Середа, 26 січня 1876

«Чи знаєш край, де помаранча квітне?» Помаранча квітне, а ти ступаєш по гадюках! Марнота марнот!
Мама з Діною пішли, я сама, слава Богу. Співати я не можу, бо нездужаю, але граю Міньйон і дивлюся на себе в дзеркала. Я дуже добре виглядатиму на сцені.
Я заспалася, і в напівдрімоті мені снилося, що я приїжджаю на вокзал у Ніцці й застаю там Сапоженікових, а з Сапоженіковими — Одіффре. Він підходить до мене й вітається.
— Ви від'їжджаєте, пане?
— Ні, панно.
— То ви приїхали?
— Та ні, я дізнався, що приїжджаєте ви, і вийшов вам назустріч разом із цими дамами.
— Ах! то ви ходили до школи?
— Чому?
— Та певно ж: я лишила вас грубіяном, а застаю люб'язним. Ви справді зробили успіхи.
Якщо станеться щось таке, обіцяю сказати те, що сказала вві сні.
Новини з Ніцци! Оливка вбралася вся в біле, і капелюшок білий, як мій! — «Певно, — каже тітка, — це Сорока виписав їй капелюшок від Ребу, бо ж він знається на цьому».
Це так мене розлючує, що якийсь час я мовчу. Ця turpis rana, мерзенна жаба, сміє мене непокоїти, вона дочекалася мого від'їзду заради цього! Лаво Везувію! Багно Тибру! Катеринко!
[На полях: Quaerens quem devoret]
Ніщо у світі не розлютило б мене так, як це! Цей гнів породжує три листи:
1° Панові Альберові Леруа, редакторові «La Vie Mondaine», авеню Вокзальна, 13. Пане, Прошу вмістити в одному з найближчих номерів статтю на тему того, які смішні наслідування, надто наслідування вбрання, а особливо вбрання прикметного, як-от білого, чи давно вже кимось перейнятого. Що швидше вийде ця стаття, то краще.
2° Пані Е. Проджерс, Англійська набережна, 17, передати, розпечатавши, тій англійці, чиїм лицарем недавно зробився пан Еміль.
— Дарма ти вбралася в біле, як ота молода росіянка, така гарна й така елегантна, якій біле належить, бо воно їй личить і бо вона перша перейняла його в Ніцці! Окрім сміховинності наслідування, такого очевидного, що його легко можна було б назвати мавпуванням, твоя дрібна й бридка особа, вбрана в біле, жорстоко підкреслює твою нижчість і дає помітити, що ти копія, та ще й погана копія.
3° Панові графові д'Аспремону, вулиця Префектури, передати панові Емілеві д'Одіффре.
— Навіщо радити тій, кого ти знаєш, убиратися в біле? Чи для того, аби показати цілому світові, наскільки вона нижча за ту, що так жорстоко тобою знехтувала? Чи для того, аби нагадати тобі, бодай у карикатурі, ту, що тебе не захотіла і за якою ти ще плачеш?!
Те, як я говорю про себе в цих листах, ніколи не наведе на думку, що їхня авторка — я.
Їх переписує консьєрж готелю, він і пише адреси. Я посадила його у вітальні задля цієї роботи й дала йому сто су. У нього гарний почерк.
Це він убрав її в біле. Навіщо, Turpissimus omnium homo! Він знає, що я найелегантніша скрізь, він міг із заплющеними очима вибрати з-поміж мого вбрання одне для тієї підлої англійки, не боячись убрати її погано. Джоя вбралася в біле, ця гидота вбирається в біле!
Але я єдина, я справжня біла дама. Їм забракне і доброго смаку, і терпіння наполягати на своєму. Англійка завжди носить кольорові спідниці... аби не прати їх.
Вовняні спідниці, що тхнуть! Хоч би яка елегантна була англійка, під спідницями вона завжди брудна, у неї завжди ноги, як човни, і нікчемні шиньйони. Наскільки англійці-чоловіки гарні, настільки англійки-жінки бридкі, брудні та дурні.
Ми отримуємо тут «La Vie Mondaine», я ще побачу ту статтю. До того ж я пишу тітці, аби вона за неї заплатила. Від самого ранку я написала їй два листи, один з яких такий повний нарікань і гніву, що я плакала, пишучи його.
Сукня, яку я собі пошила, — точнісінько вбрання Паґано в «Lombardi alla prima crociata». У Римі теж є монахи, які так вдягаються. Мушу сказати, що ця сукня мені страшенно личить. Сукня Беатріче буде така сама гарна.
Якось я прочитала імена пань Мелон і Ґревіль поряд з іменем Проджерс на обіді в Лондон-Гаусі. Сьогодні я прочитала серед імен стрільців у Монако: панове Мелон і Ґревіль.
Ці дами — Оливка та її сестра, а ці панове — їхні чоловіки. Питаю себе: чому? Не знаю, але, певно, так і має бути. Тітка ще не змогла дізнатися, хто ця нова біла дама; вона спитала метрдотеля в Монако (чого вона тільки для мене не робить! до того ж цей чоловік служить їй уже п'ять років, він наче хатній слуга), отже, вона спитала метрдотеля в Монако, якого звати пан Адам і який не носить фрака, як інші офіціанти, — спитала його, хто така Оливка, і він відповів: «О! пані, це, певно, авантюристка!»
Ні, але скажіть мені, чи бачив хто коли-небудь таку адресу, як та — панові Е. Проджерсу, передати, розпечатавши, тій англійці, чиїм лицарем недавно зробився пан Еміль?
А Одіффре ще отримає листа через пана д'Аспремона.
Одіффре катав Оливку в тому бреку, що возив нас до Сен-Жана й на Лу, тітка пише про це. А мама каже, що цей брек — це наче відзнака, знак courtship, що він катає там жінок, за якими залицяється, — це мамі сказав учений Амбруаз.
Часто я перебираю все від самого початку, доходжу до кінця з таким клубком гніву й досади, з такою люттю, що відразу біжу по свій щоденник, та на півдорозі помічаю, що вже все сказала, стільки наговорила, що лютувала, верещала, що заповнила сотні сторінок кривавими наріканнями та прокльонами. Мене, мене, мене трактують, як інших! Як будь-кого!
Цей чоловік не спинився переді мною як переді мною, аби покохати мене чи проминути не байдуже, ні! він проминув мене, як усіх інших, і його осквернний дотик на кілька митей затьмарив мою золочену поверхню, як мерзенний подих в'ялить квітку.
Він не вирізнив мене з-поміж інших — ні з кохання, ні з байдужості, ні, він змішав мене з підлим натовпом інших жінок, жінок усякого роду, жінок, які мастять собі коси помадою й двічі на тиждень міняють білизну! Ось що мене лютить. Не його зневага, о ні, а саме це! І він говорить про мене з цинічною усмішкою, з тим байдужим чи зневажливим виглядом, з яким говорив мені про інших! Боже, я задихаюся.
Я вимагаю, щоб кожен бачив мене інакше, ніж інших жінок, щоб — з кохання, з ненависті чи з простої байдужості — я завжди стояла осібно, завжди шанована, завжди священна!
А цей плазун насмілився!
Небо й земля, пекло й рай, Пес і кіт, канарки й папуга!
Сподіваюся, ви не уявите, що я закохана, хай йому грець, ні, я надто принижена для цього! Для іншої те, що я називаю приниженням, було б нічим, бо ж зрештою — чи маю я право вимагати, щоб мене шанували, як Богородицю?
Байдуже. Присягаюся, що пан д'Одіффре ніколи не матиме від мене ні спокою, ні щастя, а переді мною — ні ласки, ні пощади. Гадаю, він чудово без цього обійдеться, та хтозна — не знати, що може статися.
[Навскоси: Яка дурниця.]
Я написала де Музе.
Мене дратує, що доведеться чекати до понеділка, аби знову почати уроки співу.
У сцені в саду, в «Міньйон», де вона сама, коли вона співає: «folle divengo di rabbia e di furor» — замість півтори октави, як зазначено, і двох октав, як співають співачки на ефект, я співаю майже три октави.
Це місце дає мені найкращу нагоду якнайблискучіше показати весь діапазон мого інструмента.
«Ah ! son felice, ah, son rapita». Тільки не думайте, що це Фач'отті змушує мене робити ці карколомні штуки. Фач'отті змушує мене вправляти мій medium, який не дуже добре виходить: є одна нота, перехід то так, то інак, що ламається. А «Міньйон» я співаю mezzo voce і наодинці, для власної втіхи.
Фач'отті каже, що за два роки я зможу співати по-справжньому на сцені, тобто витримувати всю втому, але й тріумфи! І які тріумфи! Боже, коли я про це думаю, то задихаюся від Gloriae Cupiditate.
Щодо того, аби заспівати оперу на користь бідних, то я ладна заспівати її наступного лютого 1877 року, і заспівати добре.
Та я пригадую: не цьогоріч я почала носити біле, а тоді, коли княгиня, люба княгиня Голіцина була з нами і коли Одіффре був при Дюранах, отоді все літо я носила білі сукні й капелюшок, увесь укритий білим пір'ям, зсунутий трохи назад, аби видно було мої дрібні кучерики на чолі. Це був чарівний капелюшок, що облягав голову майже як тюрбан.
Немає нічого бридкішого за ці великі капелюхи, що хвацько зсунуті назад і неначе викликають людей на двобій.
Я помічаю одну прикру річ: я багато пишу, а дотепу в мене вкрай мало.
Боже, пошли мені дотепу, благаю.
Боже, пошли мені дотепу! Оце цукерочка. О, яка ж я дурна, ні, це наївність і, боюся, наївність удавана.

Примітки

«Чи знаєш край, де помаранча квітне?» — початковий рядок арії Міньйон з опери «Міньйон» Амбруаза Тома (1866).
Лат. «потворна жаба».
Лат. «шукаючи, кого б пожерти» (1 Пет. 5:8, про диявола); Марі прикладає це до суперниці.
«Мавпування» (фр. singerie) — мавпячі витівки, наслідування когось.
Лат. «найганебніший з усіх людей».
Італ. «Ломбардці в першому хрестовому поході» — опера Верді (1843) про Перший хрестовий похід; Паґано — персонаж, який стає пустельником.
Англ. «залицяння»; Марі переходить на англійську задля цього романтичного слова.
«Брек» — відкритий чотириколісний кінний екіпаж.
Італ. «божеволію від люті та шалу» — арія з «Міньйон» (італійська версія).
Італ. «Ах! я щаслива, ах, я в захваті» — фраза з арії.
Італ. (муз.) середній регістр голосу.
Італ. (муз.) упівголоса, тихо.
Лат. «з жадоби слави» — девіз Марі.