Вівторок, 16 листопада 1875

Учора я лягла о п'ятій годині ранку, а сьогодні о другій по обіді покидаю Ніццу разом із тіткою.
Коко, Антонов і Валіцький проводжають нас. Антонов із цукерками й букетами.
Щомиті я готова заплакати, заговорила б — і заплакала б, тож я не говорю.
— Хочеш подушку? — питає мене тітка.
— Ні.
— Ти хвора? — питає мене знову тітка.
— Ні!
— Та ти ж така бліда!
— Я втомлена.
— Ти, мабуть, хвора, що в тебе болить?
— Усе!
А тоді, бачачи, що вона знову змусить мене говорити.
— Послухайте, тітонько, не заважайте мені, я творю.
— А!
— Так, ніщо так не навіює ідей, як стукіт вагона.
— А! то це інша річ, добре, добре, я й не знала.
І вона дає мені творити досхочу.
Мене починають упізнавати на лінії P.L.M.: у Тулоні мене зустрічають, мов давню знайому, у Марселі теж.
Пригадую, у Марселі минулого разу я зустріла Джою.
Ми беремо спальне купе, і я сплю стерпно.
— Чому, — каже тітка, — капельдинери, і ті, що збирають квитки, і весь люд Італійської опери так низько вам уклоняються?
— Бо вони, певно, мене впізнають.
— Ні, вони впізнають і багато інших, що мають абонемент довше за вас.
— Тоді я не знаю чому.
А тоді, помовчавши:
— Чому Одіффре так зблід, коли Пасква почала співати «Connais-tu le pays?»
— Як ви могли це побачити? Я ж ніколи не можу розрізнити, чи хтось блідне, чи червоніє.
— Так, ви — бо ви не бачите здалеку, а я бачу; він став білий, мов хустина, надто коли вона співала: «C'est là que je voudrais vivre», і так далі.
— Я нічого не бачила.
А чого б це він зблід, може, тому, що боявся за голос акторки.
А річ у тім, що я в украй жалюгідному стані. І романс із «Міньйон» доводить мене до сліз.

Примітки

P.L.M. — залізнична лінія Париж — Ліон — Середземне море; через часті подорожі Марі стала знайомою для тамтешніх службовців.
«C'est là que je voudrais vivre» — рядок із арії «Connais-tu le pays»: «Ось там я хотіла б жити».