П'ятниця, 19 листопада 1875

— Приходьте до нас сьогодні ввечері, — сказала мама Дивовижному, коли ми бачилися востаннє.
— Дуже вам дякую, пані, — відповів Дивовижний, — але сьогодні ввечері в мене купа справ у місті, і мушу побачитися з безліччю людей у справах, іншим разом — залюбки.
— О! іншим разом, — сказала мама, — то вже ніколи не буде, бо післязавтра моя сестра й донька від'їздять.
— Ні! невже! Та ні, ви не їдете. Панна ж не їде, чи не так, ви не їдете, панно?
— Авжеж, пане, я їду.
— Але за тиждень вона повертається, — урвала мама.
— О! тоді, — вигукнув Дивовижний, — тоді їдьте, їдьте швидше, рушайте негайно, негайно.
Чому він так сказав? Клятий пес, отакої!
Ах! ці Одіффре, ці Одіффре!
Та всі вони! Клятий синок — сам по собі страхіття, а клята дочка, його сестра, що так лихо про мене говорила: «Я скажу про це Емілю — негоже водитися з людьми без статків і без репутації: вони ж не можуть повернутися до Росії», — ось що вона каже. О мерзенне дівчисько. Коли в тебе мати, що народжує дітей з носами, як у Еміля, та які кліпають очима, то так високо не задирають голову.
Ні, ви тільки гляньте на цей вічний поговір, що переслідує мене! Боже мій, лише Ти знаєш, як ці наклепи мене засмучують і ображають.
Та що там! Ні, не це я хотіла сказати. Сьогодні ввечері я говірка, базікаю з тіткою, скаржуся на Марі Одіффре, а вона відповідає мені, що Марі Одіффре — вулична дівка, погань. Я ж їй доводжу, що та заслуговує на всі кари за те, що, не знаючи мене й спираючись на мерзенні плітки, склала про мене погану думку, а надто за те, що так негідно мене обмовляла.
Хапаю аркуш паперу й пишу:
Старий клятий пес!
Твоя дочка більше не кохає Гнома,
вона закохана у швейцара Італійського театру, що страх який гарний, і я відсилаю це до Ніцци Діні, яка відправить його так, ніби воно з Ніцци.
Мені хотілося вити сьогодні вранці, але я стрималася — надто вже це було б по-собачому. Я зітхаю й сміюся.
Це кумедно.
— Боже, — сказала я вчора тітці, — то ви гадаєте, що я можу бути закоханою! Те, чого я хочу, — це багатство. Якщо моє серце й б'ється, то лише коли я бачу розкішні екіпажі та чудових коней, а якщо я й хвилююся, то від жадання все це мати.
Ні, пані, навіть якби я когось і кохала, та розкіш, яку я тут бачу, зцілила б мене дуже швидко. Ви або не знаєте мене, або вдаєте, що не знаєте.
Ніколи я не казала правдивіше, і тітка переконалася, і взялася мене втішати, рахувати, силкуватися дістати ще грошей, щоб задовольнити мої потреби.
Обожнюю, коли в людей є добра воля.
Але послухайте-но, добрячий же гак зробила залізнична колія, що веде мене до герцога Гамільтона. Я кажу про це тому, що вчора він раптом постав у моїй уяві такий прекрасний і такий незрівнянний, що я й досі вся схвильована.
О! та мені не соромно, цей чоловік справді вартий гака, він чарівний хлопець, лише одне мене сердить — що він мене не хоче.
Це обурливо.
Його сестра, його клята сестра, ота дівка, що бігає за оперним тенором. Ота жахлива дівка!
Це через неї він більше не приходить! Гаразд, ось я вже верзу нісенітниці. Те, що я кажу, — безглуздя, так, бо якби він кохав, яка сестра чи який біс завадили б йому прийти?
А все ж я смертельно зла на цю ніццянку.
Я провела день між Лафер'єром і Вортом. Це таки страх як цікаво, бо ганчірки на цьому рівні — це мистецтво, талант, наука! Ганчірки в такому ступені досконалості — це… це… це цукерочка. Яке ж нудне життя, коли не маєш бодай трьохсот тисяч франків ренти.
Я замовляю собі дюжину суконь, кілька капелюшків, манто — і годі! Це безглуздя! Не можна, щоб такі речі тебе сковували. О, гроші, гроші! Вони мені потрібні. Я візьму будь-якого чоловіка, аби лиш він мені їх давав.
— І це в шістнадцять років у неї такі думки! — вигукує тітка.
— Так, пані, не в шістнадцять, а ще з тринадцяти, споконвіку.
Кохання можна знайти всюди й задарма, тож не воно мене турбує.
— Ви божевільна, — каже мені тітка.
— Така й моя думка, але що ж робити?
— Якщо ви не спатимете десять ночей, багатства від того не побільшає, — каже вона мені далі, — ну ж бо, лягайте спати!
— Ах! це нестерпно! Ця Марі Одіффре, і ці гроші! Пані, мене треба видати заміж!
— За Еміля?
— Та ні, він мені не пасує. О! за кілька днів мені виповниться сімнадцять! Інша б тішилася, а я через це плачу! Це жахливо — старіти, я ж гадала, що мені завжди буде шістнадцять!
Боже, я вже й сама не знаю, що кажу. Мій роман триває, він вийде гарненький.
Іду спати.
Яке ж нудне життя, коли не маєш бодай трьохсот тисяч франків ренти!
[Викреслено: Я могла б сказати Одіффре, як (далі нерозбірливо)]
Я тупію в Парижі, я вже й не вдягаюся пристойно, та хіба ж убратися, коли цілий день по крамницях, хай навіть і в екіпажі.
Я написала сьогодні ввечері купу дурниць, думки мої геть сплутані, а надто роман: чи змусити покохати? ту… ні, марно про це тут писати, ніхто нічого не зрозуміє, займуся цим завтра вранці.
Я щойно надіслала Діні, щоб вона відправила, ще два листи, перший:
Нещасний! Ти згниєш і ніколи не будеш увінчаний як найчеснотливіша дівиця!
а другий:
Старий шалений шкапо! Твій клятий синок згниє й ніколи не буде увінчаний як найчеснотливіша дівиця.

Примітки

Un sucre — дослівно «цукерочка»: улюблений вислів Марі на позначення чогось чудового аж до досконалості. Збережено за французьким оригіналом.
Rosière — у французьких селах вінок, яким щороку увінчували найчеснотливішу дівчину. Марі вживає жіночу форму навмисне, аби принизити Одіффре, натякаючи на його «незайманість».