Субота, 20 листопада 1875

Робенсон приїхала до Ніцци! ось що я чую, прокидаючись.
«Ми були на музиці, — пише мама, — і бачили Одіффре, що дуже низько вклонився, потім зустріли панну Робенсон, тільки я не бачила, чи вони привіталися чи розмовляли».
Це наче грім серед ясного неба. Замість встати я вмощуюся в ліжку й починаю голосіння — наполовину серйозні, наполовину для сміху.
— Я пропала, пропала, пропала! — казала я, а тоді: О! ця гидка дівка, вона ж уся гостряка, кощава, бридка. Ні, ну скажіть, чи можливо віддавати перевагу такій гострячці-американці перед такою жінкою, як я! І щоразу, коли я говорила серйозно, тітка тривожилася, а щоразу, коли я сміялася, сміялася й вона.
Три години в мене все вирує, та всі ці спалахи гаснуть під час ділової зустрічі з Дювалем. Із гордістю й тривогою я дедалі більше переконуюся, що я — сильна голова цього дому. Гадаю, цього разу всі труднощі залагоджено, якщо тільки не зіпсують справи, коли мене вже там не буде.
У Лафер'єра — новий грім серед ясного неба. Панна Буено! На хвилину мені аж перехопило подих.
— Чого це ви такий сумний, пане Одіффре, — казала Марі в Антонова, — звеселіться, приїде панна Робенсон, приїде панна Буено!
Ну так, ось вони всі й з'їжджаються.
— Та навіщо ви мене втішаєте, — казав той чоловік, — я знав цих осіб, але що мені до них?
Приїде панна Робенсон, приїде панна Буено, приїде панна Башкирцева, Боже мій, так, з'їжджаються всі ці панни, та ще й з готовими планами завоювання, тільки не я, я ж бо пропала!
— Знаєте, що в усьому цьому найприкріше? — спитала я тітку. А те, що цей чоловік тягне всіх решту за собою, тож куди він — туди й усі.
І це правда, щаслива Робенсон!
— Зрештою, пані, — казала я вже всоте за сьогодні, — я обурена, він поглузував з мене, він дістане кийка!
— Та він з вас не глузував! Послухайте, ось і вся річ: він гадав, що ви, дівчинка, яка нікого ще не бачила, дастеся обкрутити, він сподівався чи то на якесь надзвичайне кохання, чи бодай на кілька поцілунків, але коли побачив, що його розгадали, відступив, ось і все.
— Ось і все! Ви чарівні! І це, по-вашому, не зветься поглузувати з мене! О! о! о!
Отак цілий день я вигукую й кажу, що це негідно, прикро, мерзенно!
О! та я ж згадала: це від Люсі Дюран пішла чутка про моє одруження з Дивовижним, певно, Люсі сказала про це Буено, ось чому та сьогодні навіть не глянула на мене, вона, яка раніше так на мене задивлялася. Ні, справді, усе це аж надто кумедно!
Дивовижного роздеруть на шматки, мов Орфея.
Я й досі не можу отямитися — я, доросла панна, я, до якої залицяється ніццький Дон Жуан, я, поряд з Джоєю, з Робенсон тощо тощо, — я з цього сміюся, слово честі! Сама собі видаюся ще зовсім малою.
Про мене говорять, мною цікавляться, я — особа, це дивовижно!
Ми йдемо в «Жимназ» дивитися «Ферреоля». Це, певно, навіє мені любовні думки, як ото «Фру-Фру».
Я палаю бажанням повернутися до Ніцци, а доводиться сидіти тут заради Дюваля. Я б не знати що віддала, аби ближче познайомитися з Гострою американкою, я хотіла б, щоб вона стала моєю подругою, я хотіла б усюди бувати з нею, словом, я хотіла б, щоб вона заступила Ольгу.
Боже! як же я цього хочу. Карти мені це обіцяють. Я знову їм вірю, бо насправді вони завжди казали мені правду, окрім того вечора, коли я їх присилувала.
«Ферреоль» не навіяв мені любовних думок. Зіграно чудово. Нам дісталася лише авансцена просто на сцені, що не давало бачити публіку під час антрактів, зате ми бачили актрис і акторів — як маркізи й покоївки сідали на одну канапу й розповідали всіляку всячину. Це було дуже цікаво.

Примітки

«Ферреоль» — драма Вікторьєна Сарду (1875), що йшла в паризькому театрі «Жимназ».
«Фру-Фру» — популярна п'єса Мейяка й Галеві (1869) про приречене кохання.