Середа, 24 листопада 1875

Я проспала дванадцять годин, а під час примірки в Лаферʼєр мені стало млосно; щоправда, мене протримали на ногах дві години з цими клятими сукнями.
Ми замовили в Біндера восьмипружинне ландо на пʼять місць, темно-синє, найгарніше, яке тільки буває, ціною шість тисяч франків, і дюк того самого кольору ціною тисяча вісімсот франків. Дюк — для мене. Я вже бачу, як сама правлю цим маленьким екіпажем у Ніцці, навесні!
«Чи знаєш ти край…»?
Сьогодні вранці я розгнівалася, як ото через Одіффре. Сукні мені не пасували — хоч головою об стіну бийся, як ото через Одіффре.
Повертаюся з театру, дивилася «Подорож на Місяць», оперу-буф-феєрію, новий успіх Оффенбаха.
Ах! але був з нами один кавалер, безглузда бовдуряка, Вінслоу. Нудно було до смерті, зате я завдяки йому говорила англійською. І, говорячи англійською, я весь час думала по-ніццянському. Ось бачите, який світ дурний: якби в Ніцці побачили юнака, що цілий вечір розмовляє в моїй ложі, то сказали б… ні, нічого б не сказали — сказали б, якби цим юнаком був Одіффре.
Я говорила Берті про Робенсон, Берта від неї носа верне, Ґонсалеси вернуть носа від Берти. Усі один від одного вернуть носа. Хіба не кумедно?
— Чи поїдете ви до Ніцци? — спитала я якось у Робенсон.
— Ні, мама вважає, що товариство в Ніцці надто строкате, — відповіла вона мені.
Ви тільки гляньте, яка пиха!
Ах! вона повернулася заради свого Еміля, якому повʼязувала краватки. Здається, так заведено. У Бадені Берта вічно мала якийсь клопіт із краваткою Ремі, а в Ніцці Робенсон теж вічно мала якийсь клопіт із краваткою пана дʼОдіффре.
Коли цей шибеник удавав, ніби залицяється до мене, я теж, щоб не відставати від інших, говорила про його регату і навіть про його капелюх. Здається, так треба.
Завтра мені нічого приміряти, що ж я робитиму? Як це — що робитиму! А мій роман, я ж бо його не кидаю, він просувається. Зараз я шукаю для сюжету якусь безвихідь.
Треба все заплутати, треба змусити мою героїню — себто мене — страждати, треба змусити мого героя, Одіффре, накоїти жахіть, треба вплутати сюди наївну дівчину, Ольгу, треба змусити її стогнати. Ні, ось побачите, вийде дуже гарненько.
Якщо, як я сподіваюся, я завершу цей шедевр і пущу його у світ, він матиме успіх у Ніцці й наробить скандалу, бо там будуть пані Фужер, пан Дивовижник, пан Тюлюля, пан Ліжʼє, пані княгиня Ліжʼє, пані Серветка тощо тощо.

Примітки

Дюк (фр. duc) — легкий низький відкритий екіпаж для самостійного правління. ↩
«Чи знаєш ти край…» (в оригіналі французькою: «Connais-tu le pays») — арія Міньйон з опери Амбруаза Тома за Ґете, про тугу за Італією. ↩