Субота, 6 листопада 1875

Карти провіщають великі прикрощі через темного короля. Це страшно.
Сьогодні вранці я вийшла на балкон павільйону й доволі довго розглядала в бінокль гарненький вітрильник, а тоді обернулася до замку, але щойно зробила це, як побачила того чоловіка біля його вікна — і швидко зайшла назад. Він мене бентежить, він мене збиває з пантелику; якби він міг звідси поїхати, він би мені дуже прислужився. Він ніколи не був на становищі простого знайомого, а тепер, з цим холодом, він на становищі геть надзвичайному.
А ця перша вистава в Опері, яку я готувалася зробити такою прекрасною! Тепер усе до біса! Я розраховувала мати повну ложу люду! Ага, аякже, тримай кишеню!
Ні, рішуче нічого мені не вдається, голову собі розбити можна.
Важко знайти людину знеохоченішу за мене цієї миті. А ці кляті карти! Я вже не можу без люті бачити червову даму.
Ось! пам'ятаєте, як на самому початку, рік тому, почали піддражнювати Діну Одіффре? Як це дивно. Ні, щиро кажучи, мені треба стати розважливою, зійти на свій п'єдестал, піднестися над цими злиднями. Я така відклеєна й знеохочена, що згодна на все, аби лиш не захворіти. Аби лиш не…
Жах! Боже, забери в мене ці думки!
Я зберуся й вийду.
Чи бувало з вами таке, щоб усе негаразд? Зачіска нікудишня, капелюшок щомиті з'їжджає, волан спідниці рветься з кожним кроком, камінці залазять у пантофлі, протикають панчохи й колють мені ноги!
Ми йдемо до музики, а тоді до англійської крамниці; я замовляю собі білий фланелевий жакет і сірий редингот, як в Одіффре, — це досить носять, але вдягнене мною буде новинкою.
Ми виходимо з екіпажа, і за кілька хвилин я бачу, як надходить Одіффре з… з Дезіре.
— Добридень, пані, — мовить Одіффре.
— Добридень, добродію, — каже водночас тітка, і ми вчотирьох на мить спиняємося, наче вагаючись, а тоді розходимося — що створює найсміховиннішу в світі ситуацію.
Ось мої королі — трефовий і червовий!
Ми зустрічаємо їх знову, і цього разу я прибираю пишного вигляду. Цей ніццький негідник завадив Ґодарові підійти до мене — він мало не смикнув його за рукав.
Ми з тіткою обидві розлючені; ми знов ідемо до англійської крамниці, до Менбі, щоб знайти там Діну й екіпаж, і застаємо там Сапоженикових; я така роздратована, що найменше слово доводить мене до люті; у мене питають порад, я даю їх з люттю, гасаю крамницею й поводжуся, мов божевільна. Найменше слово — мені кажуть «добридень», а я вже розлючена.
Я насилу стримуюся, щоб не побити всіх до одного.
Якщо ви гадаєте, що це через Одіффре, ви помиляєтеся; це просто через ту сміховинну ситуацію на Набережній і через Ґодара. Це було гидко, сміховинно! Та заждіть! Марі везуть до Вісконті, і всю дорогу я тремтіла зі страху, щоб Діна не запросила моїх Грацій до театру. Додайте до цієї приємності дерев'яну скриньку на дні екіпажа, кут якої впивався мені в литку.
І це ще не все: повертаючись Набережною, відвізши Марі додому, ми бачимо Ніну й Ольгу на лавці, і саме тієї миті, коли ми проїжджали, Одіффре підходить до них і приводить їм йолопа Ґодара. Ви уявляєте це собі звідси! Ах! через цього кретина Дезіре я ще псуватиму собі кров.
Я не замикаю свого гніву в собі, навпаки — не вгаваю говорити.
— Знаєте, я в такому гуморі, що пішла б надавати ляпасів цим двом жінкам!
— Та хіба ж це їхня провина! — вигукує тітка.
— А хіба це моя справа. Щоб учинити будь-що, мені треба лиш хотіти це вчинити. Іншим разом я б їм і за мільйон ляпасів не надавала, а зараз — задарма й з насолодою. Коли я хочу, мені все видається доречним, можливим, добрим. Але одне мене спиняє — те, що я зганьбила б себе. Ах! якби я була заміжня!
— Та люба моя, — заперечує Діна, — чому?
— Чому? Бо тоді я вийшла б з екіпажа — ти бачиш їх, цих двох російських крамарок, я зараз їм усміхаюся, — ну от, я вийшла б і дала б кожній по ляпасу. Ах! як би це було добре! Який приємний звук! Та я не можу, панні не можна.
— Заждіть, — провадила я, — сьогодні ввечері ми підемо до театру, я не візьму з собою Сапоженикових, і ми ще побачимо, хто прийде, а хто ні!
Я повертаюся доведена до краю, нещасна, а Фредерік, цей клятий пес, радісно кидається до мене; я піднімаюся сходами, а він переслідує мене своїми пестощами; я терпіла до останнього, та, дійшовши до своєї кімнати, так його копнула, що він утік, скиглячи, під ліжко, але за дві хвилини повернувся, метляючи хвостом і дивлячись на мене, наче просячи прощення. Ох, ці пси! Хіба ж можна їх ненавидіти, навіть коли ненавидиш усе! Як оце я зараз.
Я неквапом убираюся, у біле, як завжди, зачесана теж, як завжди, легко й граційно; оскільки рукави сукні досить короткі, я надіваю довгі білі рукавички. Я така гарна, як тільки можливо.
Барнола одразу прийшов до нас, і поки він був тут, з'явився Дивовижний. На щастя, я тримала бінокль перед очима, бо сильно зашарілася.
Приходять усі, навіть Саетоне; Пепіно, ця величезна телеграфна жердина, приходить весь рожевий і пожвавлений. Цей дурноголовий гадає, що може подобатися, гадає, що ним переймаються, що з ним говорять задля нього самого! Він і сердить мене, і смішить! Він буде мені очі! Мені ж бо саме цього й треба, чи не так? Які ж дурні чоловіки! Вони нічого не бачать!
Зі своїми закрученими вусами, своїми вусиками над своїм маленьким ротиком.

(продовження)

[На полях: Пепіно, якого я зву тупаком, був одним із найвродливіших хлопців на світі.]
Його великі чорні очі — о! який тупак!
П'єса, яку дають, — велика драма на три картини, тож часу чекати я мала вдосталь, і я чекала, удаючи, ніби дуже зайнята величезним Ґотьє, якого залюбки відлупцювала б!
Я весела; я боялася загального дезертирства, та оскільки прийшли всі, я задоволена. Я так боялася!
Так, усі, окрім Дивовижного. Але я не розлючена.
Аби лиш прийшли інші. Він ніколи не такий, як інші: коли йому цікаво, він приходить щомиті, але тільки-но інша думка майне йому в голові, він кидає навідруб і більше ні про що не дбає. Минулої зими це була мачуха отієї Проджерс, і щодня бачили його екіпаж перед будинком № 17; трохи згодом це була панна Буено, яку він кинув і яка пішла втішатися з Пепіно, точнісінько як я; зрештою навесні настала моя черга. А все ж прикро думати, що ми — жалюгідні пасивні створіння, яких беруть і відкидають за бажанням.
[Упоперек: Я надто дитинна! Досить мені побачити, як він з кимось говорить, як я вже навигадую собі — і ось я покинута напризволяще. Дурепо ти!]
Той чоловік не ворушиться зі своєї ложі; відкинувши голову на спинку крісла, він має вигляд страшенно знудженого.
— Він робить це навмисне, — каже тітка, — йому дуже хочеться прийти, і він нудьгує, але не прийде. А хочеться йому дуже, бо я підгледіла, як він дивиться сюди з-за Руассара й стежить за всім, що тут діється.
— Знову! — кажу я, — усе навмисне! Ось що, пані, ви дурні!
Це, звісно, сказано не при всіх.
— Ну ж бо, ходімо, — каже мені тітка на виході.
— Так, пані, дозвольте лише підібрати сукню, — і я нахиляюся, щоб, випростуючись, легше зустріти очі Дивовижного, якого я там відчувала; і справді, підвівши голову, я опинилася віч-на-віч із тим чоловіком, що вітається зі мною з холодною поважністю…
Я кажу йому «добривечір», усміхаючись.
Мама, заледве повернувшись із Монако, ще не спить, і ми йдемо до неї розповісти все.
— Та мені ж, — каже вона, — сто разів казали, що він такий; навіть Амбруаз мені сказав: «Пані, пан Еміль упадає за всіма панянками, жодної не проминає».
— Так, так, пані, — відповіла я сміючись, — я це знаю, як цієї зими з Буено, що втішилася з Пепіно, як я.
Я лягаю спати о першій, спокійна й заспокоєна. Аби лиш приходили інші, а він — а щодо нього, то змирімося.