Четвер, 4 листопада 1875

Холодний, похмурий, дощовий день! Похмуре, насуплене обличчя, сумний настрій, тривожні думки!
Сто разів повторюю! Якби не міни моїх рідних, це було б ніщо! Але на мене дивляться, про мене думають… Зрештою! І чому ж! Тому, що той чоловік не прийшов до ложі.
Якщо приводу кривитися ще немає, то незабаром буде. Карти мені це кажуть, а вони, на жаль, мені завжди кажуть правду!
Усе та сама червова дама з трефовим королем, а навколо — найчорніші карти!
Єдиний спосіб — утекти до Парижа, до біса! байдуже куди, аби лиш поїхати. Якщо я лишуся, на мене чекають нескінченні прикрощі! О Боже мій, будь добрий, дай мені поїхати!
Сьогодні свято святого Карла, свято Його ясновельможної високості князя Карла III Монакського, і наші матінки їдуть подивитися на ілюмінацію.
Мені смертельно сумно; мої Грації зустрічають нас, вони хотіли поїхати з моїми матінками, тож розчаровані.
Ми піднімаємося просити Ніну поїхати до Монако, а тоді до театру; вона відмовляється! Мені байдуже, я нічого не бажаю. Дівчата ведуть мене до де Дайєнс, але вона хвора й теж не може прийти. Тоді я пожвавлююся, знов піднімаюся до Ніни й беру її штурмом.
Ніколи мені так не розв'язували язика, як тепер: поки Ніна, Ольга й Діна примушували себе чекати, Марі завела мене на такий ґрунт! От лишенько!
У Пепіно такий рот, що навіює їй «гріховні думки», і можна любити Пепіно й Джирофлу «недовго», лише задля «чогось набагато більшого за просте кокетування», і що вона вважає, ніби між Джирофлою й Ольгою є лише… «Ах! хай йому біс, не казатиму, що вона сказала!» Одне слово — що кохання немає, а є:
Чоловік молодий… жінка вродлива…
Це лиш квіти, не зважуся сказати — плоди.
Цукерочка, песики мої!
Я слухала й мало говорила, щоб не скомпрометувати себе. Вона вийшла б за Антонова, але за умови, що матиме «чоловічків на боці».
— Мама каже мені: виходь за нього, бачиш, я ніколи не кохала твого батька, а проте прожила щасливо! Так, але я їй відповіла:
— Е! мамо, ти кажеш «щасливо», але не кажеш, що мала Коко під спідницею. Ось що сказала мені Марі.
Ця відверта розмова допомагає мені знайти правду: у мене немає кохання до Одіффре, є лише… лише… «чоловік молодий, жінка вродлива». Ніяково це казати, але мушу, адже це чистісінька правда. Якби я була чоловіком, а він жінкою, я вволила б собі цю примху і певна, що дуже скоро мені б це набридло; але я жінка, панна!
А оскільки я не можу вчинити, як чоловік, я даю цій примсі ім'я, що їй мало пасує: я зву її коханням. Робиш, що можеш.
Дають «Аліс де Невер». Усі нікчеми приходять нас провідати, Гектор теж, разом із Соммьє — тим Соммьє, який «шкодує, що вчора нікого в нас не застав, який засвідчує свою шану пані моїй матінці» і який «завтра від'їжджає».
Соммьє вельми пристойний. Паяц, як зве його Люсі Дюран.
Що ж до Одіффре, то він метушиться біля дверей, їсть наші тістечка й мугикає. Вигляд у нього геть скуйовджений. Пепіно гарний і люб'язний, і я мимоволі буду йому очі.
Я тримаюся зі своєю Мукою просто й добре. Я навіть сама дивуюся. Я слухняна й мила, я задоволена собою. На виході — усі ці телепні, окрім Дивовижного.
Мама й тітка повертаються водночас із нами, і ми ставимо одна одній звичні запитання.
— Хай їх дідько вхопить! — каже мама, — вони приходять задля Сапоженикових; коли Сапоженикових із нами немає, ніхто не приходить.
— Ось моя вічна мука! Ех, мамо, та ж Сапоженикови їм до вподоби. Ось чому я ненавиджу ваші жарти. Один хибний рух Одіффре — і ви всі вже наїжачені й невдоволені!
— Зрештою, він поводиться або як чоловік, якому зовсім байдуже, або якому страшенно цікаво.
— Йому зовсім байдуже, — вигукує тітка, — раніше так, і це було видно, але це тріснуло, усьому кінець!
— Боже мій, пані! Усі ці люди мені цілком байдужі, моя єдина мука — це ви, ви, що зводите замки, які валяться на мене! Хіба це моя провина! Ех, хай йому грець! Ви отруюєте мені життя своїми осоружними коментарями!
А той чоловік не прийшов, і чому, і як! І всі ці дрібні відмовки між вами, ці дрібні бальзамчики для самолюбства! Ці дрібні ревнощі! Це осоружно! Ви тільки й робите, що робите мене нерішучою й дурною! Ви ж добре знаєте, що вони сто разів приходили без Сапоженикових, що коли Сапоженикови були у своїй ложі, а ми у своїй, то вони приходили саме до нашої ложі!
О! як мені остогидли всі ці злидні! Я зненавиджу цього клятого Джирофлу, що їх спричиняє!
— Та це правда, — каже мама, щоб мене заспокоїти, — правда, облишмо це, я неправа, неправа.
Далебі, вони доведуть мене до люті, до затятої гонитви за цим чоловіком, аби довести їм, що на мене не плюють!
Я була рада, що його не кохаю, що з'ясувала, як саме я його люблю! А вони доводять мене до люті, до ревнощів. Ніколи я не припущу, щоб він волів мені малу Ольгу.
Боже мій, якби тільки я могла втовкмачити собі в голову, що між Джирофлою та мною нічого немає. Що він такий самий, як Соммьє, як Пепіно тощо. Та я не можу! Карти кажуть «ні», усе каже «ні», а я наполягаю. Ослина голово!
Отже, я ніколи не змушу себе думати, як годиться. Одіффре — негідник, який розважається.
А я ж бо сказала собі, що він мусить мене кохати! Дідько знає чому.
Не знаю, що зі мною цього вечора: я раз у раз спиняюся й шукаю, що писатиму, а проте я спокійна, а проте не мала б бути. Те, що сказала мама, цілком скидається на правду. Приходять лише задля Сапоженикових. Накрутімо себе, розпалімося — це нам допоможе писати, ну ж бо! Ні, не береться.

Примітки

Карл III (1818—1889) — князь Монако (правив 1856—1889), збудував казино в Монте-Карло й перетворив Монако.