Неділя, 30 січня 1876

Я забула про головну вчорашню подію. Приїхали Леоні й Фортюне. А сьогодні ми виїжджаємо з чорним хлопчиком на передку, дуже гарно вбраним у темно-білу ліврею. Завдяки йому загальна увага трохи мене щадить. На мене в Римі задивляються, як ніколи в житті. Вони просто спиняються й дивляться, я вбралася в темні сукні — і було майже те саме. Гадаю, це через вдачу та звичаї римлян.
Ми показуємо Доменіці й Лолі собор Святого Петра. Удруге я приголомшена, ця безмірність у дрібницях вражає, нищить, паморочить голову. Я й досі не отямлюся: перо Святого Луки, що видається природного розміру, а має два метри завдовжки! Не говоритиму про інші дива й безмірності, це гнітить.
Годі скласти про це уявлення, не побачивши.
О пів на четверту ми їдемо на віллу Боргезе, де я застаю геть усіх: чарівну принцесу Марґеріт, яка була особливо мила, білого Дорію, що озирнувся, аби мене побачити, молодого пса, що їхав за нами того дня й зовсім не Сорока, грецького міністра, який привітався зі мною й озирнувся, як проклятущі в Данте, і нарешті Сороку, якого я помітила на мить, побачила лише зі спини і який мене не бачив. Він був із депутатом палати, у якого гарні коні. Після цього кола віллою ми робимо два кола на Пінчо. Ця подвійна шеренга чоловіків мене бентежить, я змушена застигнути, мов мармурова статуя.
Мама лишається вдома, а замість неї виходить Діна. Я виходжу знову, збентежена і... Гаразд! ось я помічаю ще одну забуту річ: учора в нас був шевальє Россі, мама нездужала, я його прийняла; монсеньйор питає, як ми ся маємо, монсеньйор переказує, що хоче познайомити нас із графинею де Рекюла, ще не знаю з ким. Монсеньйор хворий, але спробує прийти, якщо мама не зможе піднятися сходами палацу Русполі.
— Ви були того вечора, — каже шевальє, — предметом захвату всієї зали.
— О! ви надто добрі, ви говорите про виставу «Долорес»? Це було дуже гарно.
— Так, чи не правда, було багато людей, і ви бачили декого з римського товариства?
— Ні, пане, я геть нікого не знаю. Та що мене здивувало, так це те, що з нашого боку, від нашої ложі аж до авансцени, не було жодної дами, усі ці ложі займали панове; що це за ложі?
— Ах! так, три перші — це ложі почту короля, інші — мисливського комітету, усі ці панове сидять там разом.
— Але скажіть мені, це порядні люди?
— Ах так, там є небіж кардинала Антонеллі, князь Русполі, багато інших.
Гаразд, Сорока не перукар — це все, що я хотіла знати.
Щоб не забути повторити влучне, як на мене, слово Діни: собор Святого Петра, сказала вона, такий великий, що видається малим...
Та повернімося, на чому я спинилася? Я виходила з Діною, Лолою та їхньою матір'ю, так, саме так, і виходила вкрай збентежена й приголомшена, бо на сходах мама розпечатала листа від Валіцького й прочитала мені такі рядки:
— Ось до чого призводять листи, які Марі писала Ользі!
— Тітка зустріла Одіффре, і він з нею не привітався, наче ніколи й не знав її.
А проте Марі розумна, вона мала б розуміти, що це погано, і навіщо це робити, навіщо наживати собі ворогів? «Їх і без того доволі».
Я не зрозуміла, які саме листи Ользі, але я однаково вбита, як кажуть російською. Навіть Доменіці не вдається змусити мене заговорити, і я вертаюся напівлюта, напіврозбита. Знову божевільна! сто разів божевільна! Хіба ж я собі не довела, що причина не в моїх листах, а в давній ніццькій історії, де ми надто бруднí й обмовлені, щоб від нас не відвернулися? Хіба я не звірила дати й факти? Так, це правда, я знаю, що це не листи, та що з того.
Виявляється, що чарівний Жорж, хай задушать його всі maligni demones, виявляється, що це чудовисько, що ж до новин.
Щоб заслужити прощення своєї коханки, він надрукував статтю, де каже, що не має жодного стосунку до пані Доменіки де Бабаніної, і збирається надрукувати ще одну, аби сказати, що ніколи з нею не був одружений і що її доньки незаконнонароджені. І товариство терпить це чудовисько! І його не виганяють із Франції! Боже!
Доменіка була вдовою, мала двох доньок, Етьєн Бабанін одружився з її донькою Марі, а Жорж Бабанін (хай його чорт задушить) одружився з нею самою. Десять чи чотирнадцять років справу не чіпали, але три роки тому її розглянули, і виявляється, що ці два шлюби не могли бути дійсними.
І один із них скасували — Жоржів, який був на десять років давніший за Етьєнів. Етьєн заради цього панькався із суддями. Але всі знають, що цей мерзенний і ганебний чоловік був-таки одружений на лихо своїй дружині і що його діти таки Бабаніни.
Тепер він надрукує цю гидоту в газетах, це гірше, ніж убити власних доньок! Та в нього не лишилося жодних почуттів, він завжди був такий.
І коли під враженням від листа Валіцького мама розповіла про його подвиги, у мене волосся стало дибки.
Потрібна була б ціла книжка здригань і скриків відрази, аби розповісти, як він бив, лупцював до синців свою матір, рідну матір. Це він — причина всіх неприємностей, це він спричинив усі нещастя. Тільки не знаю, через які чари на нього завжди дивилися як на нещасного, чесного, доброго, відданого, люблячого чоловіка, тоді як це найбільший боягуз, найбільший негідник, найжахливіший чоловік на землі.
Він бив свою матір, він ображав владу й приватних осіб, він ніколи не сказав ні слова правди, він наробив боргів, які мусили платити його сестри, він обчорнив і обмовив усю свою родину, він підробляв документи, він підписав за свого батька [Зачорнено: дозвіл на одруження] з Анною. Бракує йому одного — вбити когось.
Та щоб бути вбивцею, треба певної величі душі, а в нього душі немає.
Тепер він просить у батька грошей, щоб поїхати з Анною; якщо той дасть, він приїде до Рима не просто вбивати нас. Він не вгамується, поки не вваляє своїх нещасних сестер у багно, скрізь він тільки й робив, що скандали.
Це задовго, кажу ж, що потрібна була б ціла книжка, аби розповісти про всі його підлі мерзоти.
І таке чудовисько живе! І блискавка не вдаряє йому в голову!
Якби це не було гріхом перед Богом, я б убила цю нестерпну й ганебну істоту власною рукою, і моя рука не здригнулася б.
Щоб дати невеличке уявлення про цього пана: коли мама їздила в Сан-Ремо до лікаря Боткіна, а Діна їздила з нею, віддано доглядаючи її, як небесний ангел, її батько, пан Жорж де Бабанін, як він себе титулує, розповідав у нашій кухні Адаму, Трифону й усім, хто хотів його слухати в місті, що його донька Діна їде в Сан-Ремо народжувати.
Нічого до цього не додаю, судіть про цього rara avis самі.
Що ж до того, що пише Валіцький про Одіффре, я нічого не зрозуміла й попросила в нього пояснень.
Я була дуже засмучена, але тепер спокійніша. Тільки погодьтеся зі мною, що все це гнітюче й сумне. Скрізь вороги, скрізь паскудства, усе через Жоржа.
Це той клятий Красень-Денний приносить мені нещастя щоразу, коли мені сниться. Цієї ночі я знову дуже виразно бачила його візитну картку: Пан Жорж Бержеро Директор Нотр-Дам
Питаю вас, що це може означати?
Жахливо, коли маєш самі лише розчарування. Усе обертається до мене спиною.
Фе, який брудний цей рід людський!
Я глузувала з Байрона, а тепер його розумію.
«And why should I groan for others When none will sigh for me?»
Тільки я ще зберігаю якусь надію, я ще вірю в деякі речі, я хочу помилятися. І часто «I groan for others». Жахливо знати, який світ підлий і злий, це робить тебе похмурою й нещасною, сухою й черствою до інших.

Примітки

Хлопчик-слуга в лівреї, що сидить на передку поряд із візником, — модний звичай у заможних європейських родинах тієї доби.
«Перо Святого Луки» (іт. penna di San Luca) — велике декоративне перо, виставлене в базиліці; відвідувачі багато про нього говорили, бо здалеку воно видавалося природних розмірів.
Принцеса Марґеріта Савойська (1851—1926), кронпринцеса Італії, дружина кронпринца Умберто; згодом королева Італії (1878—1900).
Алюзія на «Пекло» Данте, де грішники приречені ходити з вивернутими назад шиями.
«Порядні люди» (фр. gens comme il faut) — соціально шановані вищі верстви.
Кардинал Джакомо Антонеллі (1806—1876), багатолітній державний секретар Святого Престолу; помер у листопаді 1876 р.
Лат. «злі демони»; прокляття Марі на адресу Жоржа.
Лікар Сергій Петрович Боткін (1832—1889) — видатний російський лікар, лейб-медик Олександра II; узимку практикував на Рив'єрі.
Лат. «рідкісний птах», тобто незвичайний екземпляр (іронічно/саркастично).
Англ. «І чом би я мав стогнати за іншими, коли ніхто не зітхне за мною?» — рядки з вірша Байрона «And Wilt Thou Weep When I am Low?» (1808).
Англ. «Я стогну за іншими» — продовження цитати з Байрона.