Субота, 29 січня 1876

Учора в Квіріналі був бал.
Цей день, порівняно з іншими, дуже багатий на події.
Спершу нас відвідала пані Суковкіна, яка приносить сумну новину. «Безперечно, — каже вона, — можна попросити, щоб тебе відрекомендували, але посольство може відмовити, бо ми не маємо рекомендаційного листа, а посольство дуже холодне до людей, яких не знає...» І, зрештою, я вважаю, що вона має рацію; ми з мамою засмучені, та й годі. Мама пише генералові Потапову, начальникові жандармів і таємної поліції, який недавно змінив на цій посаді графа Шувалова, — усі знають, яка це поважна особа в Росії. Вона давно його знає, знала його дружину, тепер уже покійну, і Потапов нам навіть трохи родич через Доменіку.
Раніше він зробив би все на світі, а тепер — хтозна. Одне його слово було б наказом.
Мені приносять ящики, сукні, усе сукні, де їх дівати? Я така понура, що хочу приректи себе на чорне. У нашому жалюгідному становищі біле занадто привертає увагу. Пані Суковкіна чарівна, а мама, аби зробити мені приємність, принижується перед усіма. І як же щулиться моя вразлива шкіра щоразу на слові «протекція»! Я надто пригнічена, щоб кричати.
Я неправа, це найприродніша річ. Цю даму попросили з'ясувати, чи можна бути відрекомендованою, не маючи права входу до російського двору. Вона спитала, нікого не називаючи, це було при дружині англійського посла, яка говорила про англійок, що опинилися в такому самому становищі. І їй сказали, що це неможливо. Тобто я розумію — неможливо, якщо немає кому проштовхнути справу. Суковкіна схожа на пліткарку, яка знає все, що діється й мовиться на цьому грішному світі. Вона навіть радить звернутися до якогось там монаха з Петербурга, аби домогтися призначення мого батька камер-юнкером. Це монах малопомітний, але він має таємні ходи через усіляких дрібних людей, через яких залагоджують великі справи.
До речі, про мого батька: ця перлина чесності перебуває в Ніцці, де програє свій передостанній маєток і обдирає двох молодих князів Еристових, своїх небожів. Він мав зухвалість написати тітці листа, мовляв, йому треба з нею поговорити, і задля цього просив її прийти до нього в Лондон-Гаус. Тітка відповіла усно, що ті, кому треба з нею говорити, можуть знайти її на Англійській набережній, 55-біс, на її віллі. Я не вчинила б краще.
Щойно пані Суковкіна пішла, як оголошують грецького міністра.
Це милий пан, майже вродливий, обожнює росіян; обсипаний милостями Росії. Він вихваляє нам Афіни й розповідає, що щойно відкопали статую Слави з підписом Праксителя. Він говорить, як Папаріґопулос зі Спа, і нагадує його, хоч і зовсім на нього не схожий.
— Я написав мамі, — каже він, — розповівши про щасливе непорозуміння, якому завдячую знайомство з вами; вона часто бачить Мішеля Папаріґопулоса й перекаже йому це.
Я ледь розтулила рота, бо досі була під враженням від відкладеної, а може, й зірваної рекомендації.
Оскільки погода кепська, я майструю собі античну сукню з вовни такої тонкої, що на одне лише плече треба два метри завширшки, і складок не забагато.
Воістину, я нещасна на цьому світі, я не скажу, що «моя чаша ще повна», як «Полонянка» Шеньє.
Якщо становище не зміниться, я прирікаю себе на чорне, щойно зносяться мої білі сукні.
Біле привертає увагу, а мені не годиться привертати увагу, щоб питали «Хто вона?» і щоб відповідали бозна-що. А я ж нікому нічого не зробила і терплю наслідки чужих провин, якщо ті провини взагалі є. Misera me. Я не нарікатиму півроку, і за півроку, коли я писатиму свої скарги, мені повірять. Тепер мені вже не вірять, я цього певна.
Ми балакаємо до першої ночі про силу-силенну людей, яких мама знає в Росії, а я — від богині з сурмою.
Згадують Мержевського, який так мене кохав, а проте з мого щоденника цього не видно — бо я нічого не слухала й нічого не помічала через цю осоружну істоту. Як подумаю, що він двічі приїжджав до Ніцци...
Лише тепер я пригадую безліч обставин, на які я не звернула уваги через велику відразу до цієї істоти. Це здається мені неймовірним, я була така юна, а проте, мусиш визнати, він мене кохав. Мені не щастить: огидна комаха мене кохає, а істота, схожа на чоловіка, мене не кохає.

Примітки

«Камер-юнкер» — почесне придворне звання, що надавало право офіційної відрекомендації при дворі.
Давніший знайомий з таким самим прізвищем, з курорту Спа (Бельгія), — не той самий, що Мішель Папаріґопулос.
«Полонянка» — елегія Андре Шеньє (1762—1794), французького поета, страченого на гільйотині під час Терору. Рядок «моя чаша ще повна» — це утвердження життя й надії.
Лат. «Бідна я / Горе мені».
«Богиня з сурмою» — уособлена Слава (поголос); тобто чутки та світські плітки.