Субота, 11 грудня 1875

Вода у фонтані ще опівдні була замерзла.
Я марно шукала в юрбі свого вродливого незнайомця.
Де Ґонсалес приїхав. У Одіффре відчинено, але самого його не видно; він, певно, заклопотаний тим, щоб вижити звідси мачуху.
Сьогодні вранці в мами зачепили мою муку.
— Боже мій, тату, — каже моя мати, — навіщо ви про це говорите, це все одно що ятрити рану розпеченим залізом!
Почали з розмови про шлюб, і я сказала, що вийшла б заміж хоч зараз і за будь-кого, аби тільки щось змінити.
— Але, — казав дідусь, за своєю звичкою не слухаючи, про що йдеться, і немов повільно накручена катеринка, — але кожна мати має силкуватися видати доньку заміж якнайшвидше.
— Та не про те мова, дідусю! — кажу я.
— Кожна мати, — вів він далі, — мусить…
— Та не про те ж ідеться!
— …силкуватися видати доньку заміж якнайшвидше, бо…
— Та змилуйтеся, зрозумійте ж, що не в цьому річ.
— Бо, — повів він далі, не звертаючи ані найменшої уваги, — бо уяви собі, ти, наприклад, пташечка, і ти будеш оточена дітьми.
— Заради всього святого! — кричала я, не тямлячи себе.
— Тату, — каже моя мати, — це не задля того, а щоб змінити спосіб життя.
— Як це?
— Так, щоб жити, як усі, — повела вона.
— Але це залежить від вас.
— О! ні, — кажу я повільно, — не думаю; якби це залежало від них, вони не змушували б мене так страшно страждати.
Наводжу це як невеличкий зразок наших щоденних розмов.
Приємно, еге ж?
Незнайомців троє: той, що вклонився, інший, якого я бачила наступного дня й який лише нічогенький, і красень.
Сьогодні ввечері ми йдемо в Оперу. Я добряче розважуся, але, повернувшись, плакатиму. Ось що кажуть карти. Побачимо, чи справдиться. Щойно оголосили обід.
— Чому ви не йдете на ранкові танці в Клубі? — спитала мене Коліньйон.
— Бо я не хочу, щоб описували мої груди й мій зад, як описали груди й зад Робенсон.
І справді, Гостру американку порівняли з Венерою Мілоською. Бідолашна Венера Мілоська! безглуздий журналіст!
О ці карти! Та їх у вогонь кинути годилося б! Замість плакати, я провела чарівний вечір. Давали «Попелюшку», я чекала на порожню чи майже порожню залу — так воно й вийшло. З якоїсь чудної примхи я вбралася в блакитне. Велика сукня зі світло-блакитного шовку, геть однотонна, з товстою рюшею внизу спідниці, чий шлейф квадратний. Облеглий ліф, облеглі рукави, лише до ліктя, перед розкритий якось геть особливо — ні круглий, ні квадратний, ні овальний, не знаю який. Та все разом було чарівне, та й сама я дуже гарна.
Пепіно дивиться на мене з-за колони.
— Ось і син! — каже тітка.
— Ось Еміль, — каже Діна.
Я бачу сірий редингот у ложі № 1, паленію й заходжуюся розглядати в бінокль якусь бідолашну невинну особу, що мені нічого не зробила.
Заледве рум'янець мій минув, як заходить Пепіно, серце моє ще калатало, коли я казала йому добрий вечір.
Цей милий ніццянець дуже кумедний, він страх як забавляє, ми flirtons (фліртуємо) весь час, потім приходить Рікардо, Пепіно хоче втекти, але я лагідно його затримую.
Я не сподівалася на цю ласку від славетного нікчеми, та однаково прийняла його з дивовижною простотою.
Пепіно одразу втік, але я вже досить ясно показала, що він до мене залицяється, тож він міг піти спокійно.
— Я мав сьогодні ввечері навідатися до вас, пані, — каже він, — але подумав, що лишати візитівку о дев'ятій вечора — безглуздо, тож прийшов до театру подивитися, чи ви не тут, і таки застаю вас у театрі. Ні, справді, це не задля красного слівця, я кажу правду.
— Я вам вірю, пане, ви щирі, — кажу я.
Та повернімося до Дивовижного, чий візит — справжня втіха для Рікардо: бідолаха матиме що розповісти, дрібничку, та все ж щось.
Бібі досі гарний, і його лицемірна губа мені досі подобається. У його обличчі є щось привабливе. Чи справляє він це враження на всіх, чи лише на мене?
Він приїхав із Флоренції. Він бреше, він їздив до Рима по тенора.
Лихий Пепіно наговорив купу вельми потішних злостивостей про дирекцію Опери.
Рікардо йде, щоб «лишити Одіффре вільне поле».
Одіффре цього й не треба було: він мило балакає з нами, але зовсім не так, як раніше, — здається, ніби його відрекомендували лише вчора, тоді як у перші дні нашого знайомства він здавався другом десятирічної давності.
Мені більше до вподоби теперішній пристойний тон.

Примітки

«Попелюшка» (La Cenerentola) — опера Россіні (1817).
В оригіналі англіцизм flirtons — «фліртуємо»; модне на той час запозичення з англійської.