Вівторок, 21 грудня 1875

Що за сон! Я бачила Одіффре, як і в тому літньому сні, наші щоки торкалися, а потім я побачила свою босу ногу на коліні Дивовижного. Це лиха ознака.
Я була в місті у тисячі справ, для своїх кімнат, після чого була в мами і, замість плакати, сміялася, благала повести мене до клубу, тулилася обличчям до стіни, стогнала, а потім оберталася, вибухаючи сміхом. Обличчям до стіни й тупотіти ногою об підлогу — це манера Дивовижного, ось чому вона мені до вподоби і я її повторюю.
Я майже гарна, і на набережній ми бачимо Одіффре. Побачивши його, я відчула себе ніяково — те вчорашнє було дурницею.
Нарешті ввечері велике зібрання, велика розмова. Вирішують їхати до Рима, а потім, якщо в Римі нічого не буде, — до батька, бо треба з цим покінчити. Я цього вимагаю, я цього хочу, я більше не можу.
Само собою, я чекаю й найдужче прагну цього запрошення, і само собою, я його так і не отримую. О десятій я лишаю наше зібрання — досить уже наговорилися про все й про Одіффре зокрема, проаналізували його поведінку від самого початку, і тітка сказала, що тоді слід було відмовитися з ним знайомитися.
— А тепер, — вигукнула Діна, — Марі хотіла б із ним познайомитися, та вже не вийде!
— Ага! — мовила тітка, — ще й стократ легше: і як би він зацікавився, і як би бігав, і як би, без жодного прохання, приносив усі запрошення на світі.
І як же я згодна з тіткою. Та що зроблено, те зроблено. Хіба ж можна було передбачити?
Та хіба ж не обов'язок — прислати запрошення до цього клубу, йому, що є його членом, що нас знає!
Ах! Боже мій, облишмо все це, я не можу писати сьогодні ввечері, я нічого не тямлю.