Четвер, 27 січня 1876

Ohimè!
Я відвідала Капітолій, Капітолійська Венера — та, яку я люблю найдужче. Потім ми оглянули розкоші палацу Колонна. Спробуй-но вдовольнитися тим, що маєш, побачивши таке! Ohimè, o invidia!
Ми побували в кількох крамницях, на Пінчо; мені було сумно, тривожно. Час іде, а нічого не міняється. О Боже! Я вже навіть нарікати не можу.
Повернувшись, ми знаходимо візитні картки пані Суковкіної з донькою і..... Доменіки й Лоли! Сімейна сцена. Я в захваті.
Лола не гарна, але ввечері може справити враження. Доменіка геть засмучена тим, що її любий чоловік нею гордує. Вона застала його в неможливому стані: він плакав за Анною і на все горло кликав її при дружині й доньці.
Сьогодні ввечері прем'єра «Долорес», нової опери молодого маестро, якого підтримала й чию роль уперше виконала славетна Ґаєтті.
(Сукня в стилі Марії Стюарт, обличчя й усе решта дуже добре).
Я зачісую Лолу й Діну, і о восьмій ми приїжджаємо до Опери. Зала повна. І мій Сорока на своєму посту.
Уся та сторона — їхня сторона; у кількох ложах перегородки знято, і ці панове походжають з ложі в ложу.
Це плобстери Рима.
Нарешті я їх знайшла. Той юнак, який так на мене дивився минулого разу і якого ми називаємо римським Сорокою, нагадує — тільки в потворнішому вигляді — ніццького Сороку.
Він безперестанку дивиться на мене, цілий акт я ховаюся, цей погляд мене втомлював, але я таки змушена повернутися наперед і знову терпіти, як на мені застигають ці двоє італійських очей.
До того ж він не єдиний: у партері один пан геть здивував мене своїм терпінням — поки я давала йому волю, дивлячись лише мимохідь і на секунду вниз, він жодного разу не опустив свого бінокля! А ще всі інші Сороки безперестанку на мене дивилися. Маю бути вдоволена. Овва! це тому, що я тут новенька — ні, на бридку новинку не дивилися б. Здається, тепер я впізнаю в тому, що їхав за нами вчора, Сороку.
Цей Сорока, надто вже мене вирізняючи, домігся того, що я вирізнила його і помічаю найменшу його відсутність у ложі.
Ми говоримо про Ніццу, про замок, і Лола вельми влучно зауважує, що замок — не сороче гніздо, а орлине.
Рідко коли я була така гарна, як цього вечора. Сорока ховається за колоною й звідти витріщається на мене в бінокль. Це мене майже дратує, і тепер, пишучи в себе вдома, я ще відчуваю той погляд, що тяжіє над усією моєю особою.
Опера, гадаю, гарна; першого разу нічого не зрозумієш. Але дуже плескали, і автора викликали щонайменше дванадцять разів за виставу.
Сорока починає мене займати, а Лола розповідає, що була на перегонах у Ніцці, що бачила Дивовижного з англійкою, усією в білому, і батька Дивовижного.
— Ти певна, батька?
— Та певна, принаймні так гадаю.
Англійка в білому і батько!
Полум'я пекельне! Він ніколи не знайомив мене зі своїм батьком, щоправда, тоді його батько судився за роздільне проживання, та байдуже.
О! як я ревную, о, аж до смерті!..
Ніколи я не справляла в театрі такого враження, як ці два вечори в Римі. На мене так дивилися, що Лолі й Діні рикошетом теж перепало кілька поглядів. Я сміховинно марнославна.
Ні, але ж Дивовижний! жалюгідний Одіффре! Англійка в білому і старий Леон!
Демони демонів! Чому я не той чоловік, аби скрутити йому в'язи, ні, аби розчавити його, стерти на порох, спалити його рештки й розвіяти попіл за вітром, ні, кинути його труп псам! Ні, лишити його жити, вбивати помалу, виривати один за одним його члени, поливати його розтопленим воском, ні! зневажати його, ні, зневаги не досить!
Англійка вся в білому і батько!
А коли я думаю, що ця ніццька істота, цей бісів Одіффре вбрався в біле, аби його відрекомендували, і носив біле на мою честь. Це було чарівно. Так, але це було, як ми кажемо з Ольгою.
Тепер, коли це минуло, мені здається, що цього й не було. Це було надто гарно. Він носив мій колір, що не кажи, це було б прекрасно для давнього принца, а не лише для сучасного Одіффре.
Я в нестямі... Folle divengo di rabbia e di furor!
О приниження! До чого я дійшла? До того, що катую себе через Одіффре!
Так, і я ревную так, що ладна розбити собі голову!
А раптом він одружиться!
Думка, що ця жінка заміжня, мене майже заспокоїла, але цього вечора Лола своїм «і його батько» піднесла вогонь до пороху.
Ні, Бог ніколи не віддасть мені його, бо я б його розчавила, я б не зглянулася.
Зглянутися! Аякже! За приниження, яких він змушує мене зазнавати переді мною, мало й розіп'яти його!
[Навскоси: Та які ще приниження???]
Яка шкода, що я не можу дивитися на нього без ненависті, не можу думати, мріяти про те, аби добре з ним повестися!
Інакше я б його покохала. Тепер я вже не можу. Це написано, це сказано, це заприсягнено, це незмінне, як смерть. Мене аж холодом проймає.
За однієї-єдиної умови я б простила... якби він наклав на себе руки, та й тоді б я не забула. Хвала Небу й вічна слава Богові, він не знає всіх моїх внутрішніх терзань. Якби він про них знав, я б розбила собі голову або вбила б його.
Ах! якби я могла зробити блискучу партію! Я б одразу поїхала до Ніцци, скрізь, де був би Дивовижний, аби мати щастя проминути його з величною байдужістю й відповісти на його привітання легеньким кивком, які я приділяю постачальникам.
Боже, зроби так, щоб я вийшла заміж, а він не одружився! Якби він одружився, мені довелося б зректися всіх моїх задумів, це було б важко, о Боже мій. Те, що я прошу, — недобре, це задля помсти, але, Боже мій, змилуйся!
[Викреслено: п'ятниця, 28 січня 1878]
Щойно я скінчила писати й замкнула щоденник, як уже каюся, що вклала стільки запалу у свої слова. Я шкодую про всі ці безглузді й погано дібрані слова заради такого дріб'язкового приводу.
У мене такий вигляд, ніби я кричу за герцогом Гамільтоном, а чи вартий сам герцог того, щоб через нього зчиняти стільки галасу?
Я ціную себе так високо, що в самій своїй глибині завжди спокійна, це та злощасна поверхня хвилюється. Чому я не така, як інші, не суцільна! Так прикро робити ці розрізнення, зважати на ці поділи. Ніколи не знаєш, що відчуваєш і чого хочеш.
Єдине, що є в самій моїй глибині, — це Gloriae Cupiditate. Усе решта, безперечно, дуже мене займає, але все решта належить до царини поверхні. Наразі, наприклад, я хочу спати, і мені начхати [sic] на ревнощі... О! хо! якраз тієї миті, коли я пишу цю величну істину, я в ній сумніваюся, і дуже.
Цей чоловік повівся, мов груба тварюка, я смертельно на нього зла, але не ненавиджу його, він мені подобається, мені подобається говорити, як він, навіть писати, як він, — це від нього я перейняла, о! о, грець йому, хе-хе, тощо, тощо.
Чарівний репертуар!
Кілька разів цього вечора в театрі мама казала мені, що в мене зле обличчя, — це коли я забувалася й думала про всі свої жалі, про свої прикрощі.
Одіффре, коли забувається, має лютий вигляд.
Слід було б назвати мій третій поділ, бо між поверхнею і глибиною є третій поділ.
Поверхня — це те, що... іншим разом. Треба спати.

Примітки

Італ. «Ой лишенько!» / «Горе мені!» — вигук, який Марі вживає задля драматичного ефекту.
Італ. «Ой лишенько, о заздрість!» — Марі заздрить багатству й величі.
Англ. «plobsters» — спотворене Марі «lobsters» (омари; англ. сленг: червономундирні солдати, а ширше — зграйка молодиків). Викривлену англійську збережено.
Італ. «Божеволію від люті та шалу!» — оперна італійська, можливо, цитата з арії чи її наслідування. Марі переходить на італійську задля найбільшого драматичного ефекту в Римі.
Лат. «жадоба слави» (аблятив). Марі сама діагностує собі цю засадничу спонуку. Латинське формулювання підносить її честолюбство до філософського принципу.