Понеділок, 13 грудня 1875

[Два рядки закреслено]
Бувають дні, що повторюються так достеменно, аж дивуєшся, ніби тобі це наснилося, і часто не можеш дати собі ради зі своїми спогадами.
Сьогодні, наприклад, я поїхала на прогулянку з Ольгою у відкритій колясці, ми зустріли Одіффре, а потім поїхали з тіткою до Рюмпельмаєра, точнісінько як минулої весни, одного дня, уже не пригадую якого.
Дорослі їдуть за нами в ландо, а я бавилася тим, що щомиті відривалася від них: їхала набагато швидше й звертала в усі вулиці, знайомі й незнайомі, тож, завертаючи біля міського саду, я наїхала на фіакр і пошкодила йому колесо.
Він підійшов, знявши капелюха, а я відповіла йому з великою величчю, що йому нема чого хвилюватися, бо я заплачу.
Юрба людей, як учора, і ми справляємо неабияке враження, почасти завдяки розкішному хутру, що править нам за килимок під ноги.
Ґонсалес кривляється мені з балкона клубу, а Бібі вітається знизу, а тоді дивиться зі схвальною усмішкою.
Робенсон, бліда й кощава, проїздить, але я пропускаю їхню зустріч. Діна бачить її й розповідає мені згодом. Вона була в закритій кареті, а він — пішки, він не встиг привітатися й застиг на місці, дивлячись услід кареті, що віддалялася, поки її було видно, не ворухнувшись і не відвівши очей.
Уявляєте, яке враження це на мене справляє. Я б скрутила цій панні шию. Та так скрутила б! Однією рукою взяла б її за голову, другою за плече і скрутила б, як викручують мокрого рушника.
А може, він спинився без жодної задньої думки: коли проїздили ми, він теж спинявся і, спершись на руку Розі, дивився на нас із батьківською усмішкою. Свиня!
День спогадів. Ольга розповідає мені про переддень пікніка на Лу, коли ми всі були на терасі, а чоловік у білому ввійшов через садову хвіртку, у темряві наткнувся на дідуся, мало не впав на купу каміння й нарешті нас знайшов. Я пам'ятаю, як вдивлялася в темряву, чи не їде фіакр, і як чекала на дев'яту годину.
Ах, яка ж я була щаслива, як веселилася, яким прекрасним усе мені здавалося, якою королевою сили-силенної речей я себе вважала!
А ще, коли після дня, проведеного в домі, із зачиненими віконницями, я приймала свою другу ванну в маленькій блакитній кімнатці, заледве освітленій останнім промінням сонця, що цідилося крізь жалюзі, я співала, мов небесна пташка, обличчя моє сяяло, і нарешті, як у Саетоне, я виходила, і ми йшли купатися в морі.
Якби ви знали, яка я принижена, ви б щиро мене пожаліли.
А тепер хай готуються бачити мене розлюченою.
Я вдягаюся до театру — сукня в стилі Марії-Антуанетти. Я як завжди, точніше, гарна.
А екіпаж не приїздить!!! Capite?
Я чекаю до десятої, а о десятій, накинувши халат і розпустивши волосся, з'являюся в мами в настрої, який неважко собі уявити.
І, наполовину сміючись, наполовину плачучи, питаю, коли мене відвезуть до Рима.
Тоді починають говорити про Одіффре, щоб відвернути мене від моєї думки, але я, затуливши обличчя руками, ховаю усмішки й говорю суворим голосом. Тітка каже, що я повернуся за два тижні, бо два тижні — це все, що я можу витримати, не бачачи його. Валіцький каже, що в нього було б менше витримки, ніж у мене, навіть пробувши у від'їзді менший час. Мама порівнює його з вороном у фраку, Діна теж щось докидає, але я тримаюся так стійко, що за годину становище з комічного, яким воно було, стає геть трагічним: мама плаче й накликає на свою голову всі мислимі лиха, тітка кричить, Валіцький посміюється, Діна корчить страдницькі міни, а я, затуливши обличчя руками, в полоні найбільшого розпачу.

Примітки

Рюмпельмаєр — славетний віденський кондитер із чайними салонами в Ніцці.
Лу — річка й мальовниче урвище поблизу Ніцци, популярне місце для пікніків.
Robe Marie-Antoinette — сукня в стилі відродження XVIII століття, модна у 1870-х роках.
Італійською: Capite? — «Розумієте?»