Субота, 4 грудня 1875

Учора на вокзалі Одіффре підійшов до мами, що їхала до Монако. Вигляд у нього був найпаскудніший у світі — у довгому жовтому пальті, розстебнутому й розхристаному, у товаристві Гро та Маєра, колишнього банкіра.
Треба бути мною, щоб дійти до такого приниження — перейматися якимось Одіффре. І мені дуже соромно, ось тут уже справді соромно й ніяково. Ніццький мужлай, що паскудить себе товариством якихось Гро і Ко, фе! Поки він поводився добре, то ще сяк-так. Та тепер — театр, співачки, кокотки й Гро. Він геть забруднився цим. Може, ви й не повірите, та я однаково скажу. Я не лише його не кохаю — я ним навіть більше не переймаюся, він видається мені мужлаєм, паскудником, нікчемою. Я хотіла сказати «принизливим», але це занадто, це наводило б на думку, ніби він для мене щось важить. Я більше не хочу обсипати його лайкою, він на неї не заслуговує. Дрібний ніццький фертик. Ecco.
До речі про Одіффре, мамі він учора наснився. Вона бачила велику церковну процесію, а позаду всіх, на двоколісному возику, дуже високому й геть чорному, Одіффре в чорній сутані з білим хрестом на грудях.
— «Мамо, поглянь, — кажу я їй, показуючи на Одіффре, — ось добрий і справжній католик».
На цих словах вона прокидається. Цей сон не віщує Одіффре нічого доброго.
Якби він міг подохнути, він зробив би мені приємність. Я зичу лиха всьому світові.
Я плакала в мами, а за сніданком оголосила, що візьмуся вивчати спів і стану актрисою. І я це зроблю, якщо Бог зволить зберегти мені голос, я це зроблю. Це єдиний для мене спосіб здобути ту славу, якої я прагну. За яку я не вагаючись віддала б десять років свого життя. Я не можу зацвісти цвіллю!
Мені потрібен галас, блиск, слава! І я їх матиму, Deo juvante.
Ще не бувало, щоб чогось дуже хотіли — і не дістали. У мене найширші в світі задуми. Я журюся через брак товариства. Та хай йому грець, усьому цьому! Хіба ж цього я хочу!
Стократ ні! Тисячу разів ні!
Я народжена бути визначною жінкою, байдуже чим і як.
Усі мої пориви линуть до сильних світу цього, до коронованих голів, лише вони мені рівня, решта — у мене під ногами, так низько, так низько, що аж дивовижно.
Я буду славетна, я буду велична — або помру. Не може бути, щоб Бог дав мені цю gloriae cupiditate, як Северові, дарма, без мети. Мій час прийде, і я вірю в це так твердо, що плюю на все й на всіх. Я щаслива, коли думаю, як сьогодні.
О мій голосе!
Я ходила на музику, людей було багато, та нічого цікавішого за Віж'є.
Побачивши її, я скрикнула. Годі собі уявити щось безглуздіше, химерніше й смішніше.
Ми ходили в Оперу взяти ложу на сьогоднішній вечір, дають «Цирульника», мою улюблену оперу. Я знаю, що Дивовижного там не буде, він на кілька днів у Ментоні, він сказав це мамі. Та мені байдуже. Я ніколи не пробачу собі, що переймалася таким паскудником. Я витаю в золотих хмарах. Я прагну чогось нечуваного, казкового, я хочу явити себе світові. Я хочу бути славетною. Я співатиму.
Дивно, але вся італійська трупа мене вітає.
Сьогодні ввечері ми в ложі № 2, а навпроти, у ложі № 2, — старий клятий шкапа.
На мені моя сукня в стилі ампір, у якій я найбільше собі подобаюся, зачіска олімпійської богині й волосся, що спадає нижче пояса й природно в'ється на кінцях. Обличчя сяйливе й свіже, не червоне, мов roastbeef чи мов Елена Говард. На мене, як завжди, дуже задивляються, але провідати нас приходять лише Біховець і кардинал Антонеллі.
[На полях: Це Антонова прозвали кардиналом Антонеллі.]
Коли Біховець лишається сам, мені вільніше. Виходить, що як не син, то батько, як не батько, то пес, як не пес, то кінь — але цього вечора лише батько. Він розглядав мене в бінокль, мов божевільний чи мов друг. Я не заважала й не дивилася в його бік, щоб він міг роздивитися мене досхочу, бо ж сьогодні ввечері я була дуже собою вдоволена. Генерал, як завжди, чарівний.
— Ось що, — кажу я йому, — знаєте, що я зараз зроблю?
— Що ж ви зробите, панно?
— Я буду дзеркалом.
— Як це?
— Дивіться.
І я прибираю позу Татуся: він кладе руку на бар'єр — я роблю те саме, він спирається на руку — я спираюся на свою, він відкидається в кріслі — я відкидаюся у своєму, він грається ланцюжком — я граюся стрічкою, він сідає недбало й кладе руку на коліна — я наслідую, він упирає кулак у бік — я роблю те саме, він смикає себе за вухо — я теж смикаю себе за вухо, нарешті він крутить вус — а я вдаю, ніби кручу свій уявний вус.
Я сміюся, і він лагідно мені усміхається.
Генерал сміється, Діна сміється, тітка сміється. Щохвилини Татусь змінює положення руки — а я наслідую його, мов найвірніше дзеркало. Це остання дія, театр напівпорожній, і я вільно веду свою гру до останньої миті. Він надіває пальто — я надіваю шубу, він підходить до бар'єра — я теж. Завіса опускається, я на мить спиняюся, перш ніж вийти, Татусь робить те саме, дивиться на мене й знімає капелюха.
Праворуч нікого не було, ліворуч чотири ложі стояли порожні, тож вітався він саме зі мною. Хіба що з кимось унизу, та ні, адже він дивився на мене.
Я виходжу, підстрибуючи з радості. Поки ми чекаємо на екіпаж, велетенський Пепіно підходить мене привітати.
— Чи ви хворі, що вас більше не видно? — кажу я йому.
Я заявляю Антонеллі та генералові, що оце раптом закохалася в старого Одіффре, і вони садовлять нас в екіпаж.
Я повертаюся, сміючись, весела, і базікаю про Татуся.
Та опинившись перед дзеркалом: Ах! тіточко, скажу я, мов Розіна: a che serve lo spirito, [a que ?] este giova la bellezza fra quattro mura, mi hare d'esser proprio in sepoltura! — і я заливаюся слізьми, бачачи себе такою гарною, бачачи свої божественні руки й шию.
— Краще душити дітей одразу при народженні, — кажу я крізь сльози, — ніж мордувати їх так, як ви мордуєте мене! З чого ви зроблені! З дерева, з мармуру! Невже вам байдуже бачити, як я роздираю собі душу!
— Та що ж робити!
— Що робити! А що роблять інші! Ах! та ви ж нікчеми! Кожен дбає про своїх дітей, а ви! Вам байдуже, що я плачу, що я страждаю, що я цвіллю беруся! Я не хочу цвіллю братися, не хочу, не хочу, не хочу! Чуєте!
— Та де ж узяти грошей!
— Навіщо гроші, бувати в товаристві нічого не коштує, хіба ж Біховець вам дорого коштує, хіба Пепіно вам дорого коштує? То інші коштуватимуть більше! Боже мій, Боже мій!
Благаю вас, не смійтеся, ви, хто ніколи не читатиме цього щоденника, — якби ви були на моєму місці, ви б мене зрозуміли й плакали б, як плачу я. Мені сімнадцять років! Уже чотири роки мені кажуть: Зачекай, коли підростеш, усе зміниться! Я чекала, я виросла! Мені сімнадцять! Я цвіллю беруся, я, що хочу жити бігцем, я, що палаю гарячкою життя, я, що хотіла б усе ввібрати, усе заполонити, бути скрізь, — я закута, схована, самотня, нещасна! Боже, Боже, Боже, Боже, Боже! Не знаходжу інших слів, окрім цього. Боже! Боже!
Боже! та почуй же мене. Боже, змилуйся наді мною!
Боже, повернися до найнещаснішої зі своїх створінь, Боже, будь добрий. Боже, будь милосердний! Боже, не будь завжди Богом помсти й кари. О Пресвята Діво Маріє та Ісусе, моліть за мене Бога!

Примітки

Фертик — застаріле слівце на позначення чепуруна-франта (пор. гульвіса для viveur).
Італійською: Ecco — «ось і все», «отак-то».
Латиною: Deo juvante — «з Божою поміччю».
Латиною: gloriae cupiditate — «жадобою слави»; вислів Тацита про імператора Севера.
«Цирульник» — «Севільський цирульник» Россіні (1816).
В оригіналі англійською: roastbeef — ростбіф; тут як глузування з рум'яного «англійського» обличчя.
Італійською (арія Розіни з «Севільського цирульника», Марі цитує з пам'яті з помилками): «Нащо мені розум, нащо краса в чотирьох стінах — однаково що в могилі!»