Середа, 22 грудня 1875

[Кілька слів закреслено]
Сьогодні ранкові танці.
Ах ти ж шибеник Бйу!
Про це не говорять, я теж. Ця мовчанка рятує мене від нападу розпачу.
Найжахливіше те, що про це говорили з Дивовижним. О! не будемо впадати в розпач на десять сторінок. Це мені псує колір лиця.
Я йшла пішки з Коліньйон, а Дивовижний їхав у екіпажі, я простувала тротуаром (тобто при будинках), але підбор чіплявся за спідницю, що змусило мене сісти в екіпаж. Ми прогулюємося з моїми Граціями, потім я відвожу їх додому й уже мала їхати, коли прийшов Валіцький.
— Ти їдеш? — спитала я в нього. За своєю чарівною звичкою він не відповів.
— Ну ж бо, любий мій, їдеш ти чи не їдеш?
Саме цієї миті Дивовижний проїхав так близько від екіпажа, що я подумала, ніби він спиниться, та він обмежився низьким уклоном із завченою усмішкою й повільно поїхав далі своєю дорогою.
Розумієте, чому я розповідаю найменші дрібниці так докладно? Потім мені, може, забагнеться обожнювати цього мужика, і я лютувала б, якби не записала всього.
Варпаховський обідає в нас, він починає здаватися мені кумедним. До обіду я почуваюся вкрай нещасною, а потім іду вбиратися до Опери.
Я вдягаюся так, як найбільше собі подобаюся. Сукня в стилі ампір, відкрита шия, жодних прикрас, нічого у волоссі. Як назвати цей туалет? назвімо його «Олімп», це трохи претензійно, та хай! Обличчя свіже й сяйливе. Одне слово, як малюють тих напівоголених богинь — із закинутою назад головою, з напіврозтуленими вустами, що відкривають дрібні білі зуби.
Ми приїжджаємо дуже пізно. Три Грації, Одіффре, Турнон і Красень-Денний на своїх місцях. Рікардо заходить до нас. Цілий антракт Одіффре й Красень-Денний були відсутні, я вже починала нудьгувати, коли вони повернулися. Турнон іде зовсім, я починаю сердитися. Та раптом, на останній дії, він повертається.
— Я піду, — каже Рікардо, — бо ці панове хочуть зайти, минулого вечора, по моєму відході, у вас ложа була повна.
І одразу приходить Турнон. Це все, чого я хотіла. Він бридкий і потертий, але пристойний і шляхетний, тоді як одна особа з-поміж моїх знайомих «не зможе сказати того самого про себе».
Ця особа сьогодні ввечері надто гарна, що надає її довгому носові трохи дурнуватого вигляду.
Турнон каже, що прийняття, якими засипають у Ніцці, його нудять, що він віддає перевагу вузькому колу. Якби він знав, що я думаю про те, що він любить! Так, але він цього не знає, бо я з ним згодна, і тітка йому каже:
— Якщо ви не боїтеся знудитися в родинному колі, я буду дуже рада бачити вас у нас, і ввечері теж.
Ми разом виходимо з ложі, та позаяк граф лишив там своє пальто, він іде по нього. На сходах Дивовижний підходить попрощатися й спускається коло мене.
— Як ся маєте, панно?
— Дуже добре, дякую, а ви, пане?
— Дуже добре.
— Я питаю вас про це, пане, бо одна дама знайшла вас сьогодні дуже блідим.
— Я почуваюся дуже добре.
— Скажіть мені, пане, — урвала я його, — чи не ті самі ті жовті черевички, що в них сьогодні був тенор, що й ті, які надіває пані Паскуа, коли співає «Міньйон»?
— А! цього я не знаю!
Позаяк ми вже спустилися сходами, я полишила свого кавалера — точнісінько як зробив би він сам — і ввійшла до салону, тітка й Діна пішли за мною.
І тієї ж миті Дивовижний підійшов до нас і кивнув своїм поплічникам, щоб теж підходили. Йому конче треба когось кликати, у нього просто манія збирати довкола себе натовп, мов ті зубодери та шарлатани, і виголошувати йому купу всячини, всівшись на свою тростину, жестикулюючи, а часом і пританцьовуючи.
Перекинувшись кількома словами з цими панами, я заходжуюся декламувати речитативи з «Цирульника», Дивовижний каже мені щось, а я відповідаю йому фразами з «Цирульника» й дивлюся на нього з дуже байдужим виглядом.
Турнон дуже люб'язний, а я вдаю дитину. Я розповідаю йому, як важко мені було домогтися довгої сукні. Він робить комплімент моєму туалетові й проводжає мене до екіпажа, спотикаючись об мій шлейф і кажучи мені вже не пригадую що.
А тепер ось, дивіться: якби я побачила, як Одіффре спускається сходами Італійського театру з панною де Ґонсалес-Морено чи якоюсь іншою, а потім іде до неї в салон, я б так зревнувала й розлютилася, що качалася б по підлозі з півгодини.
Та позаяк це я, ось яке враження це на мене справляє. Одіффре змалів на дюйм, а я, що ще сьогодні вранці плакала через від'їзд, тепер хочу їхати.
«Ed ha natura si malvaggia a ria», як каже Данте.
Коли ми повертаємося, ще тільки одинадцята, я йду до мами й розповідаю їй про вечір. Мені кажуть, що я закохана й живу лише цим чоловіком. Я відповідаю, що то Турнон мене розважає. Мені кажуть, що в Одіффре така ж вдача, як у мене, і що найкраще, що я можу зробити, — це вийти за нього.
— Та що ви, мамо! — кажу я, хоч і бачу, що вона жартує, — це я, що хочу бувати при дворі, мати ордени, — і вийти за цього малого!
А мама каже, що це нічого не міняє, що я думаю лише про цю Голену Сороку, що я живу лише ним. А я кажу, що в нього дурний вигляд, і опираюся маминій думці, та що більше я кажу, то гірше, бо я вся натхненна, сміхотлива й розвеселена.
А чому, питаю я! Фе, що за жалюгідна вдача!

Примітки

Бйу — пестливе прізвисько Одіффре.
Російською: мужик — селянин; глузливо-зневажливе прізвисько Марі для Одіффре, попри його шляхетство; у російській в оригіналі.
Сукня в стилі ампір (Robe Empire) — сукня з високою талією в неокласичному стилі Першої імперії (початок XIX ст.); до 1875 року — свідоме відродження естетики, що давало статуарний, античний ефект.
Зубодери (arracheurs de dents) — мандрівні знахарі-«дантисти», що до появи сучасної стоматології збирали на майданах юрбу театральними виставами, перш ніж рвати зуби.
Італійською (Данте, «Пекло», про заздрість): «І має вдачу таку лиху й злостиву».
Голена Сорока (Pie rasée) — глузливе прізвисько Марі для Одіффре, що поєднує сорочу балакучість із «голеним» — натяком на його чисто виголене обличчя, незвичне у бородатих 1870-х.