Понеділок, 20 грудня 1875

Учора я заснула в такому каламутному стані, що нічого не тямила. У розпачі, заплакана, я бачила хвилі свого розуму чорними й бурхливими, мов хвилі Середземного моря в листопаді, а над усім — Одіффре, що стрибає, мов чортеня, ходить до Ґонсалесихи, розглядає її в бінокль. Одне слово, купа дурниць.
Я сказала мамі про своє рішення, вона нічого не відповідає, чи то не слухає, чи то надто слабка, чи то ні на що не наважується — це жалюгідно.
О другій ми йдемо на концерт красних мистецтв, я бліда, мов мрець, у своїй білій сукні. Граф Марков підходить і сідає коло нас. А у великій ложі — члени клубу, серед інших Красень-Денний і Дивовижний. Загалом мало пожвавлення й кляте товариство.
Я розраховувала побачити Одіффре заради цього клятого запрошення, а не побачивши, велю спинити екіпаж перед секретаріатом клубу, і Дивовижного викликають. Він вийшов на ґанок, розглядаючись і питаючи, хто його кликав, з таким милим виглядом, що я ладна була кинутися йому на шию.
— Це ми, — каже мама, — та заходьте-но на хвильку в екіпаж, дуже вже дощ ллє.
— Залюбки, пані, — і він сів коло мене.
— Ну, куди ж ми їдемо? — спитав він, сміючись.
Візник зачинив дверцята й спитав, чи їхати додому.
— Ні, ні, — закричали ми, вибухнувши сміхом, — заждіть!
А пан мовби промовляв: «Мені й тут чудово, викрадіть мене».
Іншого дня я б реготала, мов божевільна, та цього разу я була холодна й тремтлива.
— Ну ж бо, у чому річ? — спитав чоловік, насміявшись разом з усіма…
— Ось, — кажу я, — я хотіла б піти на ранкові танці, і питаю у вас, до кого слід звертатися по запрошення.
Мені хотілося себе задушити.
— Питати треба у Віж'є, — відповів він, — цим відає окрема комісія.
— А з кого складається ця комісія?
— З Віж'є, Барраля й Левіна.
— А! пречудово.
— Але хіба постійний член клубу не має такого права? — спитала моя мати.
— Ні, пані, ні.
На це пані моя мати каже, що в мене часто бувають дивні примхи, що вона не хоче просити запрошення, що, знаючи її в місті віддавна, могли б самі їй його прислати тощо. А Одіффре каже, що «поговорить про це сьогодні ввечері в клубі».
Поза сумнівом, він міг би дати запрошення без жодних труднощів, але нічого не проситиме, бо скажуть, що він просить його тому, що залицяється до мене. Це безглуздо й образливо. Він мав би вигляд, ніби силоміць пхає в двері своїх протеже! Паскудство, бруд!
Прокляття! Мені не треба описувати свого стану — хай судять із того, що діється.
Яка користь знати будь-кого, якщо твої знайомства тобі ні до чого.
Треба було бути в такому розпачі, отупінні й сум'ятті, як я, щоб заговорити з Одіффре про це запрошення. Для інших це була б найпростіша річ у світі, а для нас, що боїмося, що сумніваємося, — це жахіття.
Що ж, ще одне паскудство! Ото вже діло, ось до чого я докотилася! Я більше не плачу. Я надто нещасна, надто принижена, щоб плакати.
Наполовину серйозно, наполовину сміючись, я проводжу вечір, випрошуючи ці ранкові танці. Мені відповідають, що це неможливо і що я їду до Рима.
Та чи певна я цього? У мені все змінилося. Я вже геть не знаю, чого хочу. Ніцца, її товариство й Середземноморський клуб здаються мені суцільним раєм. Мені здається, що лише тут розважаються, лише тут добре, лише тут елегантно. «Qui solo vorrei restare, amar et morir».
Одіффре мене тримає, про це стільки говорили вдома, що мені здається, ніби в усьому цьому є щось надзвичайне. Мені здається, що ця ніццька дурниця вплине на все моє життя. Цей чоловік видається мені моїм, усе, що зі мною стається й станеться, буде лише засобом дістатися до нього. Усі мої плани зводяться до цього нікчеми. Чому я хочу їхати? Щоб повернутися й приймати тут. Я хочу вийти заміж на зло ніццянцеві, приїхати до Ніцци теж заради нього. Я б не дотримала свого слова, якби не записувала своїх найпотаємніших, найскороминущіших думок.
Хай не думають, що в мене якесь особливе кохання чи якась дурниця такого штибу, ні, це не в моїй вдачі. Я скроєна, мов чоловік: гарне обличчя мені подобається, і я аніскільки не соромлюся говорити про це, скільки заманеться. Цей чоловік упав мені в око, він мені до вподоби, я до нього ревную. Він мені опирається — і я люблю його втричі дужче. Що вдієш, це каприз, забаганка.
Я їду, але я повернуся.
Я хотіла б повернутися заміжньою.
І що ж я бачу в кінці всього? Одіффре. Завжди його. Якби він мене кохав, я, мабуть, не кохала б його. Хто мені його втовкмачив? Я й сама не знаю, як це сталося. Від першої миті, ось уже понад рік, він змінювався щодня — то наводив мене на найкращі думки, то плював на мене. Так було не лише відколи ми його знаємо, а й задовго до того.
Тепер мій давній щоденник видається мені неповним: чи казала я, що за відсутності Дивовижного, коли ми його ще не знали, я нудьгувала? Що я вдягалася, виходила, ходила до театру лише заради нього? Якщо я цього не сказала, то кажу тепер, хоча це й так усі бачили й розуміли без моїх слів.
Які тверді були мої бажання раніше! Я хотіла поїхати.
Тепер я і хочу, і не хочу. Мені страх як прикро лишати вродливого ніццянця на поталу всім цим Буено, Робенсон, Ґонсалес. Ах! ця остання: перш ніж піти до Віллісів, Дивовижний зайшов до неї, і до того, і після того розглядав її в бінокль.
Я була там, і ось до панни де Ґонсалес він пішов, а не до мене, її він розглядав у бінокль, а не мене. Поки він був у її ложі, я могла його бачити: він, певно, казав їй щось приємне, бо обличчя дівчини аж сяяло.
Мені він ніколи не казав нічого приємного, завжди ставився до мене або як до байдужої, або як до дівчиська.
Я казюся, коли думаю про дурне вдоволення старого Морено, який сповістив мені новину про моє одруження, а тепер це його дочка у фаворі.
Фе, як це паскудно, фе, як бридко, фе, як принизливо! фе! фе! фе! фе! фе!
Я найнещасніша з усіх на світі, я молюся Богові, як ніколи не молилася, і засинаю вдоволена.

Примітки

Італійською (оперна цитата): «Лише тут хотіла б я лишитися, кохати й умерти».
«Я скроєна, мов чоловік» (Je suis faite comme un homme) — один із найхарактерніших Маріїних самоописів: вона привласнює чоловіче право на відверту тілесну жагу й ревнощі, без сентиментальних оболонок.