Неділя, 5 грудня 1875

Я проспала до полудня й застаю Варпаховського за сніданком. Це наполовину сліпий пан, але мені здається, що він сліпий і морально, і фізично.
Я втомлена, йде дощ, і я цілий день лишаюся вдома.
— Якби я лише могла передбачити, — вигукує тітка за сніданком, — що ви злигаєтеся з Одіффре! Ах! Боже мій! Якщо ви й далі панькатиметеся з цими мужиками, я вас прокляну!
Вона каже це, бо від самого ранку я тільки й торочу про старого.
Нам нарешті вдалося роздобути «Фанні Лір», цю книжку, написану коханкою нещасного великого князя Миколи Костянтиновича.
Вона описує їхню першу зустріч, я читала вголос у їдальні.
— «Він узяв мене за руку й, сміючись, сказав: Це ви називаєте рукою? та це ж пташина лапка!»
— О, — урвала тітка, — це вже хтось казав, так само як і: ви плаваєте, мов рибка, — вела вона далі, поки я паленіла, мов вишня.
— Хто казав, — питає мама, — він?
— О! мамо, благаю вас, не змушуйте мене паленіти через дурниці! — вигукнула я, паленіючи дедалі дужче, схиливши голову над книжкою, бо в мене на очах виступили сльози — і від мого рум'янцю, і від чарівного спогаду.
Та що вдієш! або тобі шістнадцять, або ні.
[На полях: Не розумію, яку втіху знаходить моя родина в тому, щоб роздмухувати цей вогонь! Просто дивовижно. Та моя родина — ідіоти.]
Я гадала провести сімейний вечір і хотіла лягти о дев'ятій, та всі Сапоженікови приходять на обід, та ще й у оперних туалетах, і я йду з ними, вбрана й зачесана точнісінько як учора. Юрков виходить біля клубу Массена, а Марі почувається зле й вертається, тож до театру ми приїздимо лише втрьох.
Леон у своїй ложі, але я не кривляюся, бо з ним і коло нього всі Арсони на світі, дівчата й хлопці. На першому антракті ми з Джиро мало не вмерли зо сміху, і я сховалася за неосяжною особою Ніни, зчепивши руки в неї на животі: руки в мене довгі, але, віддаймо їй належне, їх заледве вистачило, щоб обхопити її стан. А чому, спитаєте? Бо Татусь нахилився до однієї з Арсонок, що була в сусідній ложі, і його ніс яскраво вирізнявся на тлі білизни колони, і я сказала:
— Поглянь, Джиро, ніс Леона такий білий, що зливається з білизною перегородки між ложами.
Ми були на першому ярусі, і люди з партеру, брат Пепіно, підглядали за нами, і Джиро почала сміятися, а я мало не задихнулася.
Я починаю почуватися в Опері, мов у «Французькому», мов удома.
Кресчі в сусідній з нами ложі й вітає мене розкішним поклоном, на який я відповідаю недбалим кивком і усмішкою гордовитої поблажливості.
Леон увесь час розглядає мене в бінокль, потім виходить на передній край своєї ложі, дивиться на мене, надіває капелюха і за мить опиняється в ложі Кресчі, де лишається кілька хвилин.
Жодної знайомої душі, а я весела й вдоволена. Як і домовлялися, мама приходить по мене о десятій, о пів на одинадцяту ми їдемо, і водночас із нами — Леон. Який чарівний шибеник.
Та була в нас і ще одна розвага — Ґуілья, наш вісімдесятирічний сусід, дядько Саетоне. Ми розглядаємо його в бінокль і сміємося, а він дивиться на нас і всміхається. У нього понад дві перуки, як у герцога Брауншвейзького. Ми мали з ним справу під час купівлі вілли, як із сусідом.
За обідом Сапоженікови, Юрков, Варпаховський та всі інші тільки й говорили, що про Одіффре. Говорили про його любовні перемоги, про спустошення, які він чинить, Марі дійшла до того, що сказала, ніби він міг би пошити собі королівську мантію з самих лише сердець. Мама й тітка розповідали про його успіхи, тож я знову розпалилася: я ладна була плюнути на нього, та його так вихваляють, що моя дурна голова знову закрутилася, і я знову думаю, що він — найвродливіший з-поміж усіх Дон Жуанів.
Завтра я надішлю йому ось це:
Нещасний!
Якщо ти й далі вчащатимеш до Гро, твоїй репутації серед жінок настане кінець! Ти станеш Шуловським (я навмисне пишу це прізвище неправильно). І тоді ти вже справді згниєш у пороках. Не будь так часто з Гро, він тебе занапастить. Це я даю тобі дружню пораду.

Примітки

«Фанні Лір» — скандальні мемуари американської авантюристки Гаррієт Блекфорд (під псевдонімом Фанні Лір) про її роман із великим князем Миколою Костянтиновичем, видані 1875 року.
Карл II, герцог Брауншвейзький (1804–1873) — славетний дивак, що розтринькав статок у Парижі й Женеві; був відомий своїми численними перуками.