П'ятниця, 5 листопада 1875

А що казали мені карти!
Крига! Нуль градусів. Хай йому грець!
Учора я була надто спокійна — ось вона, та лють, що не хотіла приходити!
Я не була розлючена, тепер розлючена, будьте певні!
Мої рідні, що вийшли раніше за мене, сповіщають, що Одіффре катається у двоколісному екіпажі, з лівреєю тощо. Та цей хлопець так мене остудив і знеохотив, що я й пальцем не кивну.
І справді, я бачу, як він править своїм торішнім візочком.
Я пішки, тітка пожвавлюється, я не ворушуся, ні в чому не можна бути певним.
— Ось Джирофла, — каже вона, — іде пішки нам назустріч.
— Ах! Боже мій, як же я страшенно зашаріюся.
Я не зашарілася, а він пройшов повз нас, привітавшись удруге, але не спинившись. Ось він, справжній грім із ясного неба! Ніколи нікому не уявити моєї люті, мого збентеження. О! як мене це образило!
Тітка ризикує кинути кілька жартів про ліврею, коня та циліндр, на які я відповідаю без удавання. Я почувалася так, наче стрибаю в море з мосту. Холод, страх!
[Один рядок викреслено]
Мама спиняється коло нас в екіпажі, але тітка просить мене ще пройтися, угледівши здалеку Дивовижного. Та Дивовижний проходить, як першого разу.
— Він не підходить! — каже тітка.
— А ви змушуєте мене ходити, щоб він підійшов, — відповіла я. Це марно, він не підійде!
Знову екіпаж повертається, і знову здалеку видно, як іде той чоловік, та цього разу я відчиняю дверцята й швидко сідаю — я не хотіла третьої образи!
Я мовчала, бо відчувала, що заплачу, якщо заговорю.
— Ах! та чи припините ви нарешті, — вигукнула я зрештою, відповідаючи всім водночас, — ваші відмовки й ваші заспокійливі коментарі! Ах! якби не ви, яка б я була спокійна.
Та — о диво — ось на Набережній з'являється Ніна з Джирофле, а Джирофле наслідує мою поставу й мою манеру вітатися.
— Ну от, — кажу я, — ще двоє на полюванні за Джирофлою!
І ми походжаємо туди-сюди, щоб поспостерігати проходження Венери перед сонцем. На щастя, на велике щастя, Венера не притягує сонця, і все минає добре — добре для мене, не для цієї нещасної дівчини, яка випросталася, прибрала найпишнішого вигляду і, склавши руки на стані, чекала.
— Ах! як це було кумедно!
— Чи припините ви свої дурниці, пані? — вигукнула я, — нащо ці гони! І ці погляди, що ви на мене кидаєте! Ось що мене мучить! Це ваші косі погляди, ваші коментарі!
[Один рядок викреслено: Я піднімаюся до Ніни.]
— Тут нема нічого надзвичайного, — відповіла мама, — від самого початку я ніколи не вважала Одіффре підхожою партією, але оскільки він звів знайомство, оскільки він приходить до нас, цілком природно, що я волію бачити його, віддаючи йому перевагу перед іншими.
Ми піднімаємося до Ніни; ця добра жінка водночас і розсердила, і насмішила мене.
— Перше, що треба буде зробити в Римі, — каже мама, — це найняти вчителів співу й малярства.
— Так, — кажу я, — і я почну ходити по галереях.
— Та що ж ви робитимете по галереях! — мовила Ніна.
— Та копіювати, вивчати!
— О! та ви так далекі від цього, — каже вона переконано.
Ви чуєте — ця дурепа отак мене судить. Та ах! мені байдуже. У кожної матері свої слабкості й своє засліплення.
Я палала бажанням повернутися додому.
Я страшенно знуджена, ображена, засмучена!
Огидна примара, гидота, отрута всього, страшний змій знов постав мені в думках! Цей ненависний чоловік, чийого імені я з забобону не хочу писати. Цей бридкий чоловік, цей огидний барон, що псує мені все, що отруює мені всі думки!
Стережися, начувайся, це може бути, як з… — цей пекельний голос, що завжди кричить мені те саме! О! ні, Боже мій, тут так не буде, цей нітрохи не схожий на той інший жах! Великий Боже, дай мені його забути!
Не хочу більше про це говорити, не хочу більше ніколи про це говорити! Пишучи, я час від часу розкладаю карти; випало чотири тузи…
— Хтозна, — каже мама, — може, йому сказали, що це ми так ним переймаємося, бо Сапоженикови балакають з усією челяддю й скрізь вивідують, і йому, може, кажуть, що це ми. А ще ця чутка про шлюб — він не хоче її підтверджувати й напускає холоду.
Це правда, так, холод; цей холод, ця душевна крига холодить мене фізично.
— Він дуже гарний, — додала моя мати.
— Так, дуже гарний, — повторила тітка.
— Хай вас дідько вхопить, — подумала їхня донька, — нащо казати мені те, що я й сама знаю, і живити в мені думки, які слід було б ганебно прогнати!
Дають «Синю Бороду», він у театрі.
Кохаю я його чи не кохаю — байдуже! Але важить те, що мене обходить усе, що його стосується. Як же це нещастя — мати ніжне серце! Я думаю й передумую все від самого початку. Я забобонніша, ніж будь-коли, і здригаюся, побачивши щасливі карти — карти, що провіщають те, чого я так, так, так бажаю!
Знову хтось дзвонить, уже пів на одинадцяту, і я, дурепа, кидаюся в коридор і дивлюся вниз, уся тремтячи, — і марно! Ось, тепер я уявляю його в театрі; із заплющеними очима я його бачу, і моє серце калатає, і я готова заплакати.
Ось, бубнова дама щойно лягла на серце трефового короля, і я усміхаюся, і я щаслива! Навіть якби він мене кохав, він ніколи не міг би думати про мене стільки, скільки я про нього.
Бо в нього купа занять, він грає, його супроводжує цілий гурт прихвоснів, він буває всюди, тоді як я [сиджу] схована, мало не цілий день сама; усе моє життя підпорядковане рухам особи, яка мене займає, я думаю лише про неї, я нічого не роблю інакше, як для неї, я живу лише нею. Зрозумійте ж, яка змучлива така вдача! За найменшу дрібницю я падаю з висоти в провалля, бачу все в чорному, побиваюся, плачу! Хай карти скажуть, що він мене кохає, — і я застрибаю, мов божевільна! Кілька разів цього вечора вони це сказали, ах! якби тоді можна було зазирнути мені в серце!
О! вони щойно сказали мені купу приємних речей, і я вся повеселіла й ожила.
За кожного охолодження він видається мені великим князем, усі його вчинки видаються мені сповненими шляхетності й величі.
Я просто божевільна.
Мій настрій мінливіший за вітер.
Сьогодні все чорне, я плачу за всім — за Римом, за Джирофлою, за всім! Я принижуюся, я кохаю, я качаюся в багні!
Осоружна вдача!
Яка ж я нерішуча, яка нікчемна! Тому, що кажуть карти, годі вірити; сьогодні я розкладала їх більш як сто разів.
Ні, ні, ні, усе мене зраджує, усе мене зраджує! Божевільна, божевільна, божевільна, хіба не бачиш, що ти проклята в найменших дрібницях! Через жарт, через те, що всі жінки мають, не просячи, я качаюся долі, я молюся Богові!
Боже, що не слухає мене! Хіба ж це така надзвичайна річ — щоб хлопець був закоханий у дівчину, — що я мушу благати про це навколішки, зі слізьми!
Що доводить мене до сказу, що змушує мене лютувати, — це те, що через таку дурницю я западаю в трагізм, тоді як він про це навіть не думає і цієї миті, може, плескає якійсь блазенській пісеньці чи кривляється з отою Проджерс, дбаючи про мене не більше, ніж якби мене й на світі не було!
Чому ми кохаємо інших!
Це тому, що інших жінок кохають, тому, що вони мають закоханих, не просячи про це Бога, — ось чому я лютую, чому я розлючена!
Ота Робенсон, ця Гостра американка, навіть імені Божого не вимовляє, не знає, що це таке — молитися всією душею, говорити з Богом, підноситися, бути в екстазі, як я, — а цей чоловік її кохав і сказав, що то була «свята» справа.
Благаю вас, не сприймайте ці роздуми за кохання, сприймайте їх такими, які вони є; станьте на моє місце — і ви зрозумієте мене й говоритимете, як я! — тим паче, що я ніколи не заперечую, коли кохаю: кохаю. Та й не помиляюся я: я, на жаль, бачу аж надто ясно!
Станьте на моє місце — і ви зрозумієте мою досаду, мою прикрість. Просити річ найпростішу, найбільш можливу! просити її як милості, як щастя стільки часу, вірити в Бога, молитися Йому — і не мати нічого.
Гаразд, я вже бачу звідси людей, які кепкують з мене за те, що я приплітаю Бога до всього.
Кепкуйте, але якби ви були на моєму місці, ви були б така ж розлючена, як я! Коли я, мала тринадцятирічна дівчинка, просила, щоб мене покохав герцог Гамільтон, щоб через мене він покинув Джойю, — тоді я просила надто багато, але тепер!
Чого я прошу?
Сподобатися Одіффре, ніццькому гультяєві! Та про таку річ і просити не годилося б!
Труднощів стільки, що я уявляю його князем, і його завоювання видається мені таким же важким, як завоювання цілого королівства: найбрудніша річ, опираючись, набуває цінності!
Що цікаво — це те, що з першої ж миті, коли його відрекомендували на пляжі, я подивилася на нього, як на ворога. Він і я видавалися мені тоді двома супротивниками, нарешті поставленими віч-на-віч і готовими до бою. Таким було моє перше почуття. І я не помилилася! О! сказ, лють! годі й уявити!
О! Боже мій!
Поїхати неможливо — гроші ще не надійшли. Чи знаєте ви перешкоду реальнішу, бридкішу, дужчу за цю?
Бувають миті, коли я сумніваюся в усьому, коли все видається мені жахливим!
Моя кепська вдача надає всьому ваги; чи не почну я тепер пригадувати безліч речей, робити з них події, порівнювати й шкодувати!

Примітки

«Проходження Венери перед сонцем» — астрономічна метафора: Ольга (Венера) проходить перед Одіффре (сонцем).
«Гостра» (фр. Pointue) — зневажливе Марине прізвисько, певно, за гострі риси обличчя.