П'ятниця, 28 січня 1876

Приходить пан д'Епіне, і після чверті години невинної бесіди ми йдемо з ним на віллу Медічі, до Французької академії, і він веде нас у майстерню пана Бенара-Ґалули, колишню майстерню Ораса Верне.
Заходячи, мама сахнулася: вона побачила відбиту в дзеркалі геть голу жінку й уже хотіла сказати д'Епіне, щоб він її попередив, аж раптом помітила, що це лише картина. Художник, певно, був задоволений, кращого компліменту йому годі було б зробити. До того ж це Ґалула цілком шикарний, цілком у дусі часу. Він провів дві зими в Ніцці, два роки тому. Після майстерні ми оглядаємо славетну віллу, гай, такий темний, такий таємничий, такий чарівний.
Аби піднятися майже стрімкими сходами, що ведуть до ротонди, мама почувається надто втомленою, але я піднімаюся; з цієї висоти краєвид дуже гарний, видно старі мури, пагорби. Пан Бенар має вигляд цілком пристойного й світського чоловіка. У нього світло-каштанове волосся, невелика кругла борідка, охайне вбрання. Словом, як на Ґалулу він вельми чудовий і люб'язний.
Ми повертаємося, аби забрати Діну, її матір і Лолу, і застаємо посильного, якого треба вповноважити забрати наші пакунки з Парижа на митниці.
Я не знала, як дати це доручення.
Sua Eccellenza non ha che da fare come quel signore, — каже мені чоловік, показуючи візитну картку, на якій мої здивовані очі читають: Мішель Папаріґопулос, грецький повірений у справах. Я питаю, чи він не одружений — ні; чи він темноволосий — так; чи він молодий — так; чи живе з матір'ю — так! Це він, того теж звали Мішель, цього теж, це той самий. Мама дає свою картку посильному, кажучи передати панові П. тощо, щоб прийшов завтра до нас.
Та їй забракло терпіння чекати до завтра, і поки я гуляла з Доменікою, а Діна, Лола і я марно шукали Сороку, вона пішла до Папаріґопулоса — про це вона розповідає нам за обідом. Її змусили чекати хвилин десять, протягом яких вона чула, як бігають слуги, як працюють міхи; тоді двері відчинилися, і з'явився темноволосий, елегантний і досить вродливий юнак.
— Пан Мішель Папаріґопулос? — спитала мама.
— Це я, пані.
— Та ні, це не ви, — вигукнула вона, — це не ви, кого я знаю! тощо.
Усе з'ясовується, але міністр у захваті, зачарований, вшанований і матиме за честь прийти завтра засвідчити свою повагу пані. Зав'язалася розмова, що тривала понад двадцять хвилин.
Ось дивна пригода, ми дуже з неї регочемо, і вечір жвавий; до того ж відколи приїхали наші подорожні, ми багато сміємося, майже як із моїми Граціями.
Я хотіла б знати, хто такий Сорока?
Найдрібніша річ — це подія в нашій самоті, і я хапаюся за нового Сороку, як той, що тоне, хапається за соломинку. Я ледве чи впізнала б його, якби побачила на вулиці.
Ні, річ не в Сороці. Наближається карнавал, скоро бали й прийоми припиняться, і нічого, і нічого, і нічого.
Я не вірю, бо я надто зневірена й надто нещасна. Усі питають:
— Як, пані, вас не відрекомендували в Квіріналі?
Ви легко уявите, як впливають на мене ці слова. Я вже не смію молитися, мені соромно нарікати, мої скарги мені самій вуха забивають, я розбита, я заплющую очі, наче щоб відірватися від цілого світу, і плачу мовчки.

Примітки

Орас Верне (1789—1863) — славетний французький баталіст, директор Французької академії в Римі 1829—1834 рр.
«Боско» — гай (садовий парк) вілли Медічі, славний своїми старими деревами й романтичною атмосферою.
Італ. «Вашій Ясновельможності лишається тільки вчинити, як той пан».
«Мої Грації» — пестливе прізвисько Марі для кола її близьких подруг.