Неділя, 14 листопада 1875

Після церкви я беру Джирофле, і, набалакавшись разом у мене, ми виходимо з тіткою пішки. Тітка в розкішному вбранні, я в білому, але новому й гарному: проста сукня з білої фланелі, та жовті черевички з ажурною грецькою вишивкою.
Музика виводила свої останні стогони, коли до нас приєдналися Ґалула й Ґодар, а кроків за десять далі — і Ґотьє з Шевальє. Спритним маневром з обох боків я опиняюся між Ґодаром і Шевальє, «в префектурі», як потім сказала тітка.
Я цілком щаслива ті чотири рази, що я підіймаюся й сходжу набережною в товаристві цих милих свиней. Ґодар має класичні ремінісценції, і я розмовляю з ним про Плутарха й Оффенбаха.
Юрма неймовірна, у яку ми поринаємо аж по шию. Та час від часу й у товаристві це дуже приємно.
Я щаслива! бо всі мої вороги, а їх у мене багато, бачили мене в оточенні. Лихі поголоски подвояться, але мені байдуже. Мене вшановують тим, що багато мною цікавляться й багато про мене теревенять, і добре, і погане. Хіба ж я завжди цього не бажала?
Мій Щоденник страждає, бо я почала писати роман, і я доб'юся свого, дякувати Богові, я здатна на все, що захочу зробити. За два дні два розділи — це швидко, я почитала Діні, і мій роман її цікавить. Але я й сама вмію судити, навіть про власну особу, і гадаю, що з цього вийде діло.
Поки ми прогулювалися пішки, Бібі прогулювався в повозці — увесь напружений, увесь серйозний. А я була вдоволена, горда.
А з чого, Господи Боже!
Я дріб'язкова й марнославна, а вже визнавши це, я провадитиму далі.
Я дбайливо висловлюю бажання знову сісти в повозку перш, ніж мої кавалери висловлять бажання піти. Вони навіть просили мене зробити ще одне коло. Дуже добре.
Вони проводжають нас до ландо, і щойно ми лишаємося самі, як Бібі з'являється, мов з-під землі. Він спиняється. Нарешті!
— Панно, ви сьогодні так... — каже він, дивлячись на мою сукню.
— Правда ж, цей жакет гарненький?
— Чарівний.
— Та де ж ви? вас більше не видно.
— О! я сиджу в себе за містом, я ось такий, увесь похнюплений!
— Господи Боже, та що ж із вами?
— Не знаю, я весь похнюплений.
— Викиньте свою троянду, — каже йому тітка, — вона зів'яла.
— Я сам зірвав її у своєму саду.
— Та вона ж зовсім зів'яла.
— О! моя троянда — як я, вона похнюплена.
— Усе похнюплене, — каже Ольга, — окрім хіба циліндра.
— І він теж, — каже Джирофла, — з ним сталися всілякі лиха, на нього сідали, але зрештою це мене не обходить, це його справа.
Ось і все, що я запам'ятала з розмови. Мабуть, я таки божевільна! Незабаром мене запроторять у божевільню під керівництвом Саетоне.
Справді, я божеволію! Ось моя дур знов вертається, і з того, як цей чоловік до мене говорив, як він на мене дивився, через якесь невловне «не знаю що», мені здалося, ніби я побачила — ні, надто дурно це казати, словом, ви мене розумієте.
Якщо ви розумієте, то розумієте й те, у якому я гуморі. А найцікавіше те, що я його зовсім не кохаю.
Та ввечері ми дізнаємося гарненькі речі. Жанна, донечка Данилова, восьмирічна чортиця, каже, що знає Одіффре й що була в Башті. Я вмить садовлю її собі на коліна, решта обступають мене, і ми її розпитуємо.
Перш ніж переказати те, що вона нам розповіла, скажу, як усі тутешні фати мною цікавляться: під головуванням д'Аспремона ухвалили увінчати Ґотьє за те, що він у фаворі.
Старий Одіффре забрав свою старшу доньку, Марі, з монастиря. Він тримає її замкненою в Башті. Коли питають пана Одіффре та його доньку, консьєрж відповідає, що вони в Італії, і пройти можна лише з паролем. Дівчина закохана в Ґнома, італійського тенора, бігає за ним, виходить сама, до неї чіпляються чоловіки, вона посилає поцілунки своєму тенорові.
Старий Еміль походжає в себе вдома в жакеті з червоної фланелі та в крислатому оксамитовому капелюсі з білим пером.
Дівчина перевдягається то на Розіну, то на Альмавіву.
— Це пропаща дівка, — каже Жанна.
Вона, схоже, мене ненавидить: разом із власницею пансіону, з якою Жанна ходить до Башти, вона наговорює про мене купу гидоти, цю прегарну думку про мене склали їй численні дрібні людці, що збувають їй свої плітки.
— Це дівчина без імені, без статків і без репутації, — каже про мене сестра Еміля, — вона така бідна, що має одну-єдину білу сукню, вона будує очі панам і у своїй повозці зорить на перехожих із великою пихою. Її родина не сміє вертатися до Росії. Ті такі собі панянки, що її супроводжують, — собачки й гірше за те, вона скаже Емілеві більше до неї не ходити, вона дуже сердита, що він із нею познайомився, і за першої ж нагоди йому про це скаже.
Ось вам! непогано.
Потім чортиця Жанна розповідає, що пані Одіффре замкнула своїх доньок у монастирі, щоб користуватися їхніми прибутками. Марі, говорячи про матір, каже: паскудна баба.
Немовля схоже на Еміля, у нього достоту його ніс, і так само, як він, мружить очі, а Еміль його не любить і каже, що воно бридке.
За кілька днів Марі заявить суддям, із ким хоче жити, та розповість про поведінку матері. Старий Одіффре, дізнавшись, що Ґном припав до серця його доньці, прогнав Ґнома, але Марі перевдягається й ходить за ним по місту. Це батько познайомив її з тим актором, він водить її до театру, до співачок тощо, тощо.
Уф! та це справжній вулкан, ця родина! Усі вони божевільні. Що за родина, Господи Боже, що за родина!
Клята дівка! ну ж бо!
Ах! ти погано про мене говориш! Нікчемо! І такі чорні душею люди сміють погано про мене говорити! Мама весь вечір доводить мене до сказу.

Примітки

Розіна та граф Альмавіва — персонажі «Севільського цирульника» Бомарше / Россіні.