Понеділок, 31 січня 1876

[Навскоси: Я малюю по три чверті години двічі на тиждень]
Моя нова натурниця — жінка, її звати Роза. Не гарна, але кумедна.
Я цілий день сиджу вдома сама, о п'ятій усі вертаються, і мені читають листа від тітки, яка дорікає мені, що я пишу Ользі про Дивовижного, бо Ольга все розповіла чи написала Дивовижному.
Тітка моя, певно, з глузду з'їхала, ніколи я не писала Ользі нічого, що могло б наробити скандалу, ніколи в листах я не говорила їй про Дивовижного, окрім одного разу, і все, що я сказала, було ось що:
— Ти надто переймаєшся своїм святим Альфорігом, час із цим кінчати, люба моя!
Ось і все, тітка каже, що Дивовижний з нею більше не вітається. «І навіщо писати цьому чоловікові, — каже вона, — він пропащий». До того ж усі вони така гидота, що мені соромно згадувати, що я їх знала.
Щодо цього я згодна з тіткою; вона ще каже, що одна з англійок заміжня за якимось Джонстоном, що друга — панна, і що подейкують, ніби Дивовижний з нею одружиться, а панна Буено виходить за пана Франсіа. Ось такі новини. Я не дуже вірю в одруження героя — казали ж, що я виходжу за нього. А хтозна, може, цього разу кажуть правду.
Якби я поїхала в жовтні, як хотіла, я зберегла б про Ніццу чистий спогад, тоді як тепер...
Досі мій щоденник видавався мені перебільшеним, але замість знову викладати свої жалі, я задовольнюся тим, що скажу: він уже не видається мені перебільшеним, і якби тільки я мала час, я повторила б усі свої прокляття на адресу принижень.
Від кожної нової звістки мене проймає поштовх, наче вперше, і щоразу мені хочеться розповісти все спочатку й обуритися. Чи розумієте ви цих ніццьких людей? Хіба вони не знали, кому давали себе відрекомендувати? Навіщо ж тоді чинити так, як вони вчинили? Так, я це бачу, вони дали себе відрекомендувати, щоб потім нас образити, вони добре знали, що не буде кому їх покарати, вони добре знали, що чотири жінки не дадуть їм ляпаса й не битимуться з ними на дуелі. Які ж вони підлі й боягузливі! Яка радість мати змогу розчавити їх своєю зневагою бодай на відстані.
У мене новий і великий жаль (я так часто нарікаю, що боюся, аби мене не прозвали Виразкою), отже, у мене таки новий жаль. Здається, ви думаєте, що я лютую через Дивовижного. Адже ви так не думаєте, ви ж не припускаєте мене здатною на таку ницість? Я ненавиджу його, як ненавиджу Говардів, навіть дужче, бо він мені сподобався, тоді як Говарди мені завжди були байдужі. Бачите, до чого може довести надто гаряче серце, надто чесний розум. Я сказала, що кохаю цього чоловіка, тоді як він мене зневажав.
Одна фраза, яку я прочитала в англійській книжці, стала мені пекучим докором, це батько говорить до доньки: «Bless my heart, Kate, are you mad? What, you, of all girls in the world, confess your love for a fellow who has not first said he loves you?»
І матиму я в житті ще багато прикрощів через цю дику жагу панувати так чи інак.
Я хочу, щоб мене кохали з примхи, а сама врешті починаю кохати (чи гадати, що кохаю) з досади й ураженого самолюбства.
Ось уся моя історія в кількох рядках, краще пояснити я ніколи не зумію.
Увечері, поки я зачісуюся до Опери, приносять листа, який я розпечатую вся тремтячи, і серце моє калатає, мов молот, так я боюся якоїсь нової чи старої звістки. Хоч і іншого штибу, звістка все ж щонайцікавіша — газетна вирізка: «Пан Г. С. де Бабанін повідомляє, що пані Д. Кандибіна, яка зветься пані Бабаніною, не має права носити це ім'я, позаяк він ніколи не був із нею одружений».
Ось так.
Ми в ложі-бенуарі навпроти Сороки, милої принцеси й короля.
Король у правій авансцені першого ярусу, принцеса з пані де Монтеррено над ним. Зала повна, дають «Рюї Блаза», і публіка несамовито плеще.
Я вбрана в стилі Олімпії, у такому вигляді я найдужче собі подобаюся. Ця сукня, хоч і не декольтована, відкрита спереду на [Зачорнено: гондольєрський манір, як ті] давні сукні, тоді як ззаду вона лише відслонює основу шиї. А ви знаєте чи не знаєте, що шия в мене прикметна, можливо, аж занадто для ложі першого ярусу.
Ці італійці дивляться тобі просто в обличчя, розглядають тебе, мов статую, картину чи звіра. Ми приходимо під час першого антракту, і я виходжу наперед лише з підняттям завіси, інакше цей чорний натовп мене пожер би.
Сорока негайно хапається за бінокль. Однак цього разу він дивиться на мене з меншим завзяттям, тоді як інші не відмовляють собі в цій утісі. Один старий, певно, заслабкий на зріст, аж підстрибнув, аби краще бачити, проходячи повз ложу. Лола мало не вмерла зо сміху.
Россі приходить до нас, та, на жаль, Сороки немає в його ложі, поки він у нас.
[Один рядок закреслено]
— Який же Сорока хитрий, — каже Діна, — тепер він дивиться менше.
— Люба моя, дурниці! — вигукнула я.
— Ні, ти ж сама мені казала, що це правильний спосіб. Спершу багато дивишся, аби навести особу на якусь думку, потім перестаєш дивитися, і особа мимоволі питає себе: чому? Потім знову дивишся, але крадькома.
Я почувалася досить жалюгідно, але театр мене жвавить. Ми йдемо після першої частини балету. Біля виходу юрба чоловіків, але Сороки немає, Сорока вдовольнився тим, що розгледів у бінокль, як ми виходимо з ложі.
Усі ці історії дратують і мучать мене, я довго благала Бога заспокоїти мене, утішити.
Це неможливо, поки все не зміниться. Я шкодую, що привертаю увагу. Зневага Ніцци, здається, переслідує мене. А проте в Римі нас іще не забруднили.

Примітки

«Дивовижний» (фр. le Surprenant) — приватне прізвисько Марі для Одіффре.
«Святий Альфоріг» — туманне прізвисько, яким Марі позначає Одіффре, пишучи до Ольги.
«Виразка» (фр. La plaie) — буквально «рана» чи «болячка»; прізвисько, якого вона боїться.
Англ. «Боже милий, Кейт, ти збожеволіла? Що, ти, з-поміж усіх дівчат на світі, признаєшся в коханні юнакові, який перший не сказав, що кохає тебе?»
«Бенуар» (фр. baignoire) — ложа першого ярусу, на рівні партеру; так названа за свою замкнуту форму.
«Рюї Блаз» (1869) — опера Філіппо Маркетті за п'єсою Віктора Гюго.
«У стилі Олімпії» (фр. en Olympe) — в античному, олімпійському стилі, з класичною драперією.