Субота, 13 листопада 1875

Я гуляю з тіткою, Ґодар і Шевальє сидять на лавці; раніше вони б кинулися до нас, а тепер лише вклонилися.
Я йшла набережною й молилася Богові, хто б це подумав?
Я все вірю, все молюся. Невже ж це завжди намарне! З цього можна збожеволіти!
Коли я знову сідаю в повозку, з'являється Одіффре. Невже я для нього вже ніщо.
Мені все здається, що ні, що він просто прибирає поз, що це мине!
Безглузда дівчина!
Ах! це літо, це літо! Бог дає мені кілька днів спокою, щоб дужче дати відчути муку опісля. Це жорстоко!
Невже я молилася намарне! та через це можна проклясти весь світ!
Це той чоловік увів мене в моду, без нього — нічого.
Хоч би я списала ще сто сторінок, не скажу ні більше, ні чогось іншого.
Я беру до себе на обід моїх Грацій, забуваюся в сміхові. Поки я переодягаюся, Джирофле зі мною. Мені завжди потрібен хтось, кого можна тримати за барки, розмовляючи, щоб думати вголос, щоб не отупіти.
В Антонова я все зрозуміла навпаки: він нічого не писав, він бавився тим, що запихав уламок розетки від свічника, яку розбив Паріс, у дзвоник.
Як же це його впізнати! Сам він не підійшов, але Саетоне йому каже:
— Одіффре, сядьте тут і поговоріть із панною. — Я не сідатиму, — відказав Дивовижний, але потім сів, мовлячи: — Спробую бути таким же цікавим, як пан Саетоне.
Перед обідом ми йдемо прогулятися пішки, надворі дивовижне сяйво місяця... Я верзу тисячу дурниць із Ольгою, і якби Діна та Марі були такі ж навіжені, як ми, стався б великий скандал, бо ми хотіли затанцювати хоровод довкола священника, який проходив мимо, а тоді піти до London House.
Ольга, схоже, пише роман. Після обіду ми йдемо по нього, я замикаюся з дівчиною та читаю, але на другій сторінці спиняюся й пропоную написати роман удвох. Я даю ідею, все, все, все, а дівчина уявляє, що теж щось творить. Вийде історія Дюма з «Несльською вежею», але я не наполягатиму на своїх правах.
Я доручаю їй написати мені на завтра любовну сцену.
Дівчина не має жодних претензій і просить у мене ідей, подробиць, виправлень із досконалою наївністю. Що ж до мене, я беруся до праці й одним духом пишу весь перший розділ, у якому мій герой стрибає у вікно, висаджує двері тощо, тощо.

(продовження)

Браво, Ніццо! Чудова погода й сила-силенна люду. Нарешті, давно пора.
А ось і мій «друг», цей любий signor Манара!
[Викреслено: Ледве удостоїлися ми щастя від його порухом капелюхом.]
Далі — добродій Одіффре, який вітає нас крізь дерева, а тоді й усі. Манара й мій чоловік зустрічаються та прогулюються разом, але коли ми виходимо з повозки, їх уже ніде немає.
Оскільки людей-чужинців сила-силенна, моє біле вбрання справляє своє враження.
Я повертаюся сумна. Від самого ранку я роздратована.
— Найменше слово розгніває мене, — сказала я цього ранку, — і я влаштовуватиму сцени без жодної причини; тож дайте мені спокій, не озивайтеся до мене!
Поки мої вбираються до театру, я замикаюся в себе й плачу. Дають «Le Panache», уперше, гучний успіх паризького «Пале-Рояля».
Леоні стукає.
— Чого вам?
— Панна Діна послала ще раз спитати, чи піде панна до театру?
— Ні, ні, ні, я не піду!
Ах! якщо хтось гадає, що я піду! Ні, хай мене чорт ухопить, не піду! Навіщо? Що мені до тієї п'єси! Краще мені не показуватися, так я буду спокійніша.
Усякий занепад огидний.
Якби я була чоловіком і якась жінка опиралася б мені так, як опирається мені Одіффре, я кинулася б на всі божевілля, на всі, які лиш можна уявити.
Та незабаром я так чи інакше заспокоюся, бо я надто роздратована, надто стражденна, щоб такий стан міг тривати.
Якби бодай решта лишилися вірними!
Ґодар іще не завітав із візитом.
О! щось би розтрощити, дайте мені щось розтрощити!

Примітки

«London House» — модний заклад у Ніцці; молодим панянкам ходити туди самим вважалося б скандальним.
«Несльська вежа» (1832) — драма, навколо авторства якої точилася гучна суперечка між Александром Дюма-батьком та Фредеріком Ґайярде.
В оригіналі італійською: signor — пан, добродій.