Понеділок, 10 січня 1876

Увечері я дві години проплакала, не знаю, чи зумію розповісти все як слід.
Ми були в монсеньйора де Фаллу, та вже двадцять днів він не встає з ліжка й не зміг нас прийняти. Ми чекали п'ять хвилин у пишній вітальні палацу Руспольї, усій повній старожитностей і витворів мистецтва. І монсеньйор просив залишити нашу адресу й обіцяв навідати нас, щойно одужає.
Звідти ми поїхали по графиню Антонеллі, але вона вже десять днів як виїхала з Рима.
І нарешті ми їдемо до Ватикану. Я ніколи не бачила вельмож зблизька й ніколи не знала, як до них слід підступати, проте інстинкт підказував мені, що ми робимо не так, як годиться.
Лишень подумайте — кардинал Антонеллі, папа по суті, якщо не за іменем, та пружина, що рухала всю папську машину й підтримує її ще й тепер!
Ми прибуваємо із піднесеною певністю до правої колонади, я не без зусиль розштовхую юрбу гідів, що нас обступила, і внизу сходів звертаюся до першого-ліпшого солдата й питаю Його Високопреосвященство; цей солдат відсилає мене до старшого, який дає мені іншого солдата, доволі чудернацько вбраного, і той веде нас угору чотирма величезними мармуровими сходами різних кольорів, і ми нарешті опиняємося на квадратному подвір'ї, яке через свою несподіваність справляє на мене велике враження.
Я й не уявляла собі такого подвір'я всередині будь-якого палацу, хоча з описів і знаю, що таке Ватикан.
Споглядаючи цю безмір, я не бажала б, щоб пап знищили: вони вже великі тим, що сотворили прекрасну велич, і гідні шани за те, що віддали своє життя, свою могутність і своє золото на те, щоб залишити нащадкам цього неймовірного колоса, який звуть Ватиканом.
На цьому подвір'ї ми знаходимо звичайних солдатів і офіцера, та двох гвардійців, убраних, мов карткові валети. Я знову питаю Його Високопреосвященство, офіцер чемно просить мене назвати своє ім'я, я записую його, його забирають, і ми чекаємо. Я чекаю, милуючись нашою безглуздою витівкою.
— Ми ж навіть не вбрані як годиться, — зауважує Діна.
— Ет! — кажу я, — цей злющий піп і уваги не зверне.
— Гадаєш? Та ні ж, він, певно, такий, як Ґалула.
Ви уявляєте Ґалулу поряд з Антонеллі?
[Слова зачорнені: Чоловік прибігає]
Офіцер каже мені, що година вибрана геть невдало, що кардинал за столом і, найімовірніше, нікого не зможе прийняти. І справді, чоловік повертається й каже нам, що Його Високопреосвященство щойно усамітнився у своїх покоях і не може приймати, бо почувається трохи зле, але якщо ми зробимо ласку залишити листа внизу й повернутися завтра вранці, то Він, певно, нас прийме.
Я залишаю листа швейцарському гвардійцеві, що сидить у такій собі ложі, і він, побачивши на конверті графську корону, низько мені вклоняється, і ми йдемо, сміючись із нашого невеличкого візиту до кардинала Антонеллі.
По тому ми їдемо до трьох чи чотирьох викладачів. Що за сходи! Що за кімнати! Що за дух! Боже милий! Я питала signor такого-то й такого-то, з жахом сахаючись від страхітливих створінь, до яких доводилося звертатися.
Дощить, надворі сльота, спускайся десять разів, я знеохочена, знуджена; я сумую за Ніццою та маестро Бреґоццо.
Ми тут наче в лісі!
Мені сімнадцять років! У кожного є якесь місце, вілла, де він у себе вдома, лише ми самі не маємо нічого! Учитися — це добре, учімося, але треба ж і бувати у світі. Я вмираю від того, що сиджу в чотирьох стінах, що всі насолоди, всі розваги, всі величності проходять повз мене!
Ах, якби хто міг уявити собі мою муку!
Мама заговорила про Ніццу, і я довідалася дещо нове. Якось, коли Барнола спитав, чи правда, що я виходжу заміж, він розповів мамі, що в домі Франсіа точилася розмова, і предметом тієї розмови була я. Казали, що я страшна кокетка, така юна й така досвідчена. Рікардо, нахваляючи мене перед матір'ю, сказав, що в мене багато ворогів.
— О! — каже мама, — не вона, ми, можливо, але вона!
— Ні, пані, не вас, а саме її, і вороги особисті, Бутовські. І префектовій наговорили про панну Марі всякої всячини.
Я мов з неба впала! Слово честі! Бутовські, яких я не знаю, з якими ніколи й слова не мовила! Франсіа, префектова! Усі ці люди, що мене шматують, що мене обмовляють! Усі ці люди, що мене зовсім не знають!
Коли я бачила, як вони проїжджають у екіпажі, мені здавалося, що вони мене зовсім не помічають.
Вони пораються коло мене, і то на лихе! Чи пам'ятає хто бідолашного Абрамовича, що помер три роки тому? Він теж був присутній на одному такому шматуванні моєї особи в консула, і «Я став на ваш захист», — сказав він. Мені було тринадцять із половиною років!
Чотири роки тому мені було дванадцять із половиною, і Паттон уже приходив казати мамі, що я ходжу на набережну, аби показувати свою маленьку ніжку. Боже милий! Хіба ж моя провина, що я гарної статури або що в мене маленька ніжка?
О! Тепер я пригадую погляди всіх цих жінок — Буено, д'Озак, Декре, Франсіа! А я ж про кожну з них собі казала:
— Вона дивиться на мене лагідними очима, можливо, я їй до вподоби, я її люблю!
Та що ж я їм зробила!
З одного боку, це втішно: була б я бридка, мене б не помічали. Так, ось воно: я гарна й елегантна, інші жінки цього не люблять, але то було б ще пів біди, якби я належала до їхньої гадючої зграї [sic], та я осторонь, збоку, мене так легко розчавити, обмовити. Я поза всім, становище жахливе: ні світська панна, ні селянка, ні повія.
А всі ці люди мають усюди зв'язки, і моє перекручене ім'я переходить із уст в уста, і мені створюють мерзенну славу! Ще не побачивши того світу, якого я прагну криком, ще не зазнавши його. Створіння самотнє, відкинуте, unprotected; що сміє бути гарною, сміє бути найелегантнішою, сміє завжди вбиратися як ніхто, лишаючись при тому простою! Плюньмо на неї, ось воно що! Боже мій, я їх не звинувачую, на їхньому місці я, певно, чинила б так само.
Тільки я не можу втриматися, щоб не впадати у відчай через свою жахливу долю! Усі проти мене! Усі проти мене, перш ніж дізнатися, хто я така! чи маю я маленьку ніжку.
Усі про мене лихословлять! Усе мені вороже! За що?
Невже за те, що я хотіла любити всіх?
І мною переймаються, багато про мене говорять, я — персона, мене обмовляють!
Ось чому вони всі дивилися на мене в Ніцці!
А я ж гадала, що на мене дивляться приязно! Вони дивилися на мене лише для того, щоб мене очорнити, ганебно обмовити! А я ж їм ніколи нічого не зробила!
А всі ці люди мають усюди зв'язки, і моє перекручене ім'я переходить із уст в уста, і мені створюють мерзенну славу! Ще не побачивши того світу, якого я прагну криком, ще не пізнавши його, я вже підло ним обмовлена.
Як же ви хочете, щоб у мене були добрі наміри, як ви хочете, щоб я не озлобилася на них, як ви хочете, щоб я не виплакала всіх своїх сліз!
[Викреслено: Коли] Я зневажала мізантропів, я казала, що то лихі люди, дурні, що бачать усе в чорному світлі. Якщо найпохмуріший із них почав так само рано, як я, зазнавати чарівних утіх від собі подібних, то я вже нічому не дивуюся. Як не зненавидіти людей, яких ти хочеш любити і які, не знаючи тебе, не знаючи, хто ти така, обмовляють тебе, чорнять тебе, повертаються до тебе спиною!
Дивно. Усі проти мене, вже не проти нас, а проти мене!
Що робити? Плакати, силкуватися завоювати прихильність тих, хто мене зневажає? Я не почуваю в собі вдачі Діогена, і верховна зневага до всього не в моїй природі. То, може, завзято повстати проти своїх дурних гонителів, сама проти всіх... Ні, краще вже я собі голову розіб'ю!
А Бог? Богові й байдужісінько до однієї піщинки більше чи менше в його незмірному пісковому годиннику! Моя смерть йому ніщо, бо мій біль його не зворушує, бо він бачить, як я день і ніч обливаюся слізьми, бо він щомиті бачить, як християнська душа впадає у відчай до краю, і йому до того байдуже!
Немає нікого нещаснішого за мене, бо в темряві відчаю я сумніваюся в усьому.
Що ж лишається людині, яка ні в що не вірить!
Боже мій, відбери в мене ці думки, дай мені увірувати в Тебе, у Твого Сина і в Діву Марію! Боже мій, змилуйся наді мною, Боже мій, яви свою милість!
Свята Маріє, моли Бога за мене! Ісусе, моли Бога за мене!
Боже! Боже! Боже, змилуйся наді мною, прости мені!
Я пригадую свій сон, ось він: я була в театрі, у ложі бенуар навпроти, а в першій ложі ліворуч сиділа Надінька, дружина Олександра. Мені дали цілий пакунок нових сорочок і панталонів і сказали віднести їх їй... Поруч із нею був Одіффре, він ледь зі мною вітається, я простягаю йому руку, і він простягає мені свою, але [рука] його була маленька, червона й гачкувата.
Раптом я згадую, що скрутила в'язи Барнолі й кинула його голову в басейн, але отвір, крізь який має стікати вода, заґратований, голова лишилася в басейні, я благаю, щоб мене відпустили, мене тримають, нарешті я біжу з Діною, якій вдається примусити цю голову зникнути. А на її дверях я бачу іншу, але незнайому, теж відтяту від тулуба й мертву.
Потім я бачу набережну Англійців, і море все вкрите чорними сороками, я дивилася на цих сорок, аж раптом усі вони заходилися бити крилами:
— Що це таке? — спитала я.
— Це тому, — відповіли мені, — що всі вони впіймані в одну величезну сіть.
Я дивувалася, чому птахи не злітають, адже впіймані вони лише знизу. Що дужче тягли сіть, то ближче сороки підступали до берега, страшенно б'ючи крилами, а вільний простір, що вони лишали по собі, заповнювався маленькими білими лебедями, чиї шиї були чудово осяяні сонцем.
Я ще милувалася цими новими птахами, аж раптом попід самим берегом проїхали — по двоє і швидкі, мов стріли, — люди, вбрані в біле, на білих велосипедах, які, хоч і рухалися від руху ніг цих людей, були ще й запряжені, кожен парою чарівних білих коників, що бігли по поверхні води.
Ось, подумала я, я гадала, що ніщо вже не зможе мене здивувати, і нате вам!
Дивний сон, чи не так? Мені б якогось Йосипа, щоб витлумачив мені цих чорних сорок, і цих білих лебедів, і цих білих коней, що біжать по морю.

Примітки

Монсеньйор де Фаллу: Фредерік де Фаллу (1811–1886), католицький політик-легітиміст і письменник, помітна постать у римських католицьких колах.
Кардинал Джакомо Антонеллі (1806–1876), папський державний секретар за Пія IX, якого широко вважали справжньою силою за папством.
Швейцарські гвардійці Ватикану відомі своїми характерними смугастими жовто-синіми мундирами, які, за переказом, розробив Мікеланджело.
«Un Suisse» — швейцарський гвардієць; особиста охорона папи, що від XVI століття набирається виключно зі швейцарців.
signor (іт.) — «пан».
Кокетка: у 1870-х — жінка, що навмисне приваблювала чоловіків і гралася їхніми почуттями; значно сильніше слово, ніж у сучасному вжитку.
unprotected (англ.) — «беззахисна, без покровителя»; Марі переходить на англійську для притиску.
Діоген Синопський (бл. 412–323 до н. е.), філософ-кінік, що відкидав суспільні умовності й жив у цілковитій байдужості до думки світу.
Велосипед: рання форма двоколісного візка, модне слово в 1870-х роках.
Алюзія на Йосипа в Книзі Буття 41, який тлумачив сни фараона. Марі прагне тлумача снів.