Неділя, 19 грудня 1875

Коліньйон не на жарт мене непокоїть, запевняючи, ніби він знає, звідки беруться ці листи. Останній — просто мерзенний, і якщо він знає, що це від мене… Я дуже, дуже стривожена.
Я була в церкві з Діною, небо сіре. На набережній я страшенно боюся зустріти Одіффре, мені здається, що він знає, і ви маєте зрозуміти мій страх.
Та моє вітання як завжди, і я зітхаю вільніше. Це ця Коліньйон мене налякала.
Я сказала, що хочу піти на наступні ранкові танці. Мені зі сльозами відповідають, що це неможливо: ми нікого не знаємо, нас не пов'язує жодна ниточка з товариством, це неможливо.
Мама заливається слізьми, і, бачачи це, я стримуюся й мовчу. Не задля того, щоб поставити це собі в заслугу: якщо я й мовчала, то лише тому, що була втомлена, втомлена, втомлена!
Княгиня Голіцина прислала нам цукерки й російські гостинці через графиню Голеніщеву-Кутузову, що була сьогодні в мами. Бідолашна княгиня, її ж заздалегідь винуватили в забудькуватості, у невдячності. Не цукерки її мене тішать, а сама ця така мила увага. Я завжди її захищала, це мила жінка, доброго роду, добре віддана заміж, і кров у неї не нікчемна.
Щойно западають сутінки й набережна порожніє, я даю собі волю. Заплющую очі й плачу.
Завтра в Середземноморському клубі концерт на користь безкоштовної школи красних мистецтв, я йду до клубу взяти квитки. Я ввійшла через парадні двері, потім мене провели крізь якийсь передпокій і коридор, добре нагріті, добре освітлені, до секретаря, який дав мені книжечку з усіма правилами, іменами членів тощо тощо.
Щасливі ж ці чоловіки.
Цей клуб справив на мене чарівне враження, там панує братерство, домашній затишок, що нагадують монастир. Я вже не дивуюся, що ці панове тікають зі своїх погано освітлених, погано опалених, занедбаних домівок, від хатнього клопоту, недисциплінованих слуг, від дружини в халаті й кепському гуморі, аби податися туди, де все добре, спокійно, зручно, елегантно. У край, «де квітне помаранч, де лагідніший вітерець і легша пташка».
О жінки! не нарікайте, а дбайте про свою домівку; можна було б дати довгі настанови, та я задовольнюся однією: зробіть свій дім якомога схожим на клуб і поводьтеся зі своїми чоловіками так, як поводилися б із ними пані Лаура, Клеманс, Марія тощо тощо, — і ви будете щасливі, і ваші кляті чоловіки теж.
Лофтус видається мені вже менш вродливим, він був у екіпажі з Ліч. Я ревную.
Щоб піти на ранкові танці, потрібне запрошення від постійного члена клубу. Єдиний, кого я знаю, — це Одіффре, і я йду в Оперу, щоб попросити в нього це запрошення, щоб випрохати його. Фе! Я зціплюю зуби від самої цієї думки. А якщо він відмовить? Та під яким приводом? Хіба я не гідна йти туди, куди ходять усі.
О нещасна, ти ходиш лише туди, де платять, так, туди ти підеш! Де платять, де платять, де платять. Більше нікуди!
І ще хочуть, щоб я була свіжа, та хіба це можливо! Я дуже сильно паленію, коли бачу, як Одіффре заходить до своєї ложі з Красенем-Денним. Це для мене вже не чоловік, це ранкові танці.
Ґалюла набридає мені дві дії й антракт. Одіффре встає й бере капелюха.
— Ось Одіффре йде до Віллісів, — каже Ґалюла.
— А де ж вони? — кажу я, оглядаючи залу.
— Не тут, вони сьогодні приймають у себе.
— Прийняття? — спитала я, вколота.
— Так, невеличкі танці, здається.
Ось і все, удар влучив. Усі приймають, навіть Вілліси, яких я ставила так низько. Лише ми, лише ми, лише ми! Це мій кошмар, це моє лихо, це моя близька смерть!

БОЖЕ МІЙ, СПАСИ МЕНЕ! ЗМИЛУЙСЯ НАДІ МНОЮ!

Ці великі літери — це півтори години голосінь, шматування душі, люті, сліз, ображеного самолюбства й дві години молитви.
Я вичерпала всі слова, я вичерпала всю свою снагу, у мене вже немає ні терпіння, ні сили.
Цей день буде останнім таким бурхливим. Я буду спокійна, я здійсню задум, який навіяв мені Бог.
А ще в мене є один засіб — мій голос, а щоб його зберегти, треба берегти здоров'я. Ще тиждень такий, як сьогодні, — і прощавай, спів.
Ні, я буду розважлива, я молитимуся Богові. Я поїду до Рима. Я в розпачі, я проситиму Папу помолитися за мене. У своєму безумстві я на це сподіваюся.
Завтра я розповім мамі про свій задум.
Допоможи мені, Боже мій!

Примітки

Цитата з арії Міньйон «Чи знаєш край…» (опера Тома за Ґете) — про Італію, край, «де квітне помаранч».