Неділя, 12 грудня 1875

Я забула сказати, що два дні тому Фіулулу був у нас, і пан Барб'є теж. Барб'є — добрий старий пан із клубу Массена, давно нам знайомий, що був другом графа де Баррема, який помер минулої зими.
Я ходила сама до церкви, а звідти до Ніни.
Поснідавши в неї, я беру Джиро, і ми йдемо пішки до нас. Була вже пів на другу, і на нас дуже задивлялися. Та начхати мені на це. Стоїть чудова погода й сила-силенна люду, коли ми виходимо. Музика щойно дограла свою останню ноту, і екіпажів було стільки, що наш спинило цією юрбою, саме перед міським садом.
Де Ґонсалес-батько, ідучи пішки в юрбі, чарівно мені вклоняється й підходить, тоді як Дивовижний, що був із ним, вітається й лишається позаду. Нікчема!
Та рух відновлюється, і ми рушаємо ступою посеред живоплоту, утвореного ніццькою молоддю.
Усі вони поскидали капелюхи, і мені здалося, що я — «королівна, яку вітають, коли вона проїздить мимо».
Ми зустрічаємо Дивовижного сто разів, і він, зійшовши зі свого візочка, вшановує мене другим помахом капелюха. Тварюка!
Я розважаюся, регочу, мов божевільна.
Схоже, я не змінилася: графи де Лессер і Дунін-Барковський, з якими я познайомилася в Остенде, упізнають мене і, зустрівши в каретнику, куди я йду замовити коляску-плетінку на завтра, просять дозволу прийти засвідчити свою шану — дозвіл, який я даю.
Варпаховський обідає в нас, і одразу по обіді я піднімаюся до себе, і ми зачиняємося з Джиро, щоб реготати без жодної причини й базікати про Дивовижного. Ольга щомиті й усіляко дає зрозуміти, що шалено в нього закохана, а коли я питаю:
— Ну ж бо, зізнайся, ти його кохаєш?
— Ні, присягаюся, що ні! — відповідає вона мені.
Чому ми так сміялися? Delectabile tempus! З якою насолодою я згадуватиму це згодом.
Усе домовлено про встромлення «Ти згниєш» на ґрати. Це буде напередодні мого від'їзду.
О дев'ятій, коли служниця збирається йти, мені подають візитівку: Альбер Поль Ґотьє.
Я загортаюся в хутро, спускаюся й заскакую того велетенського хлопця в передпокої.
Салони не освітлено — ціла морока. Та я не церемонюся й веду далі свої шалені веселощі перед ніццянцем, що п'є з нами чай до одинадцятої.
Тоді, мов змовниці, тихенько й з тисячею пересторог, ми з Джиро сідаємо в екіпаж, поки тітка ще в салоні, і їдемо гасати містом, регочучи й курячи.
Ми вирізали трефового короля, пришпилили йому шпилькою на груди велике червоне серце, пробите стрілою, і, вклавши його в конверт, на якому Джиро пише цю адресу:
панові Емілю д'Одіффре,
Башта Одіффре,
кидаємо це до поштової скриньки.
І нам здається, ніби ми звершили вельми важливу справу.
Тітка, через те що Одіффре був із де Ґонсалесом, каже мені, що він залицяється до його доньки. І я страшенно ревную.
А чому ж? Я ж бо ним більше не переймаюся, я ж бо його не кохаю! Та байдуже, я однаково страшенно ревную. Я не хочу, щоб мені його забрали!
А мій вродливий незнайомець, той геть прекрасний. Я знаю, хто це! Це лорд Лофтус, той інший не був лордом Лофтусом, той інший був мов лантух, а оцей — Лофтус! тепер я пригадую! Я пригадую його в Бадені, він часто бував із леді Фолкнер, йому було тоді сім років, він був ще дитиною. Я пречудово його пам'ятаю, о так, я певна, це він…
Я його хочу, я хочу його обожнювати.

Примітки

Цитата з невідомого романтичного вірша чи пісні, що передає миттєве відчуття Марі, ніби з нею поводяться як із королівною.
Латиною: Delectabile tempus — «солодка пора».
Баден — Баден-Баден, модне німецьке курортне містечко, яке полюбляла європейська аристократія.