Субота, 7 листопада 1875

Оце так цікавий день. Турецький карнавал, химерне зборище, прийом у Шуфлері! Не знаю, як його й назвати. Я в ньому гублюся й почуваюся так, наче мене вмочили головою в миску брудної води.
Саме сьогодні пан де Антонов освячує свій дім.
Ми робимо йому честь, прийнявши його скромне запрошення.
На мені довга біла вовняна сукня, гладенька й довга, довгі рукавички й солом'яний капелюшок, укритий білим пір'ям. Я видаюся собі знадливою.
Карти підбадьорюють мене, а проте обіцяють чорні знаки від чорного короля.
О другій кілька екіпажів стоять перед особнячком № 121, як казав Дивовижний; екіпаж Фіулулу теж — ми беремо його з собою, він не знайомий з де Антоновим. До того ж він спитав, кого треба запросити, і тітка продиктувала йому імена, а він запросив. Оскільки він сказав це разів десять, це свято влаштовується на нашу честь.
Ходять же до свого прикажчика чи до свого управителя, коли той освячує дім або хрестить дитину, — то чому б не піти до Антонова?
Сапоженикови з Діною вирушають перші; Дивовижний випереджає їх, тож вони застають його на прогулянці терасою.
— Ви приїхали зовсім сама? — спитав він Діну, яка заходила перша.
— Ні, добродію, я приїхала з пані Сапоженикóвою.
— А панна Башкирцева не приїде?
— Ні, вона їде за нами.
Ольга скривилася, і її ніс схилився ще більше набік.
Я заходжу з пишною поблажливістю; Антонов, ота Данилова й челядь зустріли нас у дворі.
У салончику праворуч — Одіффре, Саетоне й Креші.
Не дивуйтеся, що бачите Креші, — побачите ще й не таких. Уся преса й шпалерник Морель із панею своєю шпалерницею.
Біховець, Ґотьє й якийсь лікар Фіґієра — серед запрошених. Далебі, не знаю, як і розповісти про цей кумедний день: від другої до шостої ми нічого не робимо, блукаємо з кімнати в кімнату, заходимо до туалетної кімнати господаря, відчиняємо його шафи, дістаємо хутряні шапки, приміряємо їх, співаємо, сміємося. Саетоне й Ґотьє, сидячи на канапі, співають арії з «Аліс де Невер», ми підспівуємо хором; потім переходимо до спальні, там сідаємо — принаймні Ольга, Одіффре, я, Діна й Марі. Замилувалися моїми ніжками, Одіффре просить дозволити їх побачити.
— А й справді, — кажу я, — раз я вже показала їх панові Антонову, дивіться!
І я показала свою ніжку, і компліменти подвоїлися. За кілька хвилин загальної розмови я пішла, не знаю чому; гадаю, тому, що боялася, щоб він не пішов, і тому, що почуваюся ніяково й збентежено в його присутності, коли він на мене плює. Він і сам ніяковіє. Усі блукають або уникають одне одного, ми тягнемося по кімнатах, мов тіні sospesi — без утіхи й без нудьги.
У салоні праворуч був Одіффре з двома іншими, а я говорила із Саетоне біля дверей, і легкий промінь сонця осявав моє свіже обличчя, і я відчувала, що з салону праворуч — назвімо його блакитним салоном — на мене дивляться. Усе тут міщанське, без стилю, без смаку, навіть без багатства. Меблі, люстри, лампи — усе.
Потім ідемо до саду, де є стрільбище й різні снаряди для гімнастики. Панни гойдаються, а добродії віддаються «вправам для тіла». Догори ногами, в безладному, припорошеному одязі, вони мають вигляд школярів. Одіффре видавався цілком щасливим від нагоди не тертися серед собі рівних і виробляв усілякі трюки, та, зробивши великий стрибок, упав просто на свій зад у червонястий пісок, яким посипані алеї, і коли всі засміялися, він, замість підвестися, лишився сидіти, погойдуючи головою, мов оті китайські бовванчики на камінах.
Я дивилася на все це з ґанку.
Потім ми ще блукаємо; разів два-три я бачила, як Дивовижний перекинувся кількома словами з моєю матір'ю й тіткою, але здебільшого він блукав, як інші бідолахи. Священник тут; ця дурна особа зробила мені комплімент, який ви зараз почуєте.
— О! що за ніжка, — каже Антонов, — що за ніжка! о! та для вашого зросту це диво! О! та я ніколи нічого подібного не бачив! Покажіть мені її, моя гарна панно, я дам вам франк!
— Ось, дивіться!
— Та отак можна цілий статок нажити, — каже мій дотепний сповідник, — на жаль, Антонових небагато.
Оскільки ми все блукали, я непомітно знов опинилася в салоні й сіла на подушку перед каміном біля дверей; Пепіно тримався коло мене, а Одіффре прилип до дверей, і Креші питав його, чи лишаються вони на обід.
— Я не можу, — каже Ґалула.
— Я теж ні, — каже Дивовижний, — я щойно поснідав; о котрій обідають?
— О третій, здається, — кажу я.
— От бачите!
— Та ми теж щойно поснідали.
— То й що!
— Я зовсім не знаю, як воно буде, це так кумедно.
Потім, потім — ах, хай мене дідько вхопить, якщо я скажу, що сталося. Усе сплуталося в моїй голові, я почуваюся якось дивно, проте зберігаю дуже добру міну й дозволяю Пепіно, який мене не лишає, упадати за мною. Ольга з матір'ю, які прийшли з грандіозними сподіваннями, у вичікуванні й не знають, що робити.
Боже мій! що сталося б зі мною без Пепіно!
Я знаю, що була мить, коли я стала шалено ревнива, я відчувала, що слабну, стаю нещасною, а треба було видаватися веселою, розважатися, водночас нудьгуючи й страшенно страждаючи.
Я зайшла до блакитного салону й подивилася на себе в дзеркало, щоб заспокоїтися, набратися духу. Гадаю, тієї миті Дивовижний був коло Джирофле! Я добре знаю, що вона для нього ніщо, але він поводиться з нею, як я з Пепіно: він будь-що-будь хоче показати, що упадає за нею. Юрков і Пепіно запалюють свічки, журналісти блукають.
Я підступила до круглого столика подивитися візитні картки й побачила картки дантиста, вчителя фортепіано, шпалерника. Оце цукерочка.
Я знов сіла на подушку, і ми з Пепіно заходилися складати невеличкий звіт про прийом, який журналісти неодмінно зроблять. Ми казали найзабавніші в світі шпильки, зовсім тихо; з нашого вигляду й справді можна було б подумати, що йдеться зовсім не про критику, — саме цього я й хотіла.
— Аби лиш мене не посадили коло шпалерниці, — каже Пепіно.
— О! ну, тоді ви вдасте, що зомліваєте! — відповіла я.
— А слуга-негр — він теж обідатиме?
— Можливо!
— Слухайте, панно: минулої неділі численні екіпажі новою дорогою на Вільфранш прямували до розкішної вілли, недавно збудованої паном Антоновим…
— Якимось паном де Антоновим.
— Ні, генералом де Антоновим.
— Гаразд!
— Веду далі: генерал де Антонов приймав гостей із притаманною йому люб'язністю, якої навчився, коли бачив стількох дам, що приходили купувати капелюшки до його крамнички.
— Далі, гаразд…
— У саду влаштували стрільбище для аматорів, а ті, хто волів цій грі на влучність вправи для тіла, змагалися в гімнастиці. Панни пурхали на гойдалках, мов білі німфи, і можна було бачити пана д'Одіффре, що догори ногами, зі скуйовдженим волоссям, виявляв чудесну спритність.
— Падаючи на свою сідницю, — урвала я.
— Тим часом, — провадив Пепіно, — у салоні, мов за чарами, поставав розкішно накритий стіл…
— Серед шляхетних чужоземців…
— Так, помітні були пан Лімузен (редактор «Газети банкрутів»), пані Данилова з…
— З розкішним шиньйоном!
— Наш люб'язний директор пан Креші, — провадив Пепіно.
Та цієї миті я побачила, як Одіффре підходить до Ольги й Саетоне, що стояли [викреслено: якраз навпроти] коло консолі навпроти нашого каміна. Саетоне одразу ж розтанув, мов легка хмаринка.
— Я постараюся бути таким же забавним, як пан Саетоне, — каже Одіффре, сідаючи коло дівчини.
Відтоді я дала своєму кавалерові говорити, відповідала йому механічно і, удаючи, ніби ним зайнята, спостерігала за моїми двома молодиками. Той чоловік сидів до мене спиною, писав усяку всячину на всіляких папірцях, навіть на самій консолі, і неначе робив усе це для інших, бо я добре бачила, що він нудьгує і, удаючи, ніби зайнятий розмовою з панною, мовчав, схилявся над консоллю — одне слово, хотів, щоб його вважали зайнятим, а сам зайнятий не був.
Що ж до Ольги, то вона, червона, мов рак, була в захваті від цієї удаваності й не тямилася зі щастя.
А щодо мене, то, хоч і знаючи, що нічого немає, я лютувала. Обід зволікали, і я повела Біховця, Пепіно й осоружного, хитрого, плеткаря Ґалулу грати зі мною в карти. Саетоне, Дивовижний і Джирофле пройшли через наш салон до кімнати генерала де Антонова.
Ми грали в королі, Лімузен дивився, — аби лиш він не описав цю гру.
— Пепіно виграв.
— О! — вигукнула я, — я не королева, тож піду собі!
Послухайте, пане Ґотьє, ці чари тривають, як на мене, надто довго, а обіду все немає.
Я була рада підвестися; перейшла до сусідньої кімнати, де побачила Джирофле між Саетоне й Дивовижним, як колись я. Далебі, той чоловік — їхній король, і вони, як добрі придворні, чинять відповідно. А втім, мені нема на що нарікати: я була оточена так, як тільки можливо бути оточеною. Та як я відчула, що, окрім Дивовижного, усі вони — самі лиш страхіття! Без нього ти оточена, а здаєшся неоточеною. І його камергери це знають, він їхній король; де він, там і веселощі.
Він єдиний чоловік тут, цілком природно, що без нього нудно. Інші — лише його і так далі.
Він це знає, і вони теж це знають, з чого випливає, що я нікого не обманюю, а нещасний Пепіно мало на що годиться. А втім, годиться — це для годиться, щоб тримати лице.
О! без нього!
Увесь час я зберігаю чудовий колір обличчя й поводжуся природно й добре. І це диво, коли подумати про мою тривогу й мою прикрість.
Я не терплю людей піднесених, захоплених; часто такою буває Діна, і тоді я без жодної причини нетерплячуся й кажу їй зухвалості.
Уявіть же собі мою нетерплячку, коли я бачу Ольгу зі щоками кольору російської юхти, і Ніну, що ширяє, плаває у своєму материнському вдоволенні й дивиться на своїх дітей очима свекрухи. Я, звісно, всього чекала, але була мить, коли я відчула, що слабну; мені хотілося плакати чи побити цих російських крамарок, російських крамарів.
Нарешті обід!
Ґотьє подає мені руку, Ольга з Дивовижним. Ми влаштовуємося так, щоб бути серед своїх і відтіснити журналістів на другий кінець, разом зі шпалерником і шпалерницею.
Я займаю чільне місце за столом; праворуч від мене Пепіно, Діна, Біховець тощо, ліворуч — Саетоне, Марі, Ґалула, Ольга й Одіффре. Далі йшли інші.
Я багато сміюся, бо час від часу відчувала, як погляд Дивовижного зупиняється на нас, наче прислухаючись.
Піп їсть, мов тварина, а Морель, шпалерник, перш ніж проковтнути товсту спаржу, тримає її, мов свічку, і милується нею.
[Два рядки викреслено]
Найдивніший стіл, який я будь-коли бачила. Нас усього двадцять троє.
— Слуга-негр не обідає, — каже мені Пепіно.
Не уриваючи своєї гри, я бачила двох моїх мучителів. І на велику свою радість бачила Одіффре силуваним, мало не знудженим. Він щомиті обертався до Ґалули, наче по порятунок, сміявся й дивився в стелю, мов ті мавпи.
Єдине, що він зробив природно за цілий день, — це що поїв.
Я добре відчуваю, що бентежу його так само, як він бентежить мене.
Ніна, як ніжна мати, сидить коло Дивовижного, і я бачу, що в нього кумедне обличчя між цими двома жінками.
Але я чую, як він сміється, чую його голос, бачу, як він схиляється до Ольги, і я ревную: ще й години немає, здається мені, як він був мій. Кожен вибух сміху, кожне слово, що долинає до мене, — для мене образа.
Я шкодую за ним, його голос проймає мене до серця; далебі, часом я дуже за ним шкодую. Я ловлю себе на тому, що сміюся й говорю достоту його голосом, і це справляє на мене дивне, але не неприємне враження.
Обід закінчується, стіл прибирають, килим укривають полотном, і готуються танці.
Ах! та я забуваю про головне: за кожної переміни страв співаки-чоловіки з Опери, сховані за завісою з червоного дамасту, заводили хор — то з «Ернані», то з «Гугенотів» тощо. Це ще було найкраще, але через це спинялося споживання їжі.
[Низ сторінки відірвано]
Я щойно станцювала із Саетоне й стояла біля вікна, спершись на його руку.
Одіффре щойно станцював із двома моїми Граціями.
— Чи не подаруєте мені тур вальсу, панно? — каже він, підходячи до мене.
— Після пана Саетоне, — відповіла я усміхаючись.
— Та прошу вас, панно! — вигукує Саетоне, роблячи рух, щоб відступити.
— Ні, ні, добродію, — кажу я, утримуючи його. Та й не могла я вчинити інакше, бо Дивовижний задкував, схрестивши руки на грудях на знак смирення, і неначе радів, що здихався мене.
Тепер я шкодую, що не станцювала з ним, о! та від усього серця! Але що ви хочете, я не тридцятирічна жінка, віддана всім цим речам, я новачка в цих злиднях, я не маю звички й часто збиваюся. Та й треба зважати на мою внутрішню прикрість.
За кілька хвилин Дивовижний вислизає з Креші.
Яке вдоволення — відчувати себе найгарнішою, найкраще збудованою!
Яке щастя — мати змогу заслужено зневажати інших жінок!
Яка радість — мати змогу сказати собі, і то слушно: я тут, мов королева! — не боятися жодного суперництва. Цього вечора, я кажу про цей вечір, бо деінде, певна річ, є жінки кращі за мене.
Мене підтримувало це почуття незаперечної вищості, неможливості порівняння між мною та іншими дівчатами, тут присутніми. Далебі, не знаю, як би я викрутилася, якби почувалася нижчою бодай за когось.
Я з величезною нетерплячкою чекала екіпаж. Лишилися тільки ми та Сапоженикови, Фіулулу й Ґотьє.
О пів на десяту він приїздить, цей жаданий екіпаж.
— Нарешті я в екіпажі! — вигукнула я, пародіюючи: «Нарешті я в Римі».
— Ну то як? — каже Діна, щоб зав'язати розмову.
— Ну то ж! — відповіла я, — мені знов кортіло надавати ляпасів цим жінкам. Їхній піднесений вигляд мене дратував. А ця гладка матінка, що плавала, — бо вона не йшла, а плавала від щастя!
— Тобі слід було бути люб'язнішою з ним, — каже мама.
— Ага, аякже, треба було, мабуть, покликати його й посадити коло себе.
— Чому б і ні?
— Чому б і ні! Бо він сів би, а тоді за секунду пішов би, і я лишилася б, мов дурепа, у найсміховиннішому становищі.
— Це правда, — каже Діна, — він на це здатний.
— Та й до того ж, — додала я, — ще добре, що я так трималася; ви гадаєте, це легко — удавати, ніби веселишся, коли тобі нудно, коли лютуєш!
— Це правда, — каже мама, — вона добре трималася.
— Ще б пак, пані.
— Та не було чого лютувати.
— Хіба ж ні? Ви не можете цього зрозуміти, ви не жінки, не знаю вже, хто ви такі. Я все беру до серця, дрібниці й складають життя. Я добре знаю, що Ольга тут ні до чого, але він хоче, щоб думали навпаки, — ось що мене сердить!
Поки мама лаштувалася спати, я простяглася на шезлонгу, лаючись, буркочучи й нарікаючи.
Я нічого не роблю потай і розповідаю про свої справи всім, і мої найменші пригоди наробляють великого галасу, і весь дім про них говорить. Я люблю приходити до мами, коли рада зібрана, і, надавши розмові бажаного мені напряму, слухати дебати.
Мене посилають спати, але я не рушаю.
— Не доводьте мене до сказу! Хіба ж ви не бачите, що я розлючена!
— Та, — каже мама, — ще буде сто Одіффре!
— Ви нічого в цьому не тямите, ви скрізь одразу уявляєте собі Кохання. Хай йому біс, щоб говорити про кохання, його ж немає! Є гнів, є прикрість!
Коли я думаю про цих дівчат, які прийшли сюди — негарні, погано вдягнені, дурні, — а я їх трохи виховала, відмила, упорядкувала, а тепер вони гадають мірятися зі мною; я добре знаю, що це безглуздя, що це всім видно, але мене дратує їхня сліпа й дурна зухвалість!
— Знаєте, мамо, — каже Діна, — за столом я спостерігала, і ось запевняю вас, що Марі була, мов королева!
— Я це їй-богу добре знаю! — вигукнула я, — тому я ні до кого й не ревную; що мене сердить — то це це дурне вдоволення, цей піднесений, захоплений і поважний від надміру вдоволення вигляд, цей переможний, самовдоволений вигляд!
— Та люба моя, чого сердитися, вони щасливі, лиши їх із їхнім щастям, вони такі кумедні отакі.
Першим моїм клопотом, повернувшись до себе, було замкнути двері на ключ, і двері туалетної кімнати теж, бо в цій кімнаті є віконце, що виходить у коридор, а під цим віконцем — комод, видершись на який, можна зазирнути до мене; потім я лягла долі; може, моя душа не була достатньо збентежена й засмучена, але моя поза — простягнута долі, волосся в безладі, одяг розхристаний, — моя поза, кажу я, була такою настільки, що я заплакала, і оскільки голова в мене була відкинута, мої сльози текли [викреслено: до середини щік] з очей, а тоді падали на килим коло вух, утворюючи отак прямі кути з лініями, що ними щойно пройшли. Це було дуже зворушливо.
Коли я підвелася, щоб сісти перед дзеркалом, я побачила себе такою блідою, що злякалася. Бліда, мов мрець, очі в синцях, губи білі.
Яка потворність!
Я хотіла помолитися за цю справу, але почувалася холодною, молилася погано.

Примітки

«Прийом у Шуфлері» — натяк на оперету Оффенбаха «Пан Шуфлері прийматиме сьогодні» (1861) про міщанина, що влаштовує пишний прийом, аби справити враження на вищих за себе.
sospesi (іт., «завислі») — у Данте так звуть душі в Лімбі, що не зазнають ні раю, ні пекла; ні щасливі, ні сумні.
«Газета банкрутів» (фр. Journal des Décavés) — вигадана глузлива назва: décavé — той, хто програвся дощенту, банкрут.
Російська юхта — особливо вичинена шкіра темно-червонясто-брунатного кольору; тут — про розпашілі щоки.
«Ернані» — опера Джузеппе Верді (1844).
«Гугеноти» — опера Джакомо Меєрбера (1836).