радше оголошення, ніж лист. Я хотіла лише сказати йому, як зрозуміли його смиренність. Аби лиш мати нічого не написала потай від мене.
Я написала тітці листа на вісім сторінок, який зросила сльозами безсилої люті. Жоржа жаліють, а мене, а мене!
Ніхто не хоче мене зрозуміти, мені шиють сукні! черевички, капелюшки, а самі дають уваляти мене в багно й щодня мене вбивають.
БОЖЕ МІЙ!

Примітки

Монсеньйор — єпископ (де Фаллу), який допомагав Марі та її матері заводити світські знайомства в Римі.
Аделіна Патті (1843—1919) — найславетніше сопрано доби; порівняння з нею було найвищим можливим музичним компліментом.
Алюзія на роман Александра Дюма «Двадцять років по тому» (1845), продовження «Трьох мушкетерів»: Мордаунт (син Міледі) заколює Атоса, який намагався його врятувати.