Понеділок, 15 листопада 1875

Я розлючена.
Великий день! Опера! Я неспокійна цілий день.
О пів на четверту ми вирушаємо. Я вбрана в сукню з білого мусліну, спідниця гладенька з широкою рюшею внизу, ліф «Марія Стюарт», і зачіска до пари сукні.
Пані моя матінка не омине нагоди довести мене до сказу всілякими заувагами.
Я приїжджаю до театру, готова заплакати.
Зала дуже гарна, Одіффре сам-один у своїй ложі й вродливий, мов янгол.
«Міньйон», милу оперу, співають чудово.
Справді, я починаю думати, що сама себе дурю. Я страшна, як смертний гріх! Ні, я не бридка, аж ніяк; я певна протилежного з того, як на мене дивляться. Усі мною захоплювалися, окрім володаря замку, який не зводив очей зі сцени й на кожному антракті ходив до акторок та акторів.
Лише на кілька хвилин він зайшов до ложі пань Спанг і Ліч, двох розкішних бабусь зі своїми гарненькими доньками.
Біховець і Антонов заходять до нас — і все. Я лютувала, бачачи маму й тітку геть розгублених через те, що в них нікого немає, — їх, які розраховували побачити мій тріумф перед Говардами тощо.
Манара, мій ворог, у ложі пана й пані д'Аспремон, вони говорять про мене й розглядають мене в лорнет, Данезі теж, та й усі теж.
Проджерс поруч із нами, я говорила для неї, і вона слухала мене із задоволенням.
Коли Пасква, прима-донна, почала співати «Connais-tu le pays», той романс, що я співала перед Дивовижним, коли ми ще були в добрих стосунках, я підвелася й слухала стоячи; мама й Діна займали перші місця, і я мусила встати, щоб бачити.
Дивовижний навіть не глянув на мене, а втім, я й не знаю, я так погано бачу, я не розрізняла, куди спрямовані його очі.
— Коли співатимуть «Connais-tu le pays», — сказала мама кілька днів тому, — його серце забʼється, якщо вона бодай на мить йому сподобалася.
Не знаю, що зробилося із серцем цього нікчеми, знаю лише, що він навіть не глянув на мене й слухав Паскву з неймовірною увагою. У кожного року свій романс. Торік це було «On revient toujours à ses premières amours», цього року — арія з «Міньйон». Обидва скінчилися для мене сумно.
Десь посеред вистави я починаю почуватися гарненькою, мов янголятко, а під кінець Дивовижний починає на мене дивитися, ховаючись за Розі.
На виході я проходжу між шпалерами панів, які видивляються на мене аж до різі в очах, і дивляться вони не погано. Це відчуваєш.
Моє серце повниться гордістю та радістю, бо якщо один мною гордує, то багато інших віддають мені належне.
Я пишу, мов навіжена, сама не знаю, що кажу.
Леоні приходить мене роздягати, але я відсилаю її й замикаюся. Бо, повернувшись, я раптом побачила себе в дзеркалі. Я мала вигляд королеви, портрета, що зійшов зі своєї рами; мені вже не треба було казати: ах! якби я вбиралася так, як убиралися колись, я була б красунею! Я була вбрана так, як убиралися колись. Я була красунею. Я співала перед своїм дзеркалом. Мені все здається, що інші бачать мене не такою, якою я є.
Це безглуздя: усі мене бачать, інакше на мене не дивилися б.
Яка шкода, що замість цих маленьких чорних літер не можу намалювати свій портрет таким, якою я була. Моя надзвичайна барва обличчя, мої золотаві коси, мої чорні ввечері очі, мої вуста, мій стан. Ті, хто мене бачив, знають, якою я була.
Лишаючись простою, як годиться панні мого віку, я була вбрана, як ніхто. Ось у чому труднощі — бути не такою, як усі, не впадаючи в надмір чи зайве чепуріння.
[Викреслено: Опинившись у пеньюарі, я відчуваю велике бажання запл[акати], геть нещасна]
Потім я почуваюся геть нещасною, починаю співати «Connais-tu le pays», стаю навколішки й падаю долі, плачучи.
Чому? Nescio. Полежати долі — це полегшує.
Пасква в останній сцені, любовній, мала в голосі такий відтінок, що аж мороз пробирав.
Боже мій, думала я, лежачи долі, я плачу, бо кохаю, бо моїй душі потрібно кохати, я хотіла б цієї миті, щоб він увійшов, розкрив мені обійми, і, припавши до його серця, я хотіла б померти. Насправді, і зі щастям!
Ось воно як: хто мечем убиває, від меча й загине.
Це я кохаю! Хто плює в стелю, плює сам на себе.
Я знала, що якби я підійшла до свого дзеркала, до мене прийшла б ціла купа гордині з докорами, — ось чому я лишилася лежати на килимі, стражденна й щаслива водночас.
Як же добре кохати! Я хотіла розсердитися, хотіла лишатися спокійною, хотіла розтрощити все у своїй кімнаті, хотіла кричати — а спромоглася лише заплакати.
Ні! ні! Я не хочу! Не хочу ні гордині, ні докорів.
Що з того, гідний він чи негідний! Не аналізуймо, благаю. Я відчуваю, що зараз почну довгий роздум, але не хочу, хай це буде іншого дня.
Уся віддана відчуттю миті, я нічого не хочу чути. Я сказала, що кохаю! Чи так це.
Поміркуймо. Я знесилено впала навколішки, я думала про чоловіка, я почувалася нещасною, у розпачі, і ще якось інакше, не знаю як, але це було мученицьке почуття, і це почуття змусило мене плакати, я плакала й бажала померти в [Викреслено: обіймах того чоловіка] його обіймах.
Чи вважаєте ви, що це кохання? Я — вважаю.

Примітки

Ліф «Марія Стюарт» — фасон із високим коміром ззаду й низьким квадратним вирізом спереду, за портретами шотландської королеви Марії Стюарт.
«Міньйон» — опера Амбруаза Тома (1866) за романом Ґете «Літа науки Вільгельма Майстера».
«Connais-tu le pays» («Чи знаєш ти той край, де цвітуть помаранчі?») — найвідоміша арія з опери «Міньйон», ностальгійний спів про Італію.
«On revient toujours à ses premières amours» («До перших своїх кохань завжди вертаєшся») — популярний романс Етьєна де Жуї та Дальейрака.
В оригіналі латиною: Nescio — «не знаю».