П'ятниця, 12 листопада 1875

Боже мій, подумала я, дивлячись на себе в дзеркало цього ранку, я бліда, як у Спа! О! цього разу я знаю, кому я цим завдячую!
Я пішла в сад, пробула там годину, думаючи й гризучи нігті, перебираючи в думках усі ці речі. Я більше не хочу заходити до вітальні: вона нагадує мені про добрі часи й показує всю теперішню нудьгу.
Я більше не вірю в карти! А карти ж були моєю розрадою!
Я мала б від самого початку бачити, що нічого серйозного не було. Річ у тім, що було достатньо підстав, щоб багато на що сподіватися, — так, для інших, але не для мене: я бачила й розуміла гру, але сподівалася на щось інше.
Та як же втриматися від того, щоб сподіватися, чекати того, чого бажаєш!
Я знову взялася курити, це щоразу, коли мені тоскно; здебільшого я замикаюся в себе, пишу, думаю, блукаю кімнатою, дивлюся на себе в дзеркало й курю. Я геть нездатна читати, робити будь-що.
Звіт про свято в Антонова в «La Vie mondaine» так схожий на той, що ми склали з Пепіно, аж я вчора з нього добряче посміялася разом із ним.
— Який же він злий! — сказала мама, поки ми верталися повозкою з театру, — він карає її за те, що вона трохи кокетувала з Пепіно.
— Він її не карає, — каже тітка, — це нечемний селюк, скажу лиш одне: знайомство з ним не може бути нічим іншим, як компрометацією. Побачать його з якоюсь панною — і вмить про це говорять усюди, а тоді він віддаляється.
Тітка має рацію. Усі знають, що він буває лише з тими жінками, до яких залицяється. І поводиться він так навмисне: показує всім, що цікавиться, бігає за особою, не відходить від неї, дбаючи про те, щоб залицятися привселюдно так, аби про це заговорили, а тоді відступає, задоволений справленим враженням.
Хіба ж це не ганебно!
О! якби я була чоловіком, я робила б так само, ба й гірше.
Не від сьогодні я бачу ясно, я завжди так бачила, але я гадала помститися — і водночас помститися за стількох жінок, — змусивши його серйозно мене покохати. Я хотіла його мучити, доводити до розпачу, навіть убити.
Та хіба ж я хотіла чогось аж надто незвичайного?
Хіба ж не щодня трапляється, що якийсь гульвіса, бабій, шалено закохується й сам зазнає кепського поводження! Що за чорт, кохають же й бридкіших, і дурніших за мене!
Ні! Я не така, як у Спа! Це була мить, уранці. Дякувати Богові! Страх бути блідою та кволою цілий рік, як у Спа, змушував мене здригатися щоразу, коли я бачила себе бодай трохи блідою.
Три зустрічі!
Перша — це «татусь» у відкритому фіакрі, вбраний у сіре. Я маю на увазі старого Одіффре, між собою ми звемо його «татусем».
Друга — біля Італійського театру: щойно повозка спинилася, як той чоловік, що позаминулого дня мало не скочив на повозку і якого ми відтоді не бачили, рушив був відчинити дверцята, а тоді відсахнувся, мов отетерілий.
Я виходжу з повозки, вся зашарівшись, йому тільки б і кинутися до мене, але він нічого такого не зробив. Ну от, подумала я, він візьме мене за італійську співачку.
Та в передпокої я раптом спинилася, бо крізь скляні двері контори-вітальні впізнала Дивовижного, який сидів на своїй тростині, чи радше стояв на своїй тростині, жестикулюючи, балакаючи й похитуючись, перед Крешчі, конторником, прима-донною та ще кількома особами.
Я зачекала на маму й увійшла тільки слідом за нею.
— Добридень, панно, як ся маєте, — сказав він, простягаючи мені руку.
— Добридень, пане, — відповіла я, вся тремтячи всередині й бліда зовні.
Жодного поштовху. Тож бачите, що він не від мене йде.
Крешчі вмить заходився розкланюватися, рекомендувати нам своїх артистів, упадати коло мене.
Бідолаха! Він не знає, що я в неласці.
E quando ci darete Mignon?
Lunédi, signorina, Lunédi.
Corne Lunédi! io pensa che sarebbe sabato!
Тоді він із геть здивованим виглядом почав запевняти, що то задля мене він відклав виставу. І справді, я просила його про це в Антонова, але не думала, що він це зробить. Цей вечір був призначений на 13-те, а тепер перенесений на 15-те. Крешчі з досконалою щирістю запевняє, що це задля мене.
Дивний чоловік тим часом увійшов і сів.
— Та ви ж не їдете, — скривився Дивовижний, — пані поїде, а панна лишиться.
— Навпаки, — каже мама, — це пані лишиться, а панна їде.
— О! та зовсім ні!
Я була так схвильована й внутрішньо стривожена, що нічого не пам'ятаю з того, що було сказано. Ах! так, пригадую, що Дивовижний сказав:
Vedete, la signorina ha gran fretta d'andar a Parigi per il Grand Hôtel.
Si, si! — мовила я недбалим тоном, схиливши голову набік.
— Пані, ви оберете абонемент, — підхопила я, обертаючись до матері.
— Що ж, тепер ми вже підемо, — сказав Дивовижний, — і вийшов, потиснувши руку моїй матері, мені та решті.
— Марі, — тихо каже мама, — ти залишишся тут, а я піду спитаю в нього, хто цей чоловік.
— Гаразд, — і поки вона ходила питати, я роздивлялася план театру, ще геть приголомшена зустріччю, а надто відходом того чоловіка.
— Ну ось, моя люба, — мовила мама, повертаючись, — знаєш, хто цей чоловік? Це баритон Опери!
Ми беремо абонемент і виходимо.
Мама застала того чоловіка, коли він викручував піруети перед тітчиною повозкою.
— Я спитала вас, хто цей чоловік, бо він втупився в нашу повозку в непристойний спосіб.
— Чи це не божевільний? — спитала тітка.
— Чому?
— Бо він поводився так дивно!
— Та пані, якщо він так дивився, то це ж заніміння від захвату!
Потім мама розпитала його про новини щодо його одруження.
— Ніколи в житті, пані! Це брехня!
— Але ж усе місто про це говорить.
Ми йдемо на прогулянку, я розлючена, ображена, я нарікаю, я бурчу!
Щоразу я сподіваюся, що все повернеться, і щоразу зазнаю прикрого розчарування!
Бігр, ще раз бігр!

Примітки

В оригіналі італійською: «А коли ви даватимете "Міньйон"?»
В оригіналі італійською: «У понеділок, синьйорино, у понеділок».
В оригіналі італійською (із Маріїними помилками: «Corne» замість «Come», «pensa» замість «pensavo»): «Як це у понеділок! Я гадала, що буде в суботу!»
В оригіналі італійською: «Бачте, панянка дуже квапиться їхати до Парижа, до "Гранд-готелю"». «Гранд-готель» на бульварі Капуцинів був звичною паризькою адресою родини Башкірцевих.
В оригіналі італійською: «Так, так!»